Програма має запрацювати до 1 червня 2007 року. Однак експерти переконані: повернутися захочуть небагато. У Росії колишніх співвітчизників чекають жахи бюрократії, погані житлові умови, неприйняття з боку місцевих жителів та обмежений вибір роботи.
Сьогодні законодавці клянуться: державна програма «Співвітчизники» вирішить відразу всі проблеми. Щоправда, поширюватиметься цей проект лише на тих, хто переїхав до Росії після 1 січня 2007 року. «Кожен репатріант отримає спеціальний сертифікат, який забезпечить сприяння влади при переїзді», – повідомив заступник начальника зі зв'язків з громадськістю Федеральної міграційної служби Денис Солдатіков. Людина буде забезпечена п'ятитонним контейнером для перевезення речей, їй компенсують витрати на дорогу, і в деяких регіонах нададуть «підйомні», або одноразову допомогу. Всі репатріанти зможуть отримати офіційний статус тимчасово проживаючих у Росії протягом тижня, а оформлення громадянства займе максимум півроку.
Репатріантам збираються надавати не лише громадянство РФ, а й житлову площу. Черговиків на житло заради такої благої мети передбачається трохи посунути. Щоправда, такі подарунки очікують лише тих, хто погоджується переселитися в один із 12 регіонів, яким потрібна допомога «ззовні». Очевидний конфлікт між співвітчизниками, які бажають селитися ближче до центру, та державою, зацікавленою у розвитку депресивних регіонів.
Сім'я Жарінових опинилася в Ульяновську в 1994 році як вимушені біженці з Таджикистану, повідомляє власкор «НІ» Михайло Білий. Рятуючи дітей від війни, вони продали за безцінь квартиру і переїхали до Росії. Але там вони змушені тулитися в крихітній квартирці: п'ятеро дітей, четверо дорослих. На 14 квадратних метрах одночасно дивляться телевізор, відпочивають, їдять, роблять уроки. На кожного члена сім'ї припадає півтора метра житлової площі – менше, ніж у тюремній камері. «Діти весь час хворіють. Гарячої води немає, лише холодна. Варто одній дитині застудитися, за нею починають чхати всі, – розповідає Наталія Жарінова, мати п'ятьох дітей. – До нас вже навіть дільничний лікар перестала ходити. Якщо нам не хочуть виділити квартиру, нехай дадуть грошей, щоб ми поїхали з Росії. Вважаю, що для країни я зробила достатньо і думаю, що маю право хоча б на двокімнатну квартирку». Зараз сім'я Жарінових готується оголосити голодування.
Вас тут не проживало
Законодавці стверджують, що згідно з програмою Росія зможе прийняти перші 50 тис. репатріантів. Однак невідомо, чи захочуть вони повернутися. У регіонах «приїжджим», хай і колишнім співвітчизникам, влаштовують справжнє цькування. «Він отримав квартиру раніше за мене, його забезпечили роботою, виплатили гроші» – чим не привід для ворожнечі? У підсумку репатріантам доводиться відстоювати своє майно в боях із сусідами. Алкоголізм, типовий у сільській місцевості, ще більше ускладнює їхню адаптацію.
Єгор Ісаєв народився в Грузії. Батьки свого часу вирішили, що фрукти та сонячне світло набагато комфортніші за сибірські морози, і вирушили в тоді ще радянську республіку на постійне місце проживання. Отримавши гідну освіту, Єгор зібрався назад, до ведмедів та мерзлоти. Однак суворі сибіряки не поспішали зустрічати його з розпростертими обіймами. «Квартиру сяк-так вдалося зняти, – каже Єгор. – Напевно, скоро доведеться її міняти, бо сусіди просто не дають проходу. Постійно називають терористом і чи не ворогом народу. Не показувати ж кожному генеалогічне дерево до сьомого коліна. З роботою теж не дуже щастить. Щойно потенційний начальник бачить місце мого народження – одразу зачиняє двері перед носом, пояснюючи, що «ми з Грузією в напружених відносинах».
Чек на паспорт
Конфлікт із місцевим населенням – лише одна з проблем, з якими стикаються репатріанти при поверненні на батьківщину. Головний бій у битві за громадянство РФ – у бюрократичному павутинні, крізь яке вдається прорватися рідкісному щасливчику. Нещодавні поправки до закону «Про громадянство» ще більше заплутали репатріантів. Тепер отримати російський паспорт можна лише за наявності прописки. Де її взяти без громадянства – невідомо.
