Спіраль міграції
Історія міграції – це історія людства. Доведено, що приблизно в 1190 році до нашої ери фінікійці прийшли в Ханаан і дали цій місцевості ім'я Палестина. Доведено, що в 587 році до нашої ери 95% євреїв були відведені з Палестини в рабство вавилонянами, а в 538 році – звільнені перським царем Кіром і повернулися назад. І доведено, що народи в сучасній Європі так само тиняються туди-сюди, як тисячі років тому. Згідно з легендою, Рим був заснований троянським біженцем Енеєм.
Кельти прийшли в Італію, на Балкани, у Північну Іспанію та Португалію. Готи, гепіди і вандали оселилися в Південній Русі та в Карпатах. Цю хвилю міграції історики називають «Великим переселенням народів», хоча сам цей термін – вельми спірний. Річ у тім, що походить він від латинського migratio gentium, а латинський термін gens означає зовсім не «народ», а «воїни» – тобто, по суті, збройні сили народу. Поняття «переселення народів» вперше почали використовувати в XX столітті нацистські історики з Німеччини, до того ж у власних цілях: передусім, щоб довести перевагу германських племен. Тому сьогодні це поняття здебільшого застосовується для опису, перш за все міграції германців у IV столітті: гуни вторглися на Русь, остготи підкорили Угрію (Угорщину) і поділили Італію з вестготами, ті додали до списку своїх володінь Францію та Іспанію, франки завоювали Францію дещо пізніше. У 568 році в Північну Італію вторглися лангобарди – так з'явилася Ломбардія.
Вікінги перепливали моря заради торгівлі. Коли вони побачили, які багаті міста Західної Європи і як легко досягти їх численними річками, – вони повернулися, вже щоб грабувати. Потім їм набридло плавати туди-сюди, і вони залишилися в Європі – щоб грабувати було зручніше. По той бік Середземного моря після смерті пророка Магомета з насиджених місць зірвалися араби. Вони завоювали Палестину та Північну Африку. Народ берберів, яких ще називають маврами, майже в повному складі переселився в 711 році до Іспанії. Їх вигнали з Європи лише в 1492-му, після падіння Гранади. Разом з ними були вигнані 160 тис. євреїв. У цьому ж році португальський вихрест Христофор Колумб вирушив на пошуки короткого шляху до Індії та відкрив Америку.
Переселення народів отримало новий стимул – 60 млн європейців іммігрувало до Нового Світу добровільно. Місцеві жителі вмирали мільйонами – від нових хвороб, від гармат і мушкетів. Оскільки іспанці, португальці та англійці, які стали тепер американцями (ще не в сенсі державної приналежності, а лише в сенсі місця проживання), потребували робочої сили замість вимерлих індіанців, вони депортували мільйони рабів з Африки – це була перша в новій історії масова примусова депортація, а також перша після поневолення євреїв вавилонянами. Страшний вир людей і доль, який відображається на нащадках нащадків.
Вік біженців
XX століттю історики серед інших найменувань дали назву «віку біженців». Політбіженці існували завжди: французькі дворяни, які втекли від революції, пустили по світу слівце «емігрант». Однак із утвердженням національних держав у XIX столітті розмежування та ненависть набули нової якості. «Неправильна» віра, «неправильна» ідеологія, «неправильна» національність – хто «не наш», той має бігти світ за очі – якщо встигне, звісно. Вік етнічних чисток розпочався.
Османи винищили під корінь понад мільйон вірмен. Греки після Першої світової війни змушені були покинути Анатолію, рятуючись від младотурків Кемаля Мустафи-паші на прізвисько Ататюрк, – «Батько турків» (до речі, сам він був зовсім не турок, а справжнісінький курд). Турки, своєю чергою, щодуху бігли з Греції. Понад мільйон людей бігли з Росії від більшовиків. Ще півтораста років тому європейці бігли геть зі Старого континенту: з Ірландії, Італії, Німеччини – передусім, в Америку.
У 1921 році Ліга Націй призначила першого в історії комісара у справах біженців: ним став великий мандрівник, норвежець Фрітьоф Нансен. Його завданням було повернення додому 500 тис. військовополонених. Мільйони біженців з Росії, Болгарії, Вірменії мали бути розподілені по країнах Європи. З початком тридцятих років вибухнула світова економічна криза, і держава за державою почали закривати свої кордони.
В Евіані на Женевському озері в 1938 році зібралися представники 32 країн, щоб вирішити, що робити з євреями, які тікають від Гітлера. Рішення, яке вони винесли, гласило: так нічого не робити. «Ці євреї погіршують загальне економічне становище» – заявляли представники європейських держав, а найвлучніший афоризм на цю тему належить швейцарцям: «Рятувальна шлюпка переповнена». Перші табори для біженців вигадали французи: сюди потрапляли євреї, які вирвалися з лап нацистів – лише для того, щоб із початком війни бути затаврованими як «німецькі пособники» і померти від голоду та хвороб за колючим дротом у таборі для інтернованих. Найвідомішим із них був великий письменник Ліон Фейхтвангер. Після 1945 року по Європі блукали 40 млн біженців, відданих на милість долі, 14 млн німців були вигнані з країн Східної Європи.
