Українські нелегали, приречені жити в німецькому підпіллі, чекають травня
Німецькі фірми потребують 3 мільйони висококваліфікованих працівників. Для них навіть передбачена спеціальна премія у разі приїзду до країни після травня 2011 року. За прогнозами Федерального агентства з праці до Німеччини зі східноєвропейських країн Європейського Союзу щорічно в'їжджатиме від 100 до 140 тис. осіб, які шукають тимчасову або постійну роботу. Не завжди висококваліфіковану.
Разом із жителями Німеччини затамували подих і нелегальні мігранти. І в першу чергу українці, для яких Німеччина замінила Україну – матір-годувальницю. За експертними підрахунками, у країнах Європи перебуває близько 1,7 млн українських «заробітчан», а загалом у світі – понад 4,5 млн. Скільки серед них нелегалів – не підраховували. Відомо лише, що нелегали становлять приблизно 70% усієї трудової міграції українців за кордоном.
«ЗАРОБІТЧАНСЬКА» ЕКОНОМІКА
Свою «економіку» українські мігранти, більшість яких родом із Західної України, налагоджували в Німеччині роками. З початку 90-х і до недавнього часу конвеєр нелегальних робочих місць не давав збоїв. Він цілком відповідав вимогам так званої циркулюючої міграції. Саме її добре апробували в Німеччині.
Нелегали створили свою мережу робочих місць, що передаються за принципом естафетної палички серед членів однієї сім'ї, одного села, міста. Місцеві «роботодавці» виробили свою біржу праці «за знайомством». Рекомендований нелегал має набагато більше шансів отримати «місце», ніж той, хто шукає роботу за оголошенням. Поки один зайнятий на роботі в Німеччині, інший член сім'ї «відпочиває» на «зароблені» доти, доки потреба в грошах не вижене його в дорогу.
Далі відбувається обмін. Кожен тримає роботу для «родича». Так діє принцип «робочої солідарності» без наявності будь-яких профспілок або робочих осередків. Їх явно бракує, оскільки нелегали як соціальний фактор все ж потребують професійного захисту.
Відомі випадки, коли нелегали безвиїзно живуть і працюють за кордоном уже 20 років. Без документів, без медичного страхування, без гарантій на пенсію. Хто викручується походами до дешевих лікарів або користується послугами Червоного Хреста. А кому доводиться заплатити за «нелегальство» і власним життям.
У 2010 році на четвертій стадії захворювання на рак шлунка до німецьких лікарів за чужою страховою карткою звернулася 26-річна українка Інна К. родом із Тернопільської області. Приїхала до Берліна молодою та здоровою, а через три роки поневірянь по «заробітчанських» роботах, додому її везли помирати. Німецькі онкологи розвели руками: «Пізно». Вдома на неї чекала 4-річна донька, яка бачила згасаючу маму лише два тижні після приїзду з Німеччини. Родичі переконані – май її донька медичну страховку в Німеччині та легальний статус, не дійшло б до трагедії.
Німецькі громадські організації, що надають медичну допомогу мігрантам без документів, уже давно б'ють на сполох щодо катастрофічного стану охорони здоров'я для мігрантів у Німеччині. Нелегали практично викинуті зі сфери медичного обслуговування. Досі обговорюється положення, чи зобов'язаний лікар повідомляти поліцію про пацієнта без документів. Активісти виступають за зняття цього обов'язку з лікарів. У багатьох європейських країнах уже давно забули про таку «дикість».
Найменш захищеними залишається нелегал як у соціальному, так і юридичному плані. А точніше, взагалі незахищеним. Робота, яку виконують українські нелегали в Німеччині, найменш кваліфікована, «чорна». У будь-який момент нелегал може бути позбавлений роботи без пояснень і вибачень. Такий підхід закріпився щодо так званих «домробітниць». Примхливі господарі в будь-який момент можуть «спустити зі сходів» невгодившу їм «служницю». Нелегал же радий будь-якій роботі і «панські замашки» сприймає за реальність, яку не обійти. Прийми його робота легальний статус, зміняться і відносини між роботодавцем і виконавцем роботи.
КОНКУРЕНЦІЯ НА «ЧОРНОМУ РИНКУ»
На «чорному ринку» праці останнім часом намітилися тенденції до кризи. Все менше «робочих місць» і все більше конкуренції. Все менше німців бажають користуватися послугами нелегальних прибиральниць, нянь, доглядальниць для літніх людей. Одні – через наслідки фінансової кризи, інші уникають порушення закону. Саме для офіційно зареєстрованих фірм з прибирання офісів та житлових приміщень, які виставляють цілком доступні ціни на клінінгові послуги, дуже приємний приплив «офіційних» робітників зі східних країн ЄС.
Чи означатиме це, що нелегальні українці в Німеччині залишаться без роботи? Цілком можливо. Поляки, прибалти, румуни вже не фігурують у «чорному списку» німецької поліції, яка бореться з нелегалами. Після входження сусідніх з Україною Польщі, Румунії, Латвії, Литви, Естонії, Словаччини до Європейського співтовариства громадяни цих країн можуть безперешкодно перебувати на території Європейського Союзу і підробляти в рамках існуючих правил.
