Ідея надання обмеженого (п'ять років) виду на проживання професіоналам з третіх країн задля підйому німецької економіки була озвучена канцлером Герхардом Шредером на міжнародній комп'ютерній виставці CeBIT навесні 2000 року. За час дії положення «Про дозвіл на роботу для висококваліфікованих іноземних спеціалістів у галузі інформаційних та комунікаційних технологій», підписаного колишнім міністром праці Вальтером Рістером, до Німеччини в'їхало та працевлаштувалося 14.600 комп'ютерників, програмістів та інших «спеців XXI століття» з Індії, Пакистану, Росії, України, Угорщини, Румунії та країн Балтії.
Найперша «зелена карта» була видана індонезійцю Харіанто Війаї, випускнику факультету інформатики Ахенського університету, який отримав посаду на підприємстві з впровадження мобільного зв'язку Aixcom. Ця «карта» одразу ж зайняла місце почесного експоната в боннському Haus der Geschichte, де, як кажуть, її, поміщену під скло, щодня показують школярам-екскурсантам. А Війая сьогодні збирається додому. За ним підуть інші, які всі останні роки присвятили себе великій справі боротьби за економічне процвітання Німеччини та її конкурентоспроможність на світовому ринку: вид на проживання, що закінчується, їм ніхто продовжувати не збирається.
З виграшем у лотерею порівнював свого часу працевлаштування Харіанто Війаї директор Aixcom Мартін Штеплер, говорячи про можливість здійснити завдяки знанням нового співробітника мільйонний проєкт у галузі бездротового зв'язку. За останні чотири роки, згідно зі статистикою Федерального відомства з праці, яке встигло за цей час перетворитися на агентство, завдяки працевлаштуванню спеціалістів-іноземців у країні було створено в середньому по два нових робочих місця на кожного — робочих місць для місцевих жителів. При цьому кожен сьомий із власників green card сьогодні — безробітний. А головне — усі вони позбавлені будь-яких кар'єрних перспектив: якщо раніше «зелена карта» розглядалася як «вдала перехідна модель регулювання в'їзду до моменту прийняття закону про імміграцію» (цитата з висловлювання колишнього президента Бундестагу Ріти Зюссмут, 2003 р.), то натепер надій на отримання більш визначеного статусу для іноземних спеціалістів практично немає.
Двічі провалений у Бундестазі, стільки ж — у бундесраті, та ще й підданий остракізму Федеральним конституційним судом, закон коли-небудь буде прийнятий, але — у більш ніж «кастрованому» вигляді, без жодного натяку на пріоритетне право в'їзду до Німеччини висококваліфікованих кадрів із-за меж ЄС, про що так мріялося п'ять років тому. «Уряд Німеччини просто не готовий до врегулювання порядку прийому іноземних спеціалістів... Якби таке законодавче врегулювання було можливе, з рішенням про нього не стали б чекати до останньої хвилини — це якось не по-німецьки». Ця фраза Харіанто Війаї вже обійшла всі німецькі ЗМІ.
Ідея про підйом німецької економіки так і не стала наріжним каменем у дискусіях щодо закону про імміграцію. Тож учити німецьку, будувати будинки та відправляти дітей до німецьких шкіл прийшлим комп'ютерникам просто не має сенсу. Поки молоді, зберуть валізи й встигнуть зробити кар'єру десь в інших краях, подалі від Німеччини, де й досі діє закон про припинення прийому гастарбайтерів зразка 1973 року, який у своїх поправках робить виняток для... дизайнерів і манекенниць, очевидно, гарантуючих економічний підйом більшою мірою, ніж здатні на це спеціалісти з комунікаційних технологій.