Мігрант чи біженець?
Мавританія, портове місто Нуадібу, так званий «бідонвіль» – район нетрів, усе побудоване з черепиці, рваних тентів і пластикових пивних діжок. Хто багатший – живе в наметі, хто бідніший – у канаві під водостічною трубою. У порту гойдаються на хвилях 400 дерев'яних баркасів – давні, ветхі споруди, які тут називають «каюкос» – у кожне з цих коритець можуть втиснутися від 60 до 80 осіб. Зупиняти їх нікому – місцеві поліцейські скаржаться на брак швидкохідних катерів, вертольотів, навіть простих переговорних пристроїв. Ну і, звісно ж, бракує бажання взагалі когось зупиняти – однак на це ніхто не скаржиться.
Біженцям доведеться перетнути 1.200 кілометрів морем – у шторм і бурю, бо так більше шансів, що їх не виявлять патрульні катери La Guardia Costal – іспанської берегової охорони. 1.200 кілометрів до Канарських островів – нової Землі Обітованої, де білі люди ніжаться на пляжах і стають червоними, а то й коричневими людьми, де веселі відпочивальники сидять у прибережних кафе і дивляться на море – туди, звідки все пливуть і пливуть незліченні каюки. Кожен день. Бувають спокійні дні, коли берегів Тенерифе досягають 700 чорношкірих біженців, а бувають і бурхливі – коли сотні їх ідуть на дно. З початку 2006 року понад 3 тис. нещасних потонули, а 11 тис. щасливців досягли іспанських берегів. Що чекає на них на цьому боці?
Вони – ті, кого Європа боїться, від кого вона захищається з початку 90-х років – ця хвиля «великого проникнення народів», яка несеться в бік Старого континенту – у вантажівках і автобусах, пішки і на надувних човнах – вони прагнуть сюди, бо вірять: вони мають на це право. Як мають право біженці з кризових регіонів Азії, які всіма правдами й неправдами прагнуть до Австралії. Як мають право мексиканці, що проникають у США – ховаючись від прикордонників, гинучи від рук контрабандистів. Як мають право східні європейці та жителі країн колишнього СРСР, які намагаються потрапити до Євросоюзу. Так само, як і біженці з 24 «гарячих точок» по всьому світу, які просто хочуть звідти забратися – байдуже, куди саме. Туди, де не стріляють. Хтось шукає кращого життя, хтось – можливості просто вижити. Комусь мариться багатство, комусь – чистої води вдосталь і шматок хліба. Одні мріють відправити дітей у нормальну школу, де їх не вчитимуть надягати «пояси шахідів» і підривати себе на славу чергового раїса, інші – просто таке місце, де немає землетрусів і цунамі. Усі вони мають право на втечу до кращого – вони люди, це в природі людській.
У 2005 році по всій Землі налічувався 191 млн мігрантів. Це 3% населення нашої маленької кульки, і це – страшна статистика, бо ще в 1970 році їх налічувалося лише 82 млн, а на початку XXI століття – 175 млн. Майже половина мігрантів – 48,6% – жінки. 64,1 млн мігрантів живуть у Європі – це 8,8% населення європейських країн. Найбільше мігрантів приймають США – 20% (38,4 млн), на другому місці – Європа, причому лідирує тут Німеччина (за оцінками ООН, 5,2% або 10,1 млн осіб). Згідно з конвенцією ООН 1951 року, біженцем вважається людина, яка «через обґрунтований страх переслідувань за расовою, національною, релігійною або соціальною ознакою або через свої політичні переконання перебуває поза межами країни, громадянином якої є». А якщо люди тікають від терору, від релігійних фанатиків – не належних до державних структур, а просто спалюючих ні за що села і вбиваючих «невірних» чи «ворогів народу» праворуч і ліворуч – вони як, вважаються? Може, так, а може, й ні – залежно від того, як ставиться політичне керівництво тієї чи іншої «благополучної» країни до так званих «недержавних переслідувань». А також від економічних інтересів і політичних союзів різних груп. А якщо хтось тікає від бідності, від епідемій, від посух? Вони не вважаються.
Таким чином, емігранти в наші дні офіційно поділяються на перший і другий сорти: «біженець» – це той, хто не може повернутися у свою країну; «мігрант» – той, хто може. Теоретично. Серед 191 млн емігрантів світу під перше визначення підпадають 9,2 млн. Про них належить піклуватися – цього вимагає міжнародне право. Мігранти їдуть добровільно, тож вони отримують почесне право піклуватися про себе власноруч. Європа довгий час користувалася неписаним правилом: «Хто до нас дістався, той у нас залишився». Тепер ці часи минули.
