Співвітчизники не поспішають повертатися до Росії – запущена два роки тому державна програма провалилася
У той час як у Латвії заповзятливі співробітники якоїсь громадської організації за $10 почали видавати охочим посвідчення «російського співвітчизника», у Москві тільки намагаються визначити, а хто це, власне, такі. У всякому разі, виступаючи на III Всесвітньому конгресі російських співвітчизників, президент Дмитро Медведєв повідомив, що поправки до відповідного закону уточнять це поняття.
Оскільки представники російської влади протягом усіх пострадянських років не можуть вирішити, що ж таке «наша людина» за кордоном і як із нею слід будувати стосунки, найкраще й вдаються заходи на кшталт вищезгаданого конгресу – 480 делегатів із 88 країн.
Все добре і правильно на рівні промов. На ділі – набагато гірше. І реальної допомоги та турботи батьківщини предків співвітчизники за кордоном не відчувають.
У 90-ті роки багато з тих, кого можна, користуючись висловом Володимира Путіна, назвати жертвами «найбільшої геополітичної катастрофи XX століття», чимало хлібнули, бажаючи не те щоб повернутися на історичну батьківщину, але хоча б обзавестися російським паспортом.
Сьогодні міністр освіти і науки Андрій Фурсенко, перебуваючи з візитом в Ізраїлі, говорить про можливість повернення назад радянських учених, які виїхали після розпаду СРСР. І якось не згадується, що тоді з колишніх союзних республік набагато простіше було виїхати на ПМЖ до Ізраїлю, Німеччини, США та скористатися програмами для репатріантів, які пропонували ці країни, ніж переїхати та оселитися в незалежній Росії. Очевидно, що в хаосі та невлаштованості дев’яностих новим державам (не тільки Росії, а й іншим, які в масовому порядку тоді покидали представники як титульних націй, так і прийшлий люд) було не до співвітчизників у ближньому і тим більше далекому зарубіжжі. Важливіше було розібратися зі своїми громадянами та адаптувати їх до зовсім іншого життя у своїй власній країні.
Але і в «ситі» нульові, коли турбота про співвітчизників була визнана справою державної важливості, мало що змінилося. Навряд чи можна записати в актив влади мітинги проти закриття російських шкіл у Латвії чи історію з Бронзовим солдатом у Таллінні. Швидше, якщо судити за результатами, це політичний пасив. Політика захисту російськомовних і російської мови в ближньому зарубіжжі в останнє десятиліття, незважаючи на потужне ідеологічне та PR-забезпечення, на відкриття Центрів підтримки російської культури, принесла швидше негативний результат. Нещодавно російську законодавчо позбавили статусу мови міжнаціонального спілкування навіть у вельми залежному від Росії Таджикистані.
Зрозуміло, відмова від російської мови та відхід від російської культури в колишніх радянських республіках – наслідок, насамперед, їхньої внутрішньої політики. Але й Росія зі своїм «новим імперіалізмом» (зокрема, торішня серпнева війна з Грузією) сильно сприяє дистанціюванню від неї екс-партнерів.
Невдалі не лише спроби допомогти співвітчизникам за кордоном, а й зусилля з переселення їх до Росії. Якщо називати речі своїми іменами, запущена два роки тому державна програма провалилася.
За розрахунками ФМС, у 2007 році передбачалося переселити 50 тисяч, у 2008-му – 100 тисяч, а у 2009-му – вже 150 тисяч… Наприкінці 2009 року Дмитро Медведєв повідомляє, що за програмою переселення співвітчизників переїхали понад 17 тисяч (!) осіб.
Але, запевняє президент, «ми не женемося за цифрами, важливіша впевненість, що люди можуть повернутися на свою історичну батьківщину і держава їх підтримає».
А не їдуть саме тому, що немає впевненості, що держава їх підтримає. Більше того, програма передбачає переселення лише у певні, не надто привабливі регіони. Наприклад, на Далекий Схід, звідки через складну соціально-економічну ситуацію прагнуть виїхати місцеві жителі. Тільки, на відміну від них, приїжджі за переселенською програмою, тобто за рахунок російської держави, виїхати звідти не мають права – такі умови.
Провал, щоправда, спонукав владу до корекції програми. І до кінця року планується розширити список пропонованих для переселення регіонів та пом'якшити умови для переселенців. Але очевидно, що тисячі переселенців не перетворяться на мільйони. Тим більше не варто розраховувати, що повертатися почнуть учені. Для таких амбітних проектів потрібні великі гроші, а криза змусила більш ніж втричі скоротити фінансування і прийнятої переселенської програми.
А тому утопією виглядає не лише підйом науки та модернізація країни за допомогою опинившихся за кордоном «наших» мізків, а й вирішення за допомогою переселенців гострої проблеми трудових резервів.
Втім, інший погляд на використання співвітчизників за кордоном пропонує патріарх Кирило. Він заявив, що «заклик консолідувати діаспору» не означає заклику «повертатися до Росії», співвітчизникам в інших країнах вкрай важливо зберігати свою культурну та національну ідентичність, «російська діаспора не повинна бути діаспорою другого сорту, адже по діаспорі судять і про країну».
Але про країну судять у першу чергу не по діаспорі, а по висловлюваннях її політиків. І використання російської діаспори як «м'якої сили» для просування російських інтересів вкрай сумнівне, враховуючи, наприклад, гризловські заяви. Спікер Держдуми заявив, що «порушення прав росіян за кордоном позначиться на наших відносинах з тією країною, де ці порушення були допущені», а «забезпечення прав людини, включаючи права наших зарубіжних співвітчизників, є не внутрішньою справою держави, а міжнародним зобов'язанням». Після таких слів багатьом нашим сусідам почнуть ввижатися російські танки, а ставлення до Росії та російської діаспори навряд чи покращиться.
Ймовірно, вже досить скоро «наші люди» в Ризі, Криму або в Центральній Азії перестануть бути розмінною картою для російських політиків. За 20 минулих років переїхали вже майже всі, хто міг і хотів. Охочих активничати як «п'ята колона» Росії теж стає все менше. І, можливо, ще через 5 або 10 років нашим співвітчизникам за кордоном не потрібно буде від історичної батьківщини нічого.
Навіть справжнього свідоцтва «співвітчизник», яке пообіцяв видавати з трибуни конгресу президент Медведєв. Нехай навіть цей «дублікат безцінного вантажу» і будуть видавати абсолютно безкоштовно.
Газета.Ru er="0">