– Як позначиться зміна міграційного законодавства на приїжджих із ближнього зарубіжжя? Адже їм обіцяли лібералізацію, спрощення порядку працевлаштування, а тепер з'ясовується, що пустять до Росії далеко не всіх охочих.
– Чинне міграційне законодавство, а саме закон «Про правове становище іноземних громадян на території РФ» від 2002 року, передбачає квотування лише іноземних працівників, які прибувають із країн із візовим режимом. По суті, зараз квотуються запрошення на в'їзд – а це і означає візи.
Те, що ніяк не квотується ближнє зарубіжжя – зокрема, країни СНД, за винятком Туркменії та Грузії, з якими у нас діє візовий режим, – і є однією з недосконалостей цього закону. Тому в новому законі, який, як відомо, набуває чинності з 15 січня 2007 року, передбачено наступну норму: можна практично без обмежень оформляти на роботу громадян, які в'їжджають до країни в безвізовому порядку, але водночас у разі необхідності регіональна влада та федеральний уряд зможуть встановлювати квоти, враховуючи при цьому професію, кваліфікацію, громадянство мігрантів. Строго кажучи, закон сам не квотує громадян СНД, але на вимогу регіонів та уряду це можна буде робити.
– Чому було піднято питання про квотування колишніх співвітчизників? Події в Кондопозі вплинули?
– Регулювати процес міграції з СНД квотами сьогодні дійсно потрібно, тому що не повинно на території нашої країни бути анклавів, де громадян іншої держави більше, ніж корінного населення. Це очевидно. За нашими підрахунками, компактне проживання в якомусь районі країни чи регіону громадян іншого громадянства не повинно перевищувати 17-20%, особливо якщо вони іншої національної культури та віросповідання. Перевищення цієї норми створює дискомфорт для корінного населення.
І такі осередки є вже в Москві – наприклад, у районі Черкізовського ринку, де проживає багато громадян з Азербайджану, намічається навіть відтік корінного населення. Асиміляції та інтеграції в суспільство приїжджих у таких районах, як правило, не відбувається, вони починають жити за власними законами. Що стосується регіонів, то схожу ситуацію ми спостерігаємо на Далекому Сході, в Примор'ї, де осідає багато громадян Китаю. Хоча треба віддати належне китайським мігрантам, вони ніколи не поводяться зухвало, не намагаються протиставляти свою культуру, але все ж живуть замкнуто, за власними законами і створюють паралельну інфраструктуру. Те ж стосується в'єтнамців, турків.
– Але якщо вони приїжджають, отже, затребувані ринком.
– Це, перш за все, тягне за собою деформацію внутрішнього ринку праці. Мігранти – працівники менш вимогливі, більш працездатні. З точки зору роботодавця це їхні незаперечні переваги, які роблять іноземців вигіднішою робочою силою. Але мігранти, які за менші гроші готові працювати не за нормами Трудового кодексу, а по 15-20 годин на добу, витісняють з робочих місць корінних жителів країни.
Звісно, демографічний спад, що насувається, підвищує потребу Росії в мігрантах. Робочі сили нам зараз потрібні, а будуть необхідні ще більше. Світовий досвід показує, що всі економічно розвинені країни потребують іноземної робочої сили, і в них на ринку праці, як правило, від 10 до 20% становлять іноземці. Тому нам потрібно знайти баланс між внутрішньою та зовнішньою робочою силою. Новим міграційним законодавством ми і намагаємося це зробити.
– І які є пропозиції щодо розмірів квот?
– На наступний рік ця квота на запрошення з країнами, з якими у Росії встановлено візовий режим, становитиме трохи більше ніж 300 тис. Приблизно такий самий її розмір і цього року, і квота була повністю вибрана. Причому, як правило, квоту наприкінці року перерозподіляють у бік збільшення, оскільки завжди залишають резерв приблизно в 50 тис. Зараз вибирається цей резерв.
– А по країнах СНД?
– Чітко визначити реальну потребу поки що ніхто не може, у нас немає банку вакансій, не вивчений достатньо ринок праці. Мінздоровсоцрозвитку, яке на основі регіональних пропозицій встановлює ліміти, пропонує ввести для громадян країн Співдружності квоту в 6 млн. Ми не зовсім згодні з цією цифрою. У нас уже працює приблизно 10-12 млн іноземних працівників, причому більша частина – близько 7 млн, за нашими оцінками, – працює нелегально. По суті, ці люди вже інтегровані в економіку, країна в них відчуває потребу.