У 1985 році Бельгія, Франція, Німеччина, Люксембург і Голландія підписали Шенгенську угоду, до якої сьогодні приєдналися майже всі країни Європи. Внутрішніх кордонів не стало, але зовнішні почали зміцнюватися, подібно до нових, сучасних Великих Стін. Сьогодні міграційні законодавства цих країн постійно переглядаються в бік посилення – у європейському дипломатичному лексиконі це називається «гармонізацією». Результатом її став різкий спад прохань про надання притулку: якщо взяти, скажімо, Німеччину, то в 1994 році тут було подано 127,937 тис. таких заяв, а в 2005 – 28,914 тис. – на 77% менше. 30 років тому позитивну відповідь отримала половина заявників, сьогодні «так» чує кожен сотий. Серед африканців – кожен тисячний.
Однак це зовсім не означає, що міграція йде на спад: ті, для кого виявляється закритий легальний шлях, обирають нелегальний. Це теж по-людськи – усі мріють про краще життя. І розрив між багатими та бідними також зростає: 50 років тому середній житель багатої країни заробляв у 50 разів більше, ніж середній житель найбіднішої держави. Сьогодні він заробляє у 130 разів більше. Природно, це приваблює. Природно, це викликає заздрість і ворожість. Це – наслідок глобалізації: Третій світ знає сьогодні, як живе «золотий мільярд». І, звісно ж, він не має наміру вважати цю нерівність природним, богом даним станом. Чому Європа багата й недоступна, а Африка – бідна і має до самої, до того ж вельми швидкої, смерті бути їм Батьківщиною і місцем проживання?
«Яка від твого ктотама користь?»
Європа боїться цих людей. Європа впевнена, що вони приносять лише шкоду. Чи це так? Невизнані, неінтегровані – звісно ж. У цьому випадку від мігрантів немає жодної користі: вони коштують платникам податків купу грошей і не приносять жодних доходів, бо самі податків не платять. Але чому це мало б так бути? Чому ці люди мають жити на межі? Чому їх ненавидять і зневажають? Щоб бути толерантним, треба бути заможним і освіченим. У країні, де населення шукає пояснень своїм труднощам і не знаходить їх – принаймні раціональних, – утверджується уявлення, що в усьому винні чужинці, які отримують те, що їм не належить за правом. Те, що за правом належить нам – білим. Які озброюються проти них – чорних. І тоді цигани перетворюються на наркоторговців, «особи кавказької національності» – на убивць, євреї – на шахраїв, поляки – на злодіїв, негри – на ледарів, китайці – на штрейкбрехерів, росіяни – на завойовників... Цей список можна продовжувати до нескінченності, для кожної країни він свій.
І, звісно ж, поводження влади з мігрантами має багато спільного з офіційним сленгом, що застосовується з цього приводу. Якщо їх називають «нелегалами» – їх автоматично визнають злочинцями, навіть якщо в них взагалі не було легального способу потрапити в ту чи іншу країну. Якщо говорять про «економічних біженців» – значить, перетворюють на посміховисько ті мотиви, які змушують багатьох мігрантів, ризикуючи життям, перетинати море і пробиратися через вельми недружні країни – ніби всі вони покинули свою батьківщину з легким серцем, погнавшись за «жирним шматком». Хтось, можливо, саме так і вчинив. Є безліч людей, які вигадують «переслідування» вдома лише для того, щоб потім тикати ними в ніс чиновнику відповідного міністерства в Європі чи США. Однак не менше, а то й більше мігрантів хочуть і можуть працювати. І працюють – як показує досвід того ж Кіпру, тієї ж Ірландії, де до мігрантів ставляться дуже добре: вони не зазіхають на соціальні гарантії, бо таких нікому не надають. Вони працюють і утримують себе самостійно. Та ще й податки платять.
Статистика ЮНЕСКО, яка збирається щороку в усьому світі і яка ніколи не стане прийнятним доказом для жодного з войовничих поборників «чистоти раси», «охорони рідної культури» та інших винаходів, що маскують нацизм, свідчить: 50% мігрантів у світі працюють і забезпечують себе. Вони приносять мільярди до скарбниці тієї держави, в якій живуть, у вигляді податків. В Європі з 1990 по 2000 рік мігранти були тими, хто забезпечував приріст населення – без них кількість європейців скорочувалася б на 4,4 млн осіб кожні п'ять років, не кажучи вже про їхнє старіння.
Плюс до того мігранти беруть на себе ще один тягар – допомогу родичам, що залишилися на Батьківщині, а отже – допомогу «країнам походження». У 2004 році таким чином вони переслали через банки $150 млрд – втричі більше, ніж загальна сума державної допомоги всіх «благополучних» країн, разом узятих. І ще $300 млрд потрапили до бідних країн світу іншими шляхами – теж від мігрантів.
Тож, відверто кажучи, якби поборники тези «прийшлі винні» коли-небудь досягли успіху – вони з подивом виявили б, що як вони самі, так і їхні країни втратили дуже багато. І хто знає – можливо, тоді їм самим доведеться вирушати «за бугор» у пошуках кращої долі.
Борис АЛЬТНЕР.
ИА Росбалт