Празький психолог Олександр Кузін
Празький психолог Олександр Кузін розповів російській редакції «Радіо Прага» про основні проблеми та питання, з якими до нього звертаються російськомовні емігранти. Олександр живе та працює в Чехії, але всі його клієнти – з Росії, України, Казахстану та інших країн колишнього Радянського Союзу. Їх можна розділити на три групи.
Перша – це звичайні сім'ї з маленькими дітьми. Начебто щаслива сім'я, але в певний момент дитина йде до чеської школи, і в її взаєминах із батьками виникають проблеми.
– Що відбувається і в чому причини?
– Я бачу дві основні причини. Перша – інше мовне середовище. Друга – інша система шкільної освіти. Бачите, дитина ходить до чеської школи, отже, вона більшу частину дня спілкується чеською. Потім вона повертається додому. У школі в неї виникли якісь проблеми, чимось вона не задоволена, чимось хоче поділитися. І далеко не завжди вона навіть може донести до батьків, у чому складності. Тому що в багатьох сім'ях мама чи тато чеською говорять дуже погано. Або взагалі не знають чеської мови.
Дитина навіть не завжди наважиться поговорити з батьками. По-перше, про все потрібно сказати російською, тобто «перекласти» свої проблеми російською мовою. По-друге, вона не знає, що сказати батькам, а що ні. Що вони сприймуть нормально, а що ні. Це пов'язано з тим, що чеська система освіти інша, вона так чи інакше дає дитині більше свободи, ніж російська чи українська. Навіть у чеській початковій школі заняття проводяться у формі open space, вільного простору. А батьки як міркують? Де та дисципліна, яка потрібна? Де той жорсткий підхід? Де та необхідна кількість домашніх завдань, яку ми бажаємо бачити? Де той контроль над дитиною, який зобов'язані здійснювати викладачі? Цього всього немає. В результаті, складно дитині і дуже важко та незвично батькам. Їм доводиться перебудовуватися під іншу, чеську, ментальність.
– Тобто батьки очікують від чеської школи більшого, ніж вона дає?
– Моя практика показує, що, як правило, російськомовні батьки вважають, що чеська школа мало займається дітьми. Що дитина отримує в ній багато якихось розважальних моментів, багато творчих завдань, але саме процес освіти, на думку цих батьків, недостатньо глибокий.
– А чи не буває такого, що діти відчувають якусь незручність або навіть комплекси через своїх батьків? Що ті недостатньо асимілювалися і їх «соромно» показати друзям?
– Я працював з однією російською сім'єю. Там дійсно виникла подібна ситуація. Незручність сина за батьків, зіткнення менталітетів. Батьки однокласника цього російського хлопчика запросили його разом з мамою і татом до себе на дачу провести вихідні. А коли вони приїхали, син почав відчувати комплекси. Його мама і тато – якось осторонь від усього. Крім того, не знають мови, їм все потрібно перекласти, пояснити. Це ще не все. Бідна російська сім'я ще вдома в Празі наготувала безліч їжі і привезла її на дачу. Все це було відкинуто. Не через якісь злі або русофобські спонукання. А через різницю в менталітеті.
Чеській сім'ї це здалося дивним, приготовлена їжа залишилася незайманою. Просто до неї не звикли, вона не здалася смачною. Було дуже прикро і ніяково. Як для гостей, так і для приймаючої сім'ї. В результаті, російська сім'я наступного ранку разом з сином поїхала додому. Хлопчик розраховував провести з однокласником та його батьками три дні, а все закінчилося по суті кількома годинами. Всі залишилися незадоволені, а батьки потім багато місяців ходили до мене на прийоми, щоб якось налагодити стосунки з сином, побудувати з ним інші «контакти», зрозуміти чеську ментальність. Слава богу, все закінчилося добре. У цій сім'ї проблем вже немає.
– Чи може дитина, для якої Чехія, її культура та ментальність – вже повністю «свої», допомогти батькам змінити їхнє ставлення до нового життя? Щоб ті почали почуватися в ньому комфортно?
– Більш доросла дитина, яка усвідомлює навколишні процеси, звичайно, може допомагати батькам. Щось розповідати, знайомити їх з місцевими традиціями та святами, знаходити для тих нові можливості спілкування. Зрозуміло, дитина може проявляти ініціативу. А з боку батьків буде правильним підтримувати це прагнення сина чи доньки. Якщо у них дійсно є бажання рухатися кудись далі.
– Я знаю чимало людей, які переїхали до Чехії або інших країн Європи, які міркують так... Ми вже на цьому новому місці не зможемо жити абсолютно щасливо, навряд чи повністю адаптуємося. Ми готові нести жертви і страждати, почувати себе другосортними... Але ми приїхали сюди заради дітей. Заради їхнього майбутнього. Щоб вони виросли щасливими... Ми живемо заради них...
– Коли батьки кажуть: «Ми живемо заради дітей», то якраз у їхніх дітей виникає почуття провини. Батько повинен бути щасливим сам по собі, а дитина зобов'язана це бачити. Тому що кожен батько чи мати, який живе заради дитини, підсвідомо очікує в майбутньому якоїсь компенсації. Дитина повинна виправдати очікування, які в неї вклали. Повинна сформуватися в професійному та особистому плані. І повернути матері чи батькові цей борг. Все це неусвідомлений процес.
Інша ситуація з дітьми, які живуть поруч зі щасливими батьками. Тими батьками, які витрачають чималу кількість часу на самих себе, а дітей навіть у чомусь обмежують. Кажуть: «Це наш простір. Це наш час. А ось цей час ми можемо присвятити тобі». Діти в таких сім'ях виростають набагато щасливішими. Зі здоровими особистісними кордонами.
Читайте продовження статті:
АДАПТУЙТЕСЯ БЕЗ СТРЕСУ (частина 2)