Протягом останніх семи років вони поступово підвищують свою майстерність і зараз по праву вважаються одними з основних претендентів на медалі різних змагань. У чемпіонаті України їм немає рівних, а ще в 1997 році вони фінішували лише третіми. На «світі» і «Європі» вони й поготів входили лише до десятки.
Перелом настав у 2001-2002 роках, коли майстерність української пари досягла того рівня, якого стали побоюватися одвічні фаворити росіяни. І якщо одеситам поки не підкорилася ні європейська, ні світова вершини (хлопці навіть сумно жартують, що вічно четверті - їхній діагноз), то на етапах Гран-прі їхню скарбничку поповнили три «золота» зразка 2002 року і три «срібла» 2003-го.
І ось нарешті на чемпіонаті Європи-2004 мрія здійснилася! Підопічні Миколи Морозова завоювали свою першу медаль континентальної першості - «бронзу». Компанію їм склала київська «одиночниця» Олена Ляшенко, «срібло» якої стало другою нагородою після «бронзи» на Євро-95.
Причиною такого підйому багато хто називає переїзд Олени і Руслана до США. Там вони мають, на відміну від України, в якій залишилося лише чотири ковзанки, придатних для тренувань серйозних спортсменів, чудову можливість займатися улюбленою справою. До того ж у Штатах ця пара може займатися у провідних тренерів, насамперед російських. Так, вони понад рік співпрацювали з вихователькою не одного чемпіона Тетяною Тарасовою, а тепер працюють з ще одним грандом тренерського цеху Миколою Морозовим.
- Що спонукало вас до переїзду за океан?
- (Олена Грушина) Ми довгий час працювали в Україні, тренувалися на рідній одеській ковзанці, але, отримавши запрошення зі Штатів, не змогли від нього відмовитися. Зараз у нашій країні дуже складно підтримувати себе на рівні, тому ми вирішили спробувати попрацювати в Північній Америці.
- Вже найближчим часом вам доведеться вкотре «з'ясувати стосунки» з тими самими суперниками (що посіли перше місце на «Європі» росіянами Тетяною Навкою і Романом Костомаровим та срібними призерами з Болгарії Албеною Денковою і Максимом Ставійські. - прим. Ред.). На що розраховуєте на чемпіонаті світу?
- (О.Г.) Ми їдемо в Дортмунд за медалями і будемо за них боротися. Сподіваюся, нам вдасться увійти до трійки призерів. Наше катання на етапах і у фіналі Гран-прі, а також на Євро-2004 довело, що нам до зубів будь-які суперники. Чим більше наші опоненти бояться нас, тим далі судді намагаються нас «засунути», щоб не було проблем. Це дуже заважає - адже нам доводиться вести боротьбу не лише на льоду, а й за його межами.
- (Руслан Гончаров) Якби наша пара не була така сильна, як зараз, то нас би не ставили на ті місця, які явно не відповідають нашому рівню. Сильними суперниками за медалі я вважаю пару Навка/Костомаров, тому що вони завдяки впливу російської федерації мають вагу, до них прислухаються. Якщо нам вдасться зламати цю традицію, то ми зможемо боротися не лише з ними, а взагалі, мені здається, з ким завгодно, навіть з інопланетянами.
- На медалі якої гідності реально розраховуєте?
- (Р.Г.) Ми, звичайно, орієнтуємося на найвищий рівень. Те, що ми можемо бути першими, ясно як день. Але досягти цього досить важко. Цього року розраховуємо на друге-третє місце.
- Ви вже не перший рік живете і тренуєтеся в Штатах. Як ви там себе почуваєте?
- (О.Г.) У чисто професійному плані нам там набагато легше: у США достатня кількість ковзанок, ми можемо спокійно тренуватися. Та й проблем морального плану не виникло. Багато друзів і знайомих. До речі, не лише росіян, а й американців. Коли ми жили в Денвері, там були свої друзі, а коли переїхали в Коннектикут, з'явилися нові. Єдине, що залишає бажати кращого, це мова: з англійською поки проблеми. Але ми стараємося вчити, спілкуватися, але, звичайно, не все розуміємо. Хоча це нам не заважає повноцінно жити в США.
