ФотоУкринформ
Сьогодні наша розповідь про непросту долю двох відомих у минулому футболістів - захисника московських «Спартака» і «Локомотива» Сергія Базулєва та кращого футболіста Казахстану, легендарного форварда алма-атинського «Кайрата» Євстафія Пехлеваніді.
Базулєв увійшов в історію вітчизняного футболу як людина, яка дозволила дніпропетровському «Дніпру» вперше виграти чемпіонат СРСР. Майже 22 роки тому, у вирішальній зустрічі між «Дніпром» і «Спартаком» у Дніпропетровську, переможець якої ставав чемпіоном країни, він не став бити по ногах Геннадія Литовченка, який проривався флангом, хоча міг і, за логікою середньостатистичного захисника, мав це зробити. Литовченко через мить віддав точну передачу на Олега Тарана, і той ефектним ударом головою забив третій м'яч у ворота «Спартака» (підсумковий рахунок - 4:2). Сам Базулєв каже, що чув, як зі спартаківської лави йому кричали: «Фоли!». Та й сам розумів, що ціною жовтої картки можна було зірвати небезпечну контратаку, але Сергій розраховував відібрати м'яч чисто, без грубощів. Після матчу можна зрозуміти почуття Базулєва, якого багато хто вважав винним у поразці та втраченому чемпіонському титулі. Але його підтримав головний тренер Костянтин Бєсков, який у роздягальні в гнітючій тиші сказав: «Все правильно, Серьожо...»
Чемпіоном СРСР Базулєв усе ж таки став - у 1989 році, переживши на той час вимушений відхід із «Спартака» у 1984-му та повернення через чотири роки. А в 1991 році захисник поїхав до Фінляндії, у місто Оулу, у місцеву футбольну команду. У Фінляндії він живе досі, навідуючись до Росії влітку: «До Москви завжди їду із задоволенням. Тягне, звісно, в рідні краї. Подивитися, як народ живе, у метро покататися. Ну і на футбол сходити. Вдома, у Фінляндії, є супутникова тарілка, яка приймає російські канали, але хочеться побачити все наживо».
Про те, як і чому Базулєв завершив футбольну кар'єру, у Росії довгий час не писали й не говорили. Напевно, тому, що нікому було розповісти про ту жахливу історію, яка сталася з футболістом. І лише цього року представник «Спорт-Експреса», зустрівшись із Сергієм та його дружиною Аллою, дізнався подробиці непростого життя родини Базулєвих у Фінляндії та розповів про них читачам.
«Це сталося 1 березня 1992 року, - почав розмову Базулєв. - В Оулу перед стартом чемпіонату організували футбольний турнір. Матчі проходили в манежі, на допотопному синтетичному покритті. Під ним взагалі-то мала лежати спеціальна гумова подушка, але чомусь була відсутня. Килим поклали прямо на бетон.
Був звичайний ігровий епізод, яких за матч трапляються десятки. У центрі поля я вистрибнув угору за м'ячем, а фінський нападник невдало підсів під мене. Ми ще в повітрі зіткнулися головами. Кажуть, я одразу втратив свідомість, інакше напевно встиг би якось згрупуватися чи руку підставити. А так - упав униз, як мішок, і вдарився головою об бетонну підлогу.
Точнісінько така ж історія сталася у 87-му в «Олімпійському» з півзахисником ЦСКА Сергієм Березіним. Мені пощастило більше. Він у комі три тижні пробув, а я - лише одну. Знадобилася операція з видалення гематоми мозку. Оперував мене знаменитий фінський нейрохірург, який, на моє щастя, якраз 1 березня в цій клініці чергував. Поки я лежав у комі, ніхто не знав, чи виживу. А отямився, ніби дружині в подарунок, - саме 8 березня. Щоправда, «подарунок» виявився ще той: Аллу спочатку не впізнав! Перше, що їй видав: «Ви добре говорите російською. Але хто ви?» Уявляю її реакцію... Потім вона запитала: «Ти про дітей пам'ятаєш? Скільки їх у нас?» «Троє», - не змигнувши оком, відповів я. З чого це взяв (у нас двоє синів) - ума не прикладу.
Можна тільки уявити почуття Алли Базулєвої, якій 1 березня подзвонили в двері й повідомили: «Сергій у лікарні, у нього травма. Вам треба поїхати туди, забрати машину». Про те, що чоловік у реанімації та без свідомості, з'ясувалося лише на місці. Стан був настільки шоковий, що вона навіть не одразу відреагувала на те, що їй віддали одяг Сергія, документи та обручку - як із покійника.
