Губернатор Шпіцбергена постійно скаржиться у пресі, що іноземці (в основному це біженці, які отримали відмову і підлягають висилці на батьківщину) правдами і неправдами добираються до архіпелагу і чекають, що на них посипляться блага найблагополучнішої країни світу. Але на Шпіцбергені не діє система соціального захисту Норвегії. Тому прибульці, по суті, провалюються у далеке минуле, коли люди могли селитися де завгодно, але ніхто про них не піклувався.
Новоприбулих зустрічає столиця Шпіцбергена – селище Лонгієрбюн, маленьке село, єдина вулиця якого забудована дерев’яними збірними будиночками. Як і в будь-якому цивілізованому населеному пункті, є тут і дорожні вказівники – обидва попереджувальні. На одному зображено снігохід, на іншому – білий ведмідь.
На дверях в аптеку, магазин і ресторан висять таблички, що нагадують про часи Джека Лондона: «Зі зброєю не входити!» До речі, гвинтівки в Лонгієрбюні є у всіх, це обов’язковий захист від «мішок на Півночі», які час від часу забрідають у столицю архіпелагу і з’їдають когось із жителів. Останніх і без жертвоприношень дикій природі не багато – близько двох тисяч. В основному це шахтарі, які працюють на двох місцевих вугільних шахтах, на виробництві, яке Норвегія підтримує задля утвердження свого суверенітету над цими островами в крижаній Арктиці.
Єдиною авеню Лонгієрбюна бродять у пошуках житла та роботи іноземці найекзотичніших кольорів – від шоколадних і жовтих до антрацитових. «Прати не треба?.. Навчаю йозі… Можу впровадити у вашому ресторані меню зі смаженої сарани…» Пропозиції найширшого діапазону сиплються на голови аборигенів.
Треба віддати належне місцевим норвежцям: це люди великодушні та чуйні. Навіть якщо роботи немає, вони намагаються її дати. В результаті на дві тисячі легальних жителів заполярної столиці припадає триста іноземців, яких у будь-якій іншій частині Європи негайно схопили б і відправили на батьківщину. «Тут холодно і темно, в період полярної ночі зовсім нічого робити. Відкриті тільки готель, шинок і магазин», – так днями передавало відчуття однієї філіппінки від життя на «безвізовій» території агентство новин НРК. Тим не менше ніхто з добровільних полярників покидати архіпелаг не збирається. Вдома ж ще гірше.
До того ж, за словами втікачів, вижити в Лонгієрбюні їм допомагає усвідомлення того, що поруч є ще одна столиця – російський Баренцбург з населенням у шістсот осіб. Їм доводиться часом набагато гірше, ніж неприкаяним безвізовим жителям Лонгієрбюна, які беруться за будь-яку роботу. У баренцбурзьких шахтарів взагалі грошей немає – зарплату їм переводять на Велику землю, і тому навіть телефонна розмова з домом або відправка листа створюють важкопереборні перешкоди. Свіжих овочів та фруктів, як у норвезькій столиці, у Баренцбурзі не знайти. Так само як і хороших снігоходів, щоб покататися околицями. І нічого, живуть люди.
Тому, коли біженців бере глуха полярна туга і відчуття життя в клітці стає нестерпним, вони сідлають снігоходи «Ямаха» і вирушають за 60 кілометрів до Баренцбурга – проходити курс своєрідної психотерапії. Однієї оглядової екскурсії російськими місцями вистачає на те, щоб тягнути полярну лямку ще один сезон.
Олексій СМІРНОВ.
Новые Известия