«Залізна завіса» на кордоні Чехії
Феномен нелегальних перекладачів і кур'єрів на території Чехословаччини належить переважно до періоду після 1948 року, і безпосередньо пов'язаний з тими політичними змінами, які настали в країні після приходу до влади комуністичної партії. Люди перетинали кордони ще до 1948 року, однак, тоді це ще не було тяжким злочином, і більшість із них при спійманні отримувала лише невеликі строки. Все змінилося з приходом лютого 1948 року. До кінця року вже був прийнятий закон, що охороняє народно-демократичну республіку Чехословаччину.
«Від'їзд за кордон сприймався як ворожий вчинок – розповідає історик Лібор Свобода з Інституту дослідження тоталітарних режимів. – Це вже був не просто вільний виїзд, – про це й мови не могло бути, – він означав, що на Заході ви хочете об'єднатися з ворогами комуністичного режиму. Тож ці люди автоматично звинувачувались у зраді батьківщини, шпигунстві. Передбачалося, що в так званих «окупаційних зонах» у Німеччині та Австрії під час першого допиту – скринінгу – їх будуть про все докладно розпитувати, і вони видадуть таємну інформацію. Потім до цих звинувачень додалося ще й економічне зрадництво. Коли країна потрапила в економічні труднощі, коли почала проводитися політика, аналогічна 1930-м рокам у Радянському Союзі, біженці стали звинувачуватися ще й у тому, що вони хочуть зашкодити Чехословаччині й в економічному сенсі».
Перші покарання за нелегальне перетинання кордону були легкими. В основному це був тиждень-два, максимум пара місяців – залежно від характеру та особистих якостей обвинуваченого. Потім, однак, ситуація стала погіршуватися. Часто навіть той, хто, побувавши за кордоном, вирішував повернутися на батьківщину, отримував величезний термін – до 12 років позбавлення волі. Кількість біженців при цьому була аномальною – до 1955 року кордон Чехословаччини перетнуло близько 70 тисяч осіб, які втекли на Захід.
«У першій фазі люди тікали, головним чином, через «зелений» кордон. Потрапивши на прикордонну територію, вони намагалися самі або у складі організованої групи перетнути кордонну лінію. Така ситуація мала місце до 1950 року. Пізніше режим покращував прикордонну охорону – з’явилися прикордонники. Це були військові одиниці, які підпорядковувалися МВС. На прикордонних територіях також змінювався режим, з’явилася прикордонна смуга, куди було заборонено заходити, а якщо хтось і допускався туди, то тільки за перепустками. Всі об'єкти, що знаходилися на цій території, були поступово протягом 1950-х років знесені, а населення – виселене. В принципі, існувала тенденція виселення з прикордоння тих людей, які вважалися політично ненадійними», – продовжує свою розповідь історик Лібор Свобода.
Останнім ударом режиму на початку 1950-х років на кордонах з Австрією та Німеччиною став колючий дріт, через який пропускалося електрика. Про те, щоб перетнути такий кордон і залишитися живим, не могло бути й мови. У 1953-54 роках на деяких ділянках до колючого дроту під напругою додалися мінні поля. Немає потреби говорити, що жертвами на цих кордонах впала величезна кількість людей. Електрику в огорожах із колючого дроту було вимкнено лише 31 грудня 1965 року. Мінні поля себе не надто виправдали через величезну кількість випадкових жертв – і, насамперед, прикордонників, худоби, диких тварин. Наприклад, одного разу так загинув землероб, який помилково на тракторі виїхав на заміноване поле. Тому в другій половині 1950-х років вони поступово зникли.
Може виникнути питання: навіщо була потрібна така серйозна охорона кордонів з НДР? Адже Східна Німеччина була, так само як і Чехословаччина, народно-демократичною державою, що входила до складу Східного блоку.
