Відразу зауважу: самі мігранти налаштовані прямо протилежним чином. Думаю, ви помітили, наскільки зросла за останні два роки кількість жінок-мігрантів. А якщо чоловік перетягнув до іншої країни свою жінку, то їхати в рідний кишлак він явно не збирається. Знову ж таки пройдіться московськими «Макдональдсами»: чи не кожен другий працівник у них – хлопчик чи дівчинка із Середньої Азії. Діти ж не самі собою подолали тисячі кілометрів, що розділяють Душанбе та Москву – їх викликали до себе батьки. А якщо чоловік перевіз до себе свою жінку та свою дитину, то він уже не мігрант, а іммігрант. Він тут на ПМП.
Розширюється і список професій для іммігрантів: тепер вони не тільки копають котловани, але й подають їжу в ресторанах і кафе, продають квитки в кінотеатрах, навіть збирають гроші з охочих відвідати вуличний туалет типу сортир.
Соціологія виводить таку закономірність: ви починаєте помічати, що на вулицях занадто багато чужих облич, коли кількість чужинців досягає семи відсотків. Для величезної Москви з її приблизно п'ятнадцятьма мільйонами ці сім дратівливих відсотків дають мільйон. Мільйон іммігрантів із Середньої Азії. А всього в столиці близько шести мільйонів робочих місць. З огляду на це можна заявити, що, принаймні, у столичному регіоні іммігранти із Середньої Азії (а є ще молдавани, українці, білоруси, грузини, вірмени, азербайджанці…) досить високою мірою впливають на ринок праці. Нехай і в нижчому його сегменті некваліфікованої робочої сили. Добре це чи погано? Адже нам із вами – кваліфікованій робочій силі – таджик із мітлою начебто нічим не заважає. Але давайте подивимося на це під іншим кутом.
Скільки заробляє висококваліфікований робітник у Китаї – скажімо, оператор японського верстата з ЧПК, чия продуктивність праці мало відрізняється від продуктивності його колеги в США? Правильно. У кращому випадку стільки ж, скільки отримує за свою працю двірник-мексиканець, який прибирає вулицю, на якій живе американський робітник. Чому? Не тільки тому, що Китай – значно дешевша країна, ніж США. І не внаслідок високої конкуренції. Вся справа в низькій вартості праці тих, хто працює в галузях, що не вимагають високої кваліфікації. Простіше кажучи, праця висококваліфікованого китайського робітника значно дешевша, ніж могла б бути, через те що китайський двірник заробляє сущі гроші. Непереконливо, чи не так?
Уявіть собі ситуацію, в якій двірник заробляє 25 тис. рублів. А людина з технічною освітою, яку потім ще не один рік вчили безпосередньо на виробництві, 30 тис. Неймовірно? Правильно. Питання в тому, що між кваліфікованою та некваліфікованою працею має бути великий розрив в оплаті. Інакше у працівника зникає мотивація до навчання, яке займає не один рік і без якого не отримати високої кваліфікації. Крім того, якщо праця двірника коштує 5 тис. на місяць, рідкісний роботодавець буде готовий платити за кваліфіковану працю в промисловості 50 тис. Навіть 30 тис. з великим скрипом.
І ось ми приходимо до парадоксального висновку: одним із системних інструментів підвищення зарплати висококваліфікованих кадрів стає зростання зарплати у професіях, що не вимагають кваліфікованої праці. Питання: що ж стоїть на шляху реалізації подібної політики? Правильно – некваліфікована трудова міграція з інших країн.
Завжди і всюди є певний відсоток людей, які не мають бажання/можливості займатися працею, що потребує кваліфікації, не бажають витрачати роки на отримання кваліфікації. Водночас у цих людей є певний погляд на розмір винагороди, яку вони хотіли б отримувати за свою некваліфіковану працю. Припустімо, це 25 тис. рублів на місяць. За ці гроші москвич готовий був би піти працювати двірником – але всі місця двірників уже зайняті мігрантами, які отримують за свою працю 15 тис.
Що робить москвич? Він тим чи іншим чином сідає на допомогу, вирішивши для себе, що краще нічого не робити за 5 тис., ніж п'ять днів на тиждень працювати за 15. Далі така людина з великою ймовірністю спивається або – що ще гірше – намагається здобути собі гроші дрібним криміналом. Підсумок для економіки: реальна оплата праці мігранта становить 20 тис. рублів. Підсумок для суспільства: у країні стало одним люмпеном більше.
Нарастимо зарплату двірника до 25 тис. рублів. Реальних витрат – 5 тис. Людина замість того, щоб спиватися, працює. Всього – то за 5 тис. рублів ми отримуємо громадянина, а не люмпена. Працюючу людину, а не вуличного дебошира або ще гірше – драгдилера.
Максим АВЕРБУХ,
«Итоги».