Іван Носков народився в Узбекистані, куди його сім'я переїхала в пошуках високооплачуваної роботи та дешевого житла. Ще за радянської влади батьки розлучилися, і батько повернувся на батьківщину – село під Воронежем. Через кілька років, після розпаду СРСР, Іван вирішив піти за ним і приїхав до Росії. На жаль, тут його ніхто не чекав. «Я витратив 8 років свого життя на чесні спроби отримати громадянство. Усі довідки мають термін придатності від одного до трьох місяців – тобто зібрати їх одночасно, до потрібного часу – практично неможливо. Причому навіть якщо вони будуть зібрані докупи – гарантії отримання громадянства немає. У підсумку я просто плюнув на все це і зробив так само, як і багато інших: купив штампик про громадянство та паспорт. На все це я витратив два роки і трохи більше $5 тис.
«Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих», так вважають репатріанти і вважають за краще братися за ситуацію самостійно. «У країні близько 1 млн людей намагаються отримати російське громадянство, – каже голова виконкому «Форуму переселенських організацій» Лідія Графова. – Бюрократичне павутиння фактично змушує багатьох людей заплатити хабар чиновнику за паспорт, ніж отримати прописку та громадянство офіційно».
Іноді справа доходить до відвертого вимагання. «Є в мене знайома жінка, яка приїхала до Чечні разом із чоловіком, – розповідає керівник організації «Гуманітарний центр допомоги біженцям» Юрій Федяєв. – Чоловік там загинув, а жінка з сином вирішила повернутися до Росії. Так їм прямо сказали: хочете отримати громадянство – допомагайте грошима».
Поки грім не вдарить
Експерти переконані: бити на сполох потрібно було 15 років тому, коли пішла основна хвиля «поверненців». У радянські часи люди їхали до союзних республік з багатьох причин. Наприклад, після землетрусу в Ташкенті до Узбекистану відправляли примусово: відновлювати повністю зруйноване місто. Багато хто тоді вирішив залишитися через комфортні природні умови. Традиційно до республік СРСР їхали охочі працювати за спеціальністю: у ті часи кожен регіон займався своєю галуззю промисловості.
Назад до Росії потік репатріантів ринув на початку 90-х. Після розпаду Союзу в республіках почалися націоналістичні настрої. Багато хто тоді просто не витримав нападок сусідів і поїхав додому. Зараз за кордоном близько 30 млн таких людей. В основному це працівники інтелектуальної праці, які становлять велику цінність для Росії. Деякі республіки вже встигли оцінити, що буде, якщо вони позбудуться таких фахівців. І вже докладають зусиль, щоб залишити носіїв мови у себе. У Росії ж учителям пропонують працювати в непопулярних галузях економіки, наприклад, у сільському господарстві. Крім педагогів, у республіках залишилися й пенсіонери, яким просто фізично важко переїхати. Ні підвищити народжуваність, ні компенсувати нестачу фахівців вони не зможуть. Відповідальну місію відродження вітчизняної демографії та економіки держава покладає на молодь. Але юнаки та дівчата замість того, щоб летіти рятувати Росію, воліють вивчати іноземні мови та шукати роботу на Заході.
Штучне заселення
Експерти переконані: проект «Співвітчизники» ще сирий. «Якби дійсно було обрано курс на залучення до країни росіян, то було б доцільно використати ізраїльський приклад, – каже науковий керівник Центру соціальних досліджень та інновацій Євген Гонтмахер. – Людині, яка бажає приїхати туди на ПМП, достатньо зійти з трапу літака, і вона тут же отримує тимчасове посвідчення особи. І вже через пів року, якщо він утвердився в бажанні залишитися, йому видають паспорт. У нас же досі людей, які хочуть повернутися до Росії, сприймають вороже».
Силоміць милий не будеш – ці слова повною мірою відображають і ситуацію з репатріантами. Викликати штучно хвилю міграції, хай і з благою метою, – все одно, що гладити кота проти шерсті. Регіони просто не готові до реалізації програми. «Калузька область, незважаючи на всі запевнення, може запропонувати репатріантам якісь напіврозвалені бараки для житла, – повідомила голова організації «Громадянське сприяння» Світлана Ганнушкіна. – Уряд збирається запровадити справжнє кріпосне право: громадяни їдуть з неблагополучних регіонів, прагнучи змінити умови проживання на більш комфортні. А держава чомусь упевнена, що люди з радістю сприймуть жахливу інфраструктуру на новому місці».