Облік німецького населення окупованих територій
Як відомо, з вересня 1941-го до кінця 1943 року Україна (південні та західні області ще довше) перебувала під німецько-румунською окупацією. Німецька окупаційна адміністрація проводила низку заходів щодо населення захоплених територій.
Для обліку осіб німецької національності було закладено так званий «Список німецького народу України», до якого мали бути внесені всі німці, що проживали в окрузі. Зразком для таких дій послугувала подібна процедура в окупованих районах Польщі. Польща майже шість років перебувала під німецьким контролем, і за ці роки практично вся багатомільйонна німецька національна меншина цієї країни була внесена до національного списку. Фактичне внесення до «Списку німецького народу України» означало присвоєння німецького громадянства за схемою колективної натуралізації.
Федеративна Республіка Німеччина завжди розглядала себе як правонаступницю всіх германських держав, що існували на німецькій землі. Тому парламент ФРН ще в 50-ті роки XX століття окремими постановами визнав дієвість актів натуралізації, здійснених у період Другої світової війни. Тож якщо в німецьких архівах знайдеться спискове посвідчення (Volkslistenausweis) або інші докази внесення до списку — зацікавлена особа може обґрунтовано претендувати на колективне присвоєння німецького громадянства їй особисто або передачу у спадок від одного з предків.
Гарматне м'ясо
Інша, більш актуальна мета закладки списку випливала з воєнної обстановки першої половини 1943 року. Уже були програші Сталінград і битва в Африці. Розтягнута по неймовірно довгих фронтах воєнна машина Німеччини тріщала по всіх швах. Катастрофічно бракувало солдатів для поповнення вермахту та інших воєнізованих організацій. Закордонні німці видавалися доступним резервуаром для поповнення особового складу збройних сил Німеччини. Верхівка рейху завжди уявляла собі чисто німецьку армію. Тому закордонних німців прискорено натуралізували, після чого як громадян призивали до вермахту. Загалом до збройних сил Німеччини було призвано приблизно 80.000 російських німців, 40.000 з них загинуло на фронті або зникло безвісти.
Точні дані відсутні, але за деякими оцінками на початок війни на території України проживало до 600.000 німців. Приблизно 350.000 були депортовані органами НКВС у глиб СРСР на початку війни, а близько 250.000 залишилися проживати в зоні впливу Німеччини. Внесення до списку або отримання «посвідчення німця» (Volkstumsausweis — його не слід плутати з посвідченням про внесення до списку — Volkslistenausweis) давало їхнім власникам цілком відчутні, реальні привілеї порівняно з іншим, не німецьким населенням: певну захищеність від сваволі, переважне право на зайняття робочих місць, продовольчі картки, медичне забезпечення, постачання різними товарами, предметами побуту тощо.
Ці привілеї з боку окупаційної влади, про які німці Польщі, України та інших захоплених вермахтом країн зовсім не просили, викликали лише ненависть місцевої більшості й дорого коштували національній групі після відходу окупантів. Панівна в Берліні злочинна кліка розглядала закордонних німців як додатковий резервуар гарматного м'яса та колонізаторів Сходу й намагалася різними пільгами створити собі базу на окупованих територіях. Так німецькі національні меншини не з власної волі, як і всі інші народи, стали заручниками національної політики фашистської Німеччини. У своїй більшості лояльні громадяни держав проживання, німецькі меншини були зроблені винуватцями розв'язання війни та всіх бід окупації їхніх країн гітлерівським режимом.
У 1943-44 роках німецьке населення зайнятих територій практично в повному складі покинуло місця свого звичного проживання. Погода, хвороби, нестача медикаментів і продовольства скорочували ряди біженців, особливо маленьких дітей. Хто дійшов, був розміщений у фільтраційних таборах для переселенців, переважно в околицях міста Лодзь (Litzmannstadt) на території Польщі. Розміщення відбувалося також на території Судетської області, Австрії та в інших регіонах. Після початку радянського січневого наступу 1945 року російські німці з території Польщі були вивезені далі на Захід. У 1945-46 роках приблизно 200.000 російських німців були насильно репатрійовані з Німеччини до СРСР.
За час цієї епопеї значна частина евакуйованих була натуралізована як громадяни Німеччини в індивідуальному порядку. Підтвердженням акту присвоєння німецького громадянства стало свідоцтво про натуралізацію (Einburgerungsurkunde), що видавалося в індивідуальному порядку. Ряд російських німців був натуралізований ще по дорозі на Захід. Депортовані у віддалені регіони СРСР німці України нічого цього не знали, вкалуючи в трудармії та на інших будівельних майданчиках величезної країни.