– Але уряд визначатиме розмір квот, враховуючи не лише чисельну потребу в мігрантах, а й залежно від їхніх професійних навичок і навіть від національності.
– Країна потребує одночасно і кваліфікованих спеціалістів, які могли б керувати бізнесом, будіндустрією, автомобілебудуванням, впроваджувати нові технології, і великої кількості некваліфікованих працівників. При цьому перевірити кваліфікацію та профпридатність приїжджого до моменту його працевлаштування досить складно – дипломи сьогодні легко підробляються. Зате оцінку може дати роботодавець, який тією чи іншою зарплатою оцінює навички мігранта. Тому ми пропонуємо встановлювати міграційні квоти, враховуючи в тому числі й зарплати. Завдяки цьому ми зможемо регулювати в країні кількість високо- та низькокваліфікованих іноземних працівників: наприклад, запрошувати не більше 10-20% людей з низькою заробітною платою, а інших – високооплачуваних спеціалістів.
Доцільно ділити квоти і за видами економічної діяльності. Зараз у нас приїжджі в основному займаються будівництвом – приблизно 40%, оптово-роздрібною торгівлею – 20%, решта розподіляються по різних галузях промисловості та сільського господарства. Але є у нас в регіонах і сфери діяльності, в яких мігранти просто витісняють корінне населення.
Виключно ринковий підхід у міграційній політиці не завжди можливий, оскільки необхідно враховувати ще й міжетнічні відносини. Мігранти займуть цілий сектор економіки, будуть жити відокремлено і, можливо, навіть багатше. Яке до них буде ставлення з боку корінного населення? Ось це і виливається у міжетнічні конфлікти, як, наприклад, у Кондопозі.
Ми вважаємо правильним і пропозицію ділити квоти за громадянством. У США, наприклад, квотують, стільки вони беруть бразильців, стільки пуерториканців. Це нормальне явище. Не секрет, що міграційна політика – це завжди політико-дипломатична зброя, і та ж Америка комусь знижує квоти, комусь взагалі забороняє в'їзд. І жодного порушення прав людини тут немає. Інше питання – якщо ми іноземця законно пустили, тоді повинні забезпечити його права. Права тих, хто законно в'їхав, держава бере на себе обов'язок захищати нарівні з правами своїх власних громадян.
– Хто все-таки визначатиме потребу в робочих руках – регіони, які потребують гастарбайтерів, чи федеральний центр, який використовуватиме міграційне законодавство як ще один аргумент у переговорах із сусідами?
– Регіони визначають квоти, а дозвіл на роботу та на залучення іноземців видають у наших територіальних органах. За федеральним центром залишили дозволи на залучення мігрантів з далекого зарубіжжя – це лише 20% від усього потоку, і це найбільш тонка з політичної точки зору область. Політика в галузі міграції – все ж прерогатива президента та федерального центру, але не регіонів.
Але визначають свої потреби вони самі. І зараз, і надалі конкретні цифри за квотами пропонуватимуться суб'єктами федерації. Найбільші потреби сьогодні у Москви, вона просить близько 100 тис. місць щорічно, Санкт-Петербург – вдвічі менше. Третій за кількістю квот – Далекий Схід (15-20 тис.). А Чорнозем'я, такі регіони, як Бєлгородська, Липецька області, просить 1-1,5 тис. осіб. Загалом, квоти реальної дійсності не відображають, потрібно в десять разів їх збільшити.
– Що робитимете з нелегалами, які не впишуться у квоти за якоюсь ознакою – за національністю чи кваліфікацією, наприклад? Всіх депортувати?
– З економічної точки зору питання гостре: їх багато, не один мільйон. Роботодавець через підвищену адміністративну відповідальність перестане брати нелегальних мігрантів на роботу, і виникає небезпека криміналізації. Сподіваюся, що основна маса просто поїде, вони ж у більшості своїй законослухняні, громадяни СНД, як правило, грубо закон не порушують. Є ще один шлях – оголосити їх масову легалізацію, яка далеко не однозначний захід і проводиться в крайніх випадках. Але поки критична ситуація не настала, і цю процедуру впорядкування правового статусу іноземних громадян на території країни ФМС проводити не передбачає. Ми намагаємося вирішити проблему на законодавчому рівні, практика покаже, чи буде цього достатньо.