Муніципалітет передмістя Лондона вирішив боротися з кризою власними силами і ввів «районні» гроші
Нові банкноти обмінюються за курсом один до одного до традиційного фунту, однак брікстонські фунти не можна витрачати за межами Брікстона або покласти в банк. На даний момент таких папірців надруковано вже на 10 тис. Для економіки самого Брікстона вигода незаперечна – гроші не йдуть з району і продовжують в ньому обертатися, стимулюючи локальну економіку. Незважаючи на звинувачення в протекціонізмі, цю ініціативу муніципалітету підтримали понад 60 власників місцевих бізнесів.
Цікавий той факт, що самозвані фунти не приймають у великих мережевих магазинах і гіпермаркетах, зате в маленьких крамничках, кафе, підприємствах побутового обслуговування вони йдуть на ура. Звісно, місцеву острівну валюту (фунт стерлінгів) поки ніхто скасовувати не збирається, обидва види грошей мають паралельний обіг, як це неодноразово було у світовій історії.
Брікстонський валютний експеримент уже четвертий за рахунком в острівному королівстві, тим же шляхом йдуть ще три адміністративні утворення. Англійські пенсіонери-довгожителі ще пам'ятають великокризові 30-ті минулого століття, коли британські компанії замість відсутньої валюти видавали зарплату дерев'яними кружечками, металевими жетонами та іншими виробами. Адже будь-який предмет може бути оголошений грошима, якщо люди домовляться використовувати їх як універсальний засіб платежу та обміну.
Ідея така аж ніяк не нова і сягає корінням у глиб віків. Так, в античні часи кожне грецьке місто-держава карбувало власні монети, причому золотих і срібних, що мають справжню, не номінальну вартість, серед них практично не було. А на островах Полінезії до недавнього часу в якості грошей використовували морські раковини.
У Середньовіччі монети (іншої валюти не було) карбували всі, кому не лінь, всі князівства, незалежні міста абсолютно легально виготовляли свої гроші, і це цілком уживалося з імперськими талерами, марками та іншими центральними грошима. У тому випадку, коли купець збирався за покупками зовсім далеко, він легко обмінював місцеву валюту на більш універсальну. Або вчиняв простіше, здаючи гроші ломбардцям, або, наприклад, тамплієрам, отримуючи натомість пергаментний іменний чек, за яким пред'явнику видавалася майже та ж сума в будь-якій країні, де були відділення цих імпровізованих ломбардських (тамплієрських) банків.
А якщо згадати вітчизняну історію, то на території СРСР нарівні з рублем котирувалися і використовувалися цілком легально чеки Зовнішпосилторгу, на які в магазинах «Берізка» можна було без черги купити всі блага цивілізації, недоступні власникам простих «дерев'яних», як зневажливо називали державну валюту нечисленні щасливчики, які працювали за кордоном і отримували замість тутешніх американських, французьких та інших валют чеки без смуг (валюта першої категорії), чеки з синьою смугою (друга категорія), чеки із зеленою смугою (замість тугриків та інших валют країн третього світу). За чеки можна було купити без 25-річної черги автомобілі, без 50-річної черги квартири, а також іноземну теле- та радіотехніку, неймовірні шмотки, закордонні напої, словом, все те, що було недоступно рівно 98% жителів країни давно переможеного своїх громадян соціалізму. Ще в СРСР як валюту використовували пляшки горілки (для розплати з сантехніками та будівельниками), американські сигарети (йшли в 70-ті по десятці за пачку і використовувалися для розплати з даішниками).
В епоху тотального глобалізму та процвітання світ поступово став відмовлятися від національних валют, але в настали важкі часи простіше вирішити нагальні економічні проблеми в регіональному або навіть районному масштабі, іноді навіть переходячи до простого бартеру й вирощування овочів на квіткових клумбах. А сидіти й чекати, коли все «утрясеться» на планетарному рівні, найчастіше виходить собі дорожче.
Звісно, росіянам зовсім не смішно і навіть жахливо було б подумати про перехід на московську валюту і навіть, більше того, на рублі якогось Східного адміністративного округу. Мабуть, британцям такий підхід підтримки місцевої економіки здається зовсім не фантастичним, а центральна острівна влада зовсім не проти таких експериментів. Адже в кінцевому підсумку в порятунку тих, хто тоне, зацікавлені в першу чергу самі потопаючі, і дуже часто проблеми індіанців місцевих шерифів зовсім не цікавлять.