Зона ж дії положення про закладку «Списку німецького народу України» обмежувалася т. зв. «Імперським комісаріатом Україна», який охоплював приблизно дві третини сучасної України. До складу комісаріату не увійшли східні, західні та південні області країни, а також Крим.
Структура «Списку німецького народу України»
Список був розчленований на чотири розділи. Розділ I резервувався для тих, хто завжди активно й помітним чином боровся за інтереси німецької національної групи. До розділу II заносилися «нормальні» німці, як правило, сільське населення. Розділ III призначався для осіб із національно змішаних сімей або персон, які недостатньо володіли німецькою мовою. Міські німці могли заноситися до розділів I, II, III або IV списку. Це залежало від ступеня їхньої асиміляції та відгуку расового експерта (Volkstumssachverstдndiger) про перспективи германізації членів сім'ї.
Найнехорошішим вважався розділ IV. Туди записувалися німці, які, незважаючи на свою національну приналежність до німецького народу, розцінювалися як політично неблагонадійні та підозрілі елементи. Таким чином, з точки зору окупаційної адміністрації позитивним вважалося внесення до розділів I-III списку. До розділу IV включалися члени КПРС та німці, які обіймали певні посади в структурі радянських та інших органів управління. Запис до розділу IV вважався негативним моментом, якого слід було по можливості уникати.
Маю сказати, що чинний закон про «Статус пізнього переселенця» та закон «Про біженців і вигнаних» видаються мені прямим дітищем припису щодо закладання списку німецького народу. Як і в списку, сучасні закони поділяють російських німців на «чистих» зі статусом згідно з §4 BVFG (розділ II списку) та тих, хто піддається германізації, членів сім'ї німецького переселенця зі статусом згідно з §7 BVFG (розділ III списку). Параграф 5 BVFG виключає з групи пізніх переселенців осіб німецької національності, які свого часу були стовпами тоталітарного режиму (розділ IV списку).
На відміну від польського списку, через брак часу окупаційна влада не змогла в значному обсязі фактично перевірити та зареєструвати в передбаченому інструкціями порядку всіх осіб німецької національності, які проживали в т. зв. «Райхскомісаріаті Україна». Певні заходи з організованого закладання списку були проведені лише в місті Запоріжжі та деяких районах області.
На це є три причини. По-перше, депортація органами НКВС кількох сотень тисяч німців України у віддалені райони СРСР у липні-вересні 1941 року, ще до вступу вермахту. По-друге, порівняна короткочасність окупації України та брак часу й ресурсів німецької адміністрації для реєстрації всіх осіб німецької національності, які залишилися на окупованих територіях. Нарешті, навіть ті, хто був фактично внесений до списку, не можуть пред'явити документальні свідчення. Ціла низка німецьких архівів загинула у пожежі війни. Під час насильницької репатріації до СРСР у 1945-46 роках російські німці з міркувань безпеки самі знищили наявні в них германські ідентифікаційні картки та посвідчення.
Усе вищесказане дає змогу дійти такого висновку. Переважна більшість правомочних осіб не була внесена до списку або не може довести цього факту. Тому зацікавленим особам не залишається нічого іншого, як виводити свої правопретензії на німецьке громадянство з тексту самого указу про закладання «Списку німецького народу України». Слід зазначити, що список зберігся далеко не повністю, його розрізнені частини зберігаються у федеральному архіві (Bundesarchiv). Тепер про це докладніше.
Параграф 1 «Припису про присвоєння німецького громадянства особам, внесеним до „Списку німецького народу України“» передбачав такі критерії присвоєння германського громадянства:
- приналежність до німецького народу;
- постійне проживання (осілість) на 21 червня 1941 року в зоні подальшого т. зв. «Райхскомісаріату Україна»;
- виконання передумов для внесення до розділів I і II списку.
Я хотів би розкрити суть кожного з цих пунктів. Приналежність до німецького народу передбачала німецьке походження та причетність до кола німецької культури. Володіння німецькою мовою як рідною не було неодмінною передумовою для визнання німцем. Просте походження від одного німецького предка, однак, також вважалося недостатнім. За поняттями компетентного відомства, кандидат на внесення до списку мав бути чітко впізнаваним для оточення (мова, релігія, звичаї та обряди) як особа німецької національності.
