Проведення культурних заходів – одне з основних занять української діаспори в Німеччині
– Ідея суспільно корисної організації була вже давно, але, на жаль, зареєструвати наше Товариство вдалося лише в 2007 році. На це був ряд причин, які, як не дивно, абсолютно не стосувалися горезвісної німецької бюрократії. Тим не менше, реалізація проекту була зроблена на голому ентузіазмі і, чесно кажучи, продовжує на ньому ж триматися. Але у мене вже був досвід в іншій українській організації, яка з тріском розвалилася через непорозуміння всередині «колективу».
– Людмило, а чому ви вирішили знову наступити на ті ж граблі? Чи була ідея зробити щось по-іншому?
– Справа в тому, що було прикро за країну і за співвітчизників. Коли ми зареєстрували ZVUD і зі статутом, програмою звернулися до Українського посольства в Берліні за підтримкою, більше моральною, ніж якою б там не було, нам не відповіли ні в письмовій, ні в усній формі. Виявилося, організація, яка допомагає емігрантам, бореться за підняття престижу нашої країни, нецікава самій країні. Швидше за все, це і підштовхнуло мене: я дивилася, як все відбувається в інших діаспорах. Дуже надихав досвід росіян, їхня гордість, впевненість у собі.
– При такому ставленні досить важко «тягнути лямку». Невже зовсім ніхто не допомагає у вашій роботі?
– Нам допомагали і продовжують допомагати окремі люди – це більше ідеологічна підтримка, але і вона надає сил. Дивлячись на те, як голова Всесвітньої української координаційної ради Дмитро Павличко, чоловік вже в дуже похилому віці, приїхав з України до Берліна, щоб посприяти об'єднанню українців, переконати їх проявити свідомість, перестати ховатися і показати, що у нас є і своя культура, і свої традиції, мова, хочеться працювати і продовжувати розпочате. Нам допомагає Іван Драч – голова Конгресу української інтелігенції, та й багато інших сприяють просуванню інформації з «Великої землі».
Ми відчуваємо підтримку деяких німецьких організацій та приватних осіб, які цікавляться Україною. Спеціально організовували для них ознайомчі поїздки в нашу країну. Ми віримо в те, що робимо, і нам допомагають інші етнічні діаспори.
– Який рівень взаємодії українських організацій одна з одною? Чи є завдання, які ви реалізуєте спільно?
– Ми знаходимося в тісному контакті з Міжнародним товариством українців, підтримуємо зв'язок з різними українськими організаціями в Баварії. Треба відзначити, що саме там зосереджена «основна сила» української діаспори. Що стосується спільних проектів, то, чесно кажучи, в цьому плані поки все не так гладко. Ми не нав'язуємо свої завдання іншим організаціям, було кілька спроб об'єднання, просування спільних, як нам здавалося, завдань, але наше столичне становище не дає нам жодних переваг, і в підсумку кожен йде своєю дорогою до однієї мети.
– Чи пов'язано це якось з політичним контекстом, з розподілом українців за територіальним принципом їхнього походження?
– Ні, політика тут, слава богу, ні до чого! Роздробленість теж не має місця. Але наша політика «невтручання», страх проявитися і звичка ховатися за спину «старшого брата» грають з нами злий жарт. Вже давно минув час гоніння на українську мову та українську культуру, а ми все ще не наважуємося на повний голос заявити про те, що вони існують. Українські ресторани Берліна все ще пишуть рекламу і замовляють просування сайтів російською мовою, крутять російську музику, але при цьому вважаються українськими. Я не проти російської мови, але якщо продукт називається «пиріжок з м'ясом», то він і повинен бути з м'ясом, а не з потрухами. Адже в грецькому ресторані не звучать китайські мелодії і в індійському кафе не почути перуанських наспівів.