- А відчули вже, що таке ностальгія?
- (Р.Г.) Ностальгії як такої немає. Є робота, тренування, на неї просто не залишається часу.
- Як часто вам вдається відвідувати Україну і рідну Одесу?
- (О.Г.) В Україну ми приїжджаємо лише у відпустку - влітку, в червні. У передолімпійські роки беремо участь у чемпіонаті країни. Тобто коли є можливість - обов'язково їдемо на батьківщину. А те, що нечасто беремо участь у національному чемпіонаті, не наша вина, це фінансова проблема Федерації фігурного катання України.
- Національний чемпіонат проводився не в найзручніший час, і трибуни були майже порожні. Мабуть, відучилися виступати без глядачів?
- (О.Г.) Позначилася відсутність реклами і невдалий час проведення змагань. Хоча б показові виступи можна було перенести на один із вихідних днів. Звичайно, ми вже відвикли виступати при напівпорожніх трибунах.
- (Р.Г.) Якщо чесно, склалося враження, що ми прийшли просто на тренування.
- (О.Г.) У Штатах на наші тренування приходить приблизно така ж кількість людей. Але не можу сказати, що низька відвідуваність нам якось завадила чи, навпаки, допомогла.
- Вік у великому спорті недовгий, уже думали про подальшу кар'єру?
- (О.Г.) Питання це дуже непросте. Ми самі часто замислюємося про те, що робити далі. Але приходимо тільки до одного висновку, що поки ми у великому спорті, поки не досягнемо наміченого, не зможемо це питання вирішити. Чи підемо в шоу, чи займемося чимось іншим, зараз передбачити складно.
- (Р.Г.) Два роки тому ми не знали, що завоюємо таку популярність. Коли читаємо листи вболівальників, чуємо їхні вигуки «Ми вас любимо!», хочеться продовжувати виступати. Цікавий випадок був минулого року, коли фінал Гран-прі проводився в Санкт-Петербурзі. Перед приїздом трохи побоювалися реакції публіки, адже ми - одні з головних суперників росіян. Але прийом перевершив усі сподівання - я був навіть трохи в шоці від того, як добре нас прийняли глядачі. Безумовно, на фігурне катання приходить дещо інша публіка, ніж, скажімо, на футбол, але навіть для нашого виду спорту це було дивовижно. І це не кажучи про українських уболівальників.
- І все ж, після завершення кар'єри збираєтеся повернутися в Україну чи залишитеся в США?
- (Е.Г.) Як кажуть, де є робота, там є і людина. Тому поки не знаємо, у подальшому буде видно.
- (Р.Г.) Хороший приклад у цьому плані показує Віктор Петренко, який спільно з національною федерацією проводить в Україні різні заходи. Він робить багато для популяризації нашого виду спорту. Та й українські наставники, перебуваючи в США, намагаються тренувати своїх співвітчизників. Безумовно, у Штатах працювати краще. І справа тут не в тому, що ми не любимо батьківщину чи не хочемо повертатися. Зовсім ні. Просто там створені всі умови для тренувань і роботи. Я люблю своє місто і свою країну, але працюю в США...
- (Е.Г.) У вільний час ми підробляємо - тренуємо молодь, що досить цікаво. Нам є чому навчити дітей. Але це знову ж таки американці. Ми не можемо передавати знання українським дітям через проблему з льодом.
- (Р.Г) Я думаю, що все буде добре. Адже інакше не може бути - в Україні є люди, які можуть собі дозволити зводити грандіозні будівлі для банків, різних холдингів тощо. Думаю, знайдуться й ті, які побудують нові ковзанки або хоча б допоможуть відновити старі.