Поняття осілості на ключовий день 21 червня 1941 року має свої варіанти. Але загалом йдеться про постійну прописку та фактичне постійне проживання на території подальшого «Райхскомісаріату Україна».
До розділів I і II списку заносилися особи, які відповідали двом вищеописаним критеріям (приналежність до німецького народу та осілість). Ці критерії були однозначно виконані в сільській місцевості в зонах компактного проживання німецької національної меншини. У великих і середніх містах, особливо в умовах змішаних шлюбів, уже в той час спостерігалися процеси асиміляції німецького етносу. Тому окупаційна влада при внесенні до списку диференціювала міське (різною мірою асимільоване) і чисте німецьке сільське населення. Для розуміння логіки поводження з конкретними особами я також змушений дотримуватися цього поділу.
Сучасне тлумачення списку
Вирішальне значення для юридичної оцінки сучасного становища має дослівне тлумачення §1 Розпорядження про закладання списку (Volkslistenverordnung). Ключове положення цього параграфа таке: присвоєння німецького громадянства не пов'язане з фактичним включенням до списку. Відправною точкою є виконання вищезазначених передумов. Як я вже сказав, лише небагато правомочних осіб були фактично внесені до списку. Тому для перевірки претензій на колективне присвоєння німецького громадянства слід отримати відповідь на таке питання: якби постало питання про внесення конкретної особи до списку, чи відбулося б таке внесення?
Для сільського населення із зон компактного проживання німецького населення відповідь на це питання досить однозначна - так. Тому для цих осіб та їхніх нащадків вищевикладена аргументація відкриває суттєві перспективи для підкріплення своєї вимоги про присвоєння німецького громадянства. Для міських німців наявність критеріїв занесення до списку слід вивчати в індивідуальному порядку. Хотів би також сказати, що й зараз, через багато десятиліть після описаних подій, є можливості надійно довести приналежність до німецького народу давно померлих осіб.
Зняття грифу секретності з архівних фондів часів німецької або німецько-румунської окупації в колишніх радянських республіках призвело до виявлення нової та важливої інформації, що має пряму або опосередковану доказову силу у справах про надання громадянства особам німецької національності. До побудови системи доказів можуть бути залучені як німецькі документи, так і акти радянських часів: протоколи допитів у КДБ, анкети спецпоселенця тощо. Під опосередкованими доказами розуміються списки отримувачів продовольчих карток, учнів німецьких шкіл, отримувачів землі, сільськогосподарського інвентарю, меблів тощо, які виділялися німецьким мешканцям окупованих територій.
Включення до розділу III списку означало пробне або умовне набуття німецького громадянства (Einbuergerung auf Widerruf). Через певний час передбачалося провести повторну перевірку розвитку національної самосвідомості «тимчасових» громадян, після чого прийняти остаточне рішення про громадянство цих осіб. Ще у квітні 1945 року, за кілька тижнів до закінчення війни, перебуваючи у зовсім безнадійній військовій ситуації, відомство у справах громадянства не зморгнувши оком призначало строки повторної перевірки на 1946-47 рік. Як правило, ці тимчасові громадянства зберегли своє значення до сьогоднішнього дня. Зацікавлені особи цілком можуть вимагати визнання дієвості внесення до розділу III списку і підкріплювати цим свої претензії на громадянство ФРН.
Процедура та очікувані результати заяви про надання громадянства
Які ж правові наслідки зацікавлені особи можуть вивести з представленого мною стану справ?
Для кращого розуміння цієї проблематики я хотів би викласти процедуру подання та опрацювання заяви про надання або підтвердження громадянства. Заявники, які проживають за кордоном, повинні подавати свої клопотання на адресу Федерального адміністративного відомства (Bundesverwaltungsamt, 50728 Koeln). Клопотання може бути подано безпосередньо на зазначену адресу або через німецьке іноземне представництво (посольство чи консульство) у країні проживання заявника. Посольство зобов'язане прийняти таку заяву. Закон не вимагає подання заяви на спеціальному відомчому бланку, тому клопотання у вільній формі може бути написане від руки на аркуші паперу. Якщо посольство відмовиться прийняти у вас з рук цю заяву, ви можете надіслати її до посольства рекомендованим листом з повідомленням про вручення. Може мати сенс і безпосереднє звернення до Федерального адміністративного відомства за вищезазначеною адресою. У своїй заяві необхідно чітко та зрозуміло викласти матеріальну базу своїх претензій на німецьке громадянство і додати відповідні документи, що підтверджують лінію походження та заявлені події.