Не краще було на душі в Алли і в той момент, коли чоловік прийшов до тями, але не впізнав свою дружину, а потім ще й ляпнув про трьох дітей. Лікарі попереджали, що повернути Сергія до повноцінного життя буде дуже важко. Важко, але можливо: «Після такої травми голови подібні проблеми неминучі. Чудес не буває, треба набратися терпіння».
Алла - у минулому чемпіонка СРСР з гірськолижного спорту, не раз стикалася з травмами, сама часто гостювала в лікарів, в одній із центральних спеціалізованих клінік і познайомилася з Сергієм. Але навряд чи вона могла уявити, що через півтора десятка років зіткнеться з настільки тяжким випадком: «Час тягнувся дуже повільно. Особливо перші півтора року. Я була і матір'ю, і дружиною, і психологом. Пам'ять відновлювали по крихтах. Починали з нуля. Запитувала, наприклад, як звати його родичів. Прогулюючись містом, просила називати марки машин, які проїжджали повз. „Стара“ пам'ять поверталася швидше. Тобто він згадував якісь події з далекого минулого, але забував, чим займався тиждень тому».
Я вирішила вести щоденник, де щодня записувала стан Сергія: як він почувається, чи є поліпшення, що кажуть лікарі. Іноді відкриваю його і дивуюся: «Як я все витримала?!» Але тоді мені було не до роздумів. Я стиснула зуби і робила все, щоб якомога швидше поставити Сергія на ноги. Звісно, часом підкочував відчай. Навколо чужі люди, словом перекинутися нема з ким. Сліз пролито було чимало. Але при дітях намагалася триматися. Старшому, Вані, було шість років, а Сергійкові - два з половиною. З лікарні чоловіка виписали через місяць. Ще три він провів у реабілітаційному центрі і в липні вже був удома. Синів на літо я відвезла до рідних у Москву. Не хотіла, щоб вони бачили батька в такому стані».
Базулєв, як маленька дитина, заново вчився ходити, розмовляти. Сам визнає, що пам'ять повернулася не повністю: «Припустімо, заглядаю в атлас, дивлюся, в яких країнах побував. Деякі точно готовий назвати, а в інших упевненості немає. Або, трапляється, у Москві зіткнуся з кимось - обличчя ніби знайоме, але хто це, згадати не можу. Я тому й не дзвонив багато років нікому з Фінляндії, ні з ким із колишніх партнерів по «Спартаку» і «Локомотиву» не спілкувався. Соромився своїх проблем із пам'яттю, мовою. Нехай уже на мене не ображаються.
І ще почуваюся дуже винним перед Аллою, Ванею, Сергієм. Скільки вони через мене натерпілися! Після травми був період, коли я став якимось нервовим, злим. Міг спалахнути через найнікчемніший привід, накричати на дітей. Зараз думаю: «Господи, що я робив?!» Лікар пояснював, що це все неусвідомлено, але хіба їм від цього було легше? Тому хочу попросити в них вибачення. У мене ж різні думки в голові крутилися. Але я бачив, що потрібен дружині, дітям, і це допомагало долати будь-які труднощі».
Зараз Базулєв отримує пенсію від уряду Фінляндії - як професійний спортсмен, який отримав травму на роботі. Працює тільки Алла, яка влаштувалася в компанію мобільного зв'язку Nokia. У 1999 році сім'я переїхала з Оулу в передмістя Гельсінкі - Еспо, де веде тихе розмірене життя. Діти здобувають хорошу освіту. Обидва вільно розмовляють російською, англійською, фінською та шведською - другою в країні офіційною державною мовою. Молодший син закінчив восьмий клас, старший зараз в армії. У фінів, виявляється, не служба, а просто малина. Триває лише пів року, на вихідні солдата відпускають додому.
Сергій стежить за будинком і городом, стриже газон, ходить на риболовлю, заготовляє березові віники для лазні. Бігає, ходить на лижах узимку, займається на тренажерах. Після виходу з лікарні м'яз лівої ноги став на сантиметр коротший за правий, колишній футболіст тепер кульгає, але накачати м'яз ніяк не вдається: «З лікарями, тьху-тьху, більше не перетинаюся. Машину водити дозволили. Літати ось не рекомендується, хоча якось із сім'єю відпочивали в Тунісі, і я політ переніс абсолютно нормально. Але з Фінляндії до Росії і назад усе-таки вважаю за краще добиратися потягом. Є заборона на алкоголь, навіть пиво не можна. Лікарі сказали: «Якщо вип'єш чарку, ризикуєш попрощатися з життям». Допускаю, що перебільшують, однак перевіряти на особистому досвіді не хочеться. У підсумку курити почав. А коли грав, до сигарет не торкався...»
