Що ж, це було їхнє право, гарантоване Союзним договором із Сербією від 2003 року. Тоді Чорногорія погодилася залишитися у складі спільної держави за умови, що через три роки її громадяни матимуть право провести референдум і вирішити питання про незалежність. Цим правом вони й скористалися в позаминулу неділю, провівши референдум під контролем ЄС.
Зараз у російській пресі лунають звинувачення на адресу Євросоюзу в бажанні остаточно «добити» Сербію, відірвавши від неї Чорногорію. З подібними твердженнями погодитися складно: ЄС у жодному разі не може бути зацікавлений ні у створенні нового осередку напруженості в безпосередній близькості від своїх кордонів, ні у появі 630 тис. додаткових охочих негайно опинитися на рівних із громадянами країн-членів ЄС. Оскільки ні економіка, ні політичні умови, ні рівень розвитку громадянського суспільства Чорногорії навіть віддалено не нагадують уявлення європейців про те, якими мають бути «нові родичі».
За останні три роки європейські політики неодноразово робили спроби донести цю просту думку до чорногорського керівництва, однак прем'єр Джуканович щоразу по-своєму інтерпретував сигнали, що надходили з Брюсселя. Якщо Єврокомісія повідомляла йому, що «Чорногорія не відповідає жодному з Копенгагенських критеріїв» (які обумовлюють прийом до ЄС), Джуканович говорив своїм співгромадянам, що «Євросоюз висловив готовність фінансувати розвиток Чорногорії до необхідного рівня». Якщо Європарламент висловлював занепокоєння рівнем злочинності в Чорногорії – бравий прем'єр негайно «перекидав м'яча» в бік Белграда. Це, мовляв, серби винні, а от як відокремимося – одразу в нас усе буде, як у Швейцарії.
Слід визнати, що чимала частка відповідальності за рішення чорногорців відокремитися від сербів лежить і на белградському керівництві. Противники поділу в Чорногорії розробили безліч варіантів співіснування двох республік у рамках однієї держави. Чорногорія й досі користувалася широкими правами автономії, однак лідер просербського альянсу Чорногорії Предраг Булатович пропонував домагатися більшого: у разі збереження союзу Чорногорія мала б, по суті, керувати своїми справами сама, залишаючи на долю центрального уряду лише питання оборони, зовнішньої політики та торгівлі. Він готовий був підтримати навіть збереження в Чорногорії євро як офіційного платіжного засобу – воно цілком легітимно обертається тут із 2002 року, дратуючи як Белград, так і Брюссель. Останній чимало роздратований тим, що чорногорське керівництво вкотре намагається ставити Євросоюз перед доконаним фактом, мало не бульдозерами розчищаючи собі шлях до ЄС.
Однак сербський уряд не підтримав своїх чорногорських прихильників. На думку Белграда, якщо союзна держава збережеться, то права чорногорської автономії мають бути не розширені, а навпаки – обмежені. Ця жорстка позиція дала соціалісту Джукановичу та підтримуваним ним лібералам і представникам албанської та боснійської меншин додаткові козирі. У разі відокремлення, – віщали вони з трибун, – Чорногорія перестане бути заручницею націоналістичної сербської політики. Замість цього вони обіцяли розквіт економіки та негайний вступ до Євросоюзу і НАТО. І неважливо, що про це думають ці дві організації: «не приймуть – самі візьмемося».
Щодо економічного процвітання – питання також дуже складне. Чорногорці, які живуть у Сербії, після проголошення незалежної Чорногорії автоматично перетворюються на іноземців, і частині з них доведеться повернутися на батьківщину, збільшуючи демографічний тиск, погіршуючи ситуацію на ринку праці та створюючи нові міжнаціональні проблеми. Тисячі чорногорських студентів, не маючи коштів оплачувати навчання в «чужій» Сербії, будуть змушені покинути сербські університети. Багато з них спробують пробитися до Європи, так би мовити, самостійно, а інші ж знову-таки повернуться додому і, найімовірніше, вимагатимуть місць у нечисленних чорногорських ВНЗ.
Основна стаття чорногорських доходів – туризм – швидше за все, опиниться на межі вичерпання. Адже більшість туристів на чорногорських курортах – сусіди-серби, і вихід Чорногорії неодмінно позначиться на їхніх уподобаннях. А європейці, якщо вже й вирушають на Балкани, віддають перевагу більш розвиненій та благополучній Хорватії. Що ж залишається новій державі? Неконкурентоспроможний аграрний сектор? Він цілком спроможний прогодувати країну, однак експорт його продукції є практично нульовим. А промисловість майже вся залишилася в Сербії...
Крім того, сам факт виходу Чорногорії зі складу союзної держави створює найнебезпечніший прецедент. Уже очевидно, що сербам, які фактично втратили Косово, а тепер і Чорногорію, доведеться думати, як упоратися ще й з угорськими націоналістами з Воєводини. Однак у самій Чорногорії також існує цілком сформований національно-територіальний анклав – албанський. Якщо чорногорці відокремилися від Сербії – чому б албанцям не забажати відокремитися, своєю чергою, вже від Чорногорії? Подібний «парад суверенітетів» може виявитися просто некерованим.
Втім, осліпленим ейфорією чорногорцям подібні думки, здається, поки що в голову не приходять. Вони святкують свою незалежність і дружно згадують, що колись, у 1878 році, Берлінський конгрес уже визнавав незалежну Чорногорію. Принаймні, одну малу частинку спільної історичної спадщини Сербія та Чорногорія цілком можуть зберегти: дочка Слободана Мілошевича, яка живе в Чорногорії та є громадянкою цієї республіки, сподівається на перенесення праху покійного батька на батьківщину – до Держави Чорногорії.
Борис АЛЬТНЕР.
ІА Росбалт