З якою ж відповіддю Федерального адміністративного відомства слід рахуватися заявникам на сьогодні? Посвідчення громадянина ФРН (Staatsangehoerigkeitsausweis) отримає той, хто зможе довести факт внесення до «Списку німецького народу України» релевантних осіб. Претензії на отримання громадянства ФРН дає також знаходження в архіві натуралізаційного свідоцтва про надання германського громадянства в індивідуальному порядку в період Другої світової війни. Решта заявників отримують відмову через необґрунтованість своїх претензій.
Правове забезпечення вимоги про натуралізацію
Як слід розцінювати цю позицію компетентного відомства? Свою думку я вже виклав вище. Вона була підтверджена рішенням Баварської адміністративної судової палати (Bayerischer Verwaltungsgerichtshof). Високий суд однозначно постановив, що вирішальним є виконання передумов для внесення до списку, а не сам факт внесення. Той, хто щодня у своїй практиці стикається з бар'єрами та труднощами, які баварські відомства та судові органи ставлять на шляху репатріації російських німців на історичну батьківщину, зрозуміє, що постанова суду не є дружньою послугою цій групі німецького народу. Після ретельно проведеного аналізу всіх релевантних законодавчих актів вищий баварський судовий орган з питань адміністративного права вважає тлумачення припису про закладення списку єдино правильним та обов'язковим до виконання всіма адміністративними та судовими органами, принаймні для федеральної землі Баварія.
Міністерство внутрішніх справ землі Баден-Вюртемберг своїм циркуляром приписало всім земельним органам системи МВС дотримуватися захищуваного мною тлумачення значення «Списку німецького народу України». Більше того, цей орган державного управління земельного рівня пішов ще далі. Земельне МВС недвозначно визначило, що під цей циркуляр підпадають і ті німці, які на початку війни були депортовані у віддалені райони СРСР із зони подальшого «Імперського комісаріату Україна». Маю сказати, що у справах своїх клієнтів про «спискове» громадянство, які розглядаються в землях Баварія та Баден-Вюртемберг, я домігся завершених позитивних результатів.
Яким чином правові спори потрапляють до того чи іншого суду? Коли справу направляють на розгляд до Баварської адміністративної палати, а в яких випадках - до адміністративного суду міста Кельна? У Німеччині існує чітко дотримувана компетенція судових інстанцій і верховенство відповідального суду у своєму судовому окрузі. Незалежність юстиції означає, що за схожими справами різні суди можуть виносити різні вироки. Суддя вільний у своїх пошуках правди і справедливості. У тому числі й від думки колег. Він зобов'язаний застосовувати правотлумачення лише вищої судової інстанції. Рішення компетентної судової інстанції є обов'язковими до виконання всіма адміністративними та нижчими судовими органами в даному судовому окрузі. Стосовно спорів про значення списку це означає, що рішення Баварської адміністративної судової палати є обов'язковими для влади землі Баварія і не мають вирішального значення, наприклад, для землі Тюрингія.
Нещодавно за згаданим мною циркуляром землі Баден-Вюртемберг про «спискове» громадянство німців України я за пару місяців позитивно вирішив справу клієнта в адміністративних органах цієї федеральної землі. Як він потрапив до цієї землі? Мій підзахисний переселився до Німеччини за статусом пізнього переселенця і був направлений на проживання до Баден-Вюртембергу. У результаті повторної перевірки місцеве відомство у справах вигнаних вилучило в нього статус пізнього переселенця, після чого постало питання про його подальше перебування в Німеччині. Компетентні органи Баден-Вюртемберга зобов'язані виконувати вказівки власного міністерства. Тому вони визнали невдалого пізнього переселенця спадковим громадянином Німеччини і видали йому німецький паспорт.
Федеральне адміністративне відомство є федеральною установою і знаходиться в землі Північний Рейн-Вестфалія. Постанови баварських і баден-вюртемберзьких юридичних та державних інстанцій не є для нього обов'язковими. Як ви розумієте, державні чиновники, які працюють у цій установі, далеко не в захваті від перспектив, що відкриваються для зацікавлених осіб у межах мого тлумачення припису про закладення «Списку німецького народу України». Чому?
Томас ПУЕ,
німецький адвокат.