«Режим на стороні НДР був вільнішим. Особливий статус мав західний Берлін, який дозволяв людям вільно переходити на інший бік. Така ситуація тривала до 1962 року. Багато нелегальних перекладачів і кур'єрів, які ходили з Устя-над-Лабем і Ліберця, перетинали кордон саме через Східну Німеччину. Наприклад, згадаймо легендарну втечу братів Машиних, які через НДР потрапили врешті в західний Берлін. Все це відіграло свою роль у тому, що режим на кордонах між Чехословаччиною та НДР став подібним до того, яким він був на кордонах з капіталістичними державами. Можна сказати, що класичні нелегальні переходи через кордон закінчилися зі створенням «Залізної завіси». Єдиним «вікном» залишився західний Берлін. Однак там було введено жорсткий контроль, і без відповідної перепустки від чехословацьких та східнонімецьких органів потрапити туди було неможливо. У момент, коли було збудовано Берлінську стіну, необхідність у цих заходах відпала», – продовжує історик Лібор Свобода.
Як уже було сказано вище, напір біженців з Чехословаччини був аномальним. Люди намагалися знайти всі можливі способи, як вибратися з країни. Деякі – ті, хто більш-менш знав прикордонні території, намагалися втекти самостійно. Поки кордони охоронялися не так суворо, шанс втекти дійсно існував. Лібор Свобода розповідає, що в архівних матеріалах йому вдалося виявити відомості про те, що в ці роки на 30-кілометровій ділянці кордону вів спостереження всього один патруль із двох осіб. Якщо це відбувалося в природній зоні, наприклад, десь у лісі, то фактично кордон був «дірявим».
«Незабаром нелегальні переправи через кордон почали організовуватися, – розповідає історик Лібор Свобода. – Це те, з чим ми стикаємося сьогодні щодо біженців з країн Близького Сходу та Африки. Це абсолютно такий же бізнес, виникають великі угруповання переправників. І тоді вони переправляли людей через кордони за гроші. Ці групи стали дуже численними, і лише з часом Службі державної безпеки вдалося їх розбити, причому до їх складу входили і співробітники чехословацького КДБ, а також люди, які мали охороняти кордони. Наприклад, була велика справа «Акція Бучина» на Шумаві або в Газлові Карловарського краю, де співробітники Служби державної безпеки та прикордонники переправляли людей через кордон. Були й організації, які переправляли політичних біженців. Ця послуга завжди надавалася за гроші, але, треба сказати, що ризик був дійсно великий».
Звичайно, все було суворо таємно. Людей привозили у прикордонну область, там їх хтось забирав, вони десь ночували, а потім їх переправляли через кордон. З переправниками часто посилали й різні повідомлення для тих, хто вже перебував за кордоном. Лібор Свобода розповідає про одну таку людину, яку звали Йозеф Рандак, уродженця Пршибрамського регіону. Йому допомагали його сестра та шурин. Зазвичай Рандак приходив до них, жили вони за 10-15 кілометрів від кордону. Сестра їхала до людей, які планували втекти, з листом. Їздила вона в Пршеров, Простейов, Злін – тобто, часто дуже далеко. Вона привозила листа і давала інструкції, куди потрібно приїхати. Коли люди приїжджали, їх зустрічали, відводили до неї додому, там вони ночували, а вранці їх Йозеф Рандак переправляв через кордон.
Одним словом, у цій сфері було задіяно безліч людей, як правило, з прикордонних областей.
«Але участь у цьому брали й іноземці. Наприклад, мені відома група колишніх югославів, які заробляли переправленням людей через кордон. Ця група брала за одну людину 150 тисяч крон. Вони переправляли людей через австрійський кордон, що було дуже ризиковано, оскільки це була радянська окупаційна зона. Вони привозили їх до Відня, який у той час, як і Берлін, був розділений на дві частини. Спочатку людей везли поїздом до Веселі-над-Лужниці. Потім таксі з Їндржихува Градця відвозило їх до Нової Бистриці, де вони переходили кордон. В Австрії, в Райнгерсі жив господар трактиру, який їх приймав у себе», – підсумовує історик Лібор Свобода.
Найчастіше нелегальними переправниками ставали люди, які могли вільно пересуватися в прикордонній області, не викликаючи підозр – лісники, селяни, ті, хто проживав у даному районі. У 1955 році ера переправників через кордони закінчується, оскільки перетнути їх стає фактично неможливо.