Ми живемо тут, у цьому місті, намагаємося підтримувати свою культуру та мову, бути обличчям нашої країни – по нас, нашим діям складається у німців враження про Україну. Навіщо переконувати всіх, що ми просто «придаток», а не окрема культура!
– Яке національно-культурне життя українців у Берліні? Які заходи проходять за сприяння вашої організації?
– Наш внесок поки не такий великий через фінансові труднощі – організація тримається на ентузіазмі та рідкісній спонсорській допомозі, а отже, ми не можемо спонсорувати якісь заходи самі. Але намагаємося допомогти вже напрацьованими зв'язками, запросити цікавих людей, які приїдуть по старій дружбі та виступлять «за ідею». Так, власне кажучи, за нашої невеликої участі і був організований перший Український фестиваль у Берліні Ukrainale (серпень 2009): з миру по нитці – і щось вийшло. Ми організовуємо читання, вечори зустрічей з письменниками, діячами культури.
На жаль, поки жоден проект, як то кажуть, «не вистрілив». Крім того, є побоювання, що в новому році ми не отримаємо жодної допомоги від України – діаспора переважною більшістю проголосувала за опонента нового президента України, Юлію Тимошенко, що, можливо, нам вилізе боком у плані фінансування.
– Може, справа в неправильно обраній концепції? Спонсори не бачать перспективності в гопаку та співі а капела?
– Знаєте, мабуть, вся справа в тому, що півстоліття нашого життя пройшли в «культурному унісексі», і тепер ми намагаємося наздогнати втрачене, але не встигаємо за сьогоденням. Мені дуже подобається робота Олега Скрипки та його групи «ВВ», те, як вони подають нашу самобутність. Хочеться, звісно, щоб вони не сильно захопилися і не втратили в процесі модернізації пісень їхній первісний сенс.
Ми підтримуємо і молодих фотографів, але багато чомусь пропонують свої «шокові» роботи, які представляють нашу країну не в найкращому світлі. Нам привозять документальні фільми про українських сифілітиків, запрошують максимально можливу кількість німецької публіки, зовсім не задумуючись про створювану своїми ж руками антирекламу для наших людей і країни в цілому. Думаю, що це є ще однією причиною, через яку ми обираємо в першу чергу нейтрально забарвлені виступи народних колективів та виставки з примітивними півниками-соняшниками.
– Наскільки українці, які проживають у Берліні, залучені до діяльності вашої організації?
– Знайте, залученість населення до діяльності організації безпосередньо залежить від діяльності цієї організації, точніше від того, які можливості вона створює для того, щоб люди могли знайти своє місце у громадській діяльності. Оскільки діяльність ZVUD ще не така всеосяжна, то й зайнятість у ній членів української діаспори не так велика: у нас вісім постійних співробітників і близько п'ятдесяти «сезонних» помічників.
– І наостанок – традиційне питання про плани.
– Ідей і планів у ZVUD безліч. Окрім звичайних для багатьох організацій нашого типу – залучення більшої кількості співвітчизників до проблем діаспори, підвищення статусу України та українців у Німеччині, у нас є ідея організувати Дні українських регіонів у Берліні: показати на них багатогранність України, познайомити з різними культурами, зібраними в одній країні.
Замислюємося про створення україномовної газети, що спеціалізується на зборі та поширенні інформації про життя української діаспори Берліна.
Але найголовніше завдання – отримати дозвіл на будівництво української православної церкви в Берліні. У Писанні сказано, що служба має проходити доступною для парафіян мовою: ми розуміємо і російську, і німецьку, але наші онуки вже не знають російської мови, і їм нудно в російських церквах, вони говорять німецькою, але протестантська церква – не їхнє коріння. На сьогоднішній момент наша організація ратує за будівництво маленької каплички, яка б допомогла українцям легше знайти один одного в німецькій столиці. А один із найбільш реалізованих планів – це скоро переїзд Українського дому до нового приміщення.
Наталія СВАТКОВА.
Русская Германия