Історія іншого нашого героя - Євстафія Пехлеваніді - не настільки трагічна, але теж по-своєму сумна. Півтора десятка років він живе в Греції - на своїй історичній батьківщині. Але сумує за Казахстаном настільки, що дружина, проводжаючи його в короткострокові поїздки до Алма-Ати, запитує: «А ти повернешся додому?»
«Мені завжди важко приїжджати до Казахстану, - не приховує Пехлеваніді, - тому що незабаром треба повертатися до Греції. Я дуже важко переношу розлуку. У Казахстані пройшли найкращі роки мого життя. Дуже мучить ностальгія. Завантажує так, що нічого не хочеться робити. Особливо важко стало після закінчення футбольної кар'єри. Треба було перебудовуватися. Життя змусило піти на завод. Хоча в Греції працювати робітником не соромно, для мене було болісно виконувати тупу механічну роботу по вісім годин на день. От тоді в мене почалася велика туга...»
Пехлеваніді можна зрозуміти. У складі «Кайрата» у 80-ті роки, мабуть, не було популярнішого гравця. Його знали і поважали далеко за межами Казахстану, а в Алма-Аті носили на руках. За радянських часів від життя він мав усе - славу, машину, квартиру, гроші. Одного разу після матчу в роздягальню «Кайрата» зайшов голова Спорткомітету республіки Акпаєв - людина, яка переживала за кожну поразку команди. Він привітав з перемогою і запитав у Пехлеваніді, що йому потрібно. З другої спроби Акпаєв з'ясував, що вдома в Євстафія в Шимкенті досі немає телефону. Наступного ж дня прийшли робітники і встановили телефон. Можна тільки уявити, якими благами володів грізний форвард у Радянському Союзі...
А в 1990 році Пехлеваніді несподівано для багатьох поїхав до Греції, де відіграв один сезон (за іншими даними - цілих три) у клубі вищої ліги «Левадіакос». Потім Євстафій пішов з команди, і довгий час про нього не було чутно. Як раптом - замітка в одній із газет про те, що форварду... відрізали ногу.
«У мене лопнуло ахіллове сухожилля, - згадує Пехлеваніді. - Переніс операцію, довго відновлювався. Після цього все пішло шкереберть. Тренери весь час були невдоволені. Довелося розстатися з великим футболом. Почав шукати роботу тренера. Це виявилося непросто. Досвіду тренерської роботи в мене не було. Зрештою влаштувався в команду четвертої ліги. Це був напівлюбительський клуб. Працював успішно. Але я так вихований, що не можу терпіти, коли мені вказують, як мені треба працювати, кого ставити в основний склад, а кого - ні. Я розвернувся і пішов».
Деякий час Пехлеваніді довелося працювати на лікеро-горілчаному заводі простим робітником. Важко уявити в цій якості нинішніх наших футболістів, які виступають за кордоном, скажімо, Андрія Шевченка чи Андрія Вороніна, правда?
По республіках колишнього СРСР ходили чутки, що Євстафій заробляє на життя вантажником у порту (насправді він два роки був безробітним), але потім прийшли звістки про те, що уславлений форвард «Кайрата» сів за кермо таксі і годує сім'ю саме таким чином. Кілька років тому він уже організував свій невеликий таксопарк, хоча й сам водить таксі. Кажуть, що Пехлеваніді дуже радий почути в салоні російську мову, а клієнтам з колишнього Радянського Союзу забезпечена знижка за рахунок таксопарку.
Проте з часом форвард усе ж повернувся у футбол. За словами нинішнього тренера румунської команди «Стяуа» Олега Протасова, який понад 15 років живе в Греції, Пехлеваніді працює тренером у дитячій академії при місцевому муніципалітеті. Разом із друзями він створив спортклуб, де тренуються хлопці, батьки яких - вихідці з колишнього Союзу. Бюджет вельми скромний - залежить від батьківських внесків. Потроху вдається зводити кінці з кінцями. Команда Пехлеваніді вже виграла кілька міських турнірів. Хтось із вихованців клубу припав до вподоби іменитим клубам. Справа доходить до підписання контрактів. Що буде далі - поживемо - побачимо. Апетит, як відомо, приходить під час їжі. Можливо, вдасться вийти і на вищий рівень. Але про це рано говорити.