Хтось із них подався до Ірландії, Англії, де вища оплата праці легальних некваліфікованих робітників. Хтось уже встиг повернутися звідти, скуштувавши наслідки конкуренції на острові. Ті, хто залишився в Німеччині, поповнили ряди прибуткового бізнесу з догляду за літніми людьми. Цілі польські родини з одного боку Одри – на вахті з догляду за німецькими самотніми старими по інший його бік. Ну а українцям залишилися крихти у прибиранні ресторанів, квартир, нагляді за маленькими дітьми.
Старе радянське «ми за ціною не постоїмо» іноді винагороджує їх гідною оплатою праці, якщо робота знаходиться у добре заробляючих «роботодавців». Але навіть такі норовлять заощадити на беззахисних трудягах. Відомо багато прикладів, коли українців обводили навколо пальця не лише колишні радянські співгромадяни, але й «законопослушні» німці. Випадки зникнення фірм, їх самоліквідації або ж відвертої відмови від оплати праці незахищеного жодними законами українця в Німеччині досить часті не лише для нелегалів, але й для легально працюючих. А спробуй захисти себе перед німецькою юстицією, якщо перед нею самі німці ноги ламають.
В ОЧІКУВАННІ ЗМІН
Ось і затамували подих українські нелегали в Німеччині. Вони все ще плекають надію, що «нагорі» ухвалять важливі безвізові угоди між Україною та Європейським Союзом. Тоді помахом пера вони б із нелегалів перетворилися на легальних громадян європейського простору. На жаль, український та німецький уряди все більше піклуються про вільне переміщення товарів, аніж людей. Та якщо для кого й відкриють кордони, то в першу чергу для обраних груп населення.
«Заробітчани» в Україні не те щоб необрана, а скоріше – забута частина суспільства. Щоправда, про них згадують, коли шукають статті доходів до державної скарбниці. Тоді податки від їхніх мільйонних переказів з-за кордону були б дуже доречними. За даними Національного банку України, щороку «заробітчани» переказують із-за кордону близько 6 мільярдів доларів, що становить 4,6% від вітчизняного валового продукту.
У всьому іншому, спасіння потопаючих – справа рук самих потопаючих. І рятуватися «заробітчани» взялися, але все більше в Італії, Іспанії, Португалії. Там утворилося чимало громадських організацій українських мігрантів. Їм легше здіймати галас. Вони мають хоч якийсь статус українського мігранта, що дозволяє жити та працювати легально.
У Німеччині ж традиційно нелегалів не помічають. І не те щоб тільки українці такі непомітні. «У Німеччині міграція не має національності», – повідав автору статті Йоахім Зауер – відповідальний за Україну в благодійній організації «Реновабіс». Тим не менш, саме їхня організація виступила ініціатором проекту з вивчення стану української трудової міграції.
У 2010 році в українські села Західної України їздили 13 німецьких дослідників, які до того ж проживали в сім’ях мігрантів. Мета – наукове вивчення причин виїзду українців за кордон. Незрозуміло тільки, навіщо німцям потрібно було так далеко їздити, якщо в їхній рідній країні будь-який український мігрант міг би в доступно-популярній формі пояснити причину свого перебування в країні з розвиненою економікою.
За роки незалежності українська влада змогла підписати двосторонні договори про забезпечення прав українських мігрантів лише з окремими країнами. З Німеччиною, наприклад, де живе велика українська спільнота, досі нічого не підписано. Голова комісії Української греко-католицької церкви у справах міграції Григорій Селещук у розмові з автором статті зауважив: «Україна та Німеччина далекі від діалогу щодо українських мігрантів. Зрушення намітилося лише у відносинах з Італією, Португалією. Один із факторів, чому уряд України досі не подбав про своїх громадян у Німеччині, – це відсутність суспільного тиску». І він абсолютно правий.
У Німеччині на захист українських мігрантів, а нелегалів поготів, ставати нікому. Звісно, для них відчинені двері церков для українських парафіян. Але на цьому список «відчинених дверей» закінчується. Церква не є тим гравцем, який може здійснювати суспільний тиск на уряди. А українська діаспора в Німеччині вперто мовчить. Посольство України в Німеччині – теж.
«У ТІНІ НЕЛЕГАЛЬНОЇ МІГРАЦІЇ»
Останнім часом все частіше на міграцію з України стали звертати увагу німецькі журналісти. Минулого року з подачі автора статті журналістам німецького каналу ZDF вдалося зняти документальний фільм про долю українок-«заробітчанок» у Німеччині та становище їхніх дітей в Україні. Про зміст фільму можна судити з назви «У тіні нелегальної міграції». Задумали продовження – «Село покинутих дітей».
Журналісти закликають німецьке суспільство замислитися про подвійні стандарти своєї моралі. Після гучного візового скандалу про проблему українських мігрантів у Німеччині, здається, успішно забули. А після зміни політичного курсу України в напрямку Росії – полегшено зітхнули. Але від послуг нелегальних мігрантів все ж відмовлятися не збираються…
А тим часом німецькі діти у спілкуванні з українками-бебісітерами мимоволі вчать українську мову. Сумують і навіть ллють сльози, коли ті їдуть. Звиклі дарувати тепло, турботливі матері-українки не скупляться на нього для своїх маленьких підопічних. І хто знає, може не так і погано, що нове покоління німців виховується душевними нянями з України, поки їхні батьки займаються кар’єрним зростанням. Але хто дасть тепло їхнім дітям в Україні? Телефон, посилка від мами та затяжне почуття очікування? Наші суспільства зачекалися змін.
Ольга САМБОРСЬКА,
редактор журналу «Імміграда».