«Жахливо мала кількість приїжджих останнім часом іноземних суперпрофесіоналів свідчить про те, що в цій галузі імміграційної політики уряд допустив серйозні прорахунки», – заявив днями експерт СДПН з внутрішніх справ Дітер Віфельшпютц. Близько 900 науковців і комп'ютерників із «третіх країн» висловили у 2005 році бажання віддати свої сили й мозки економічному розвитку ФРН – порівняно зі статистикою 2000-2004 років, кількість ентузіастів скоротилася вдвічі. У ті часи вони прибували в рамках «Положення про дозвіл на роботу для висококваліфікованих іноземних спеціалістів у галузі інформаційних та комунікаційних технологій», коротко позначуваного як «німецька зелена картка» (за аналогією з американською системою Green Card), яке припинило свою дію з набранням чинності з 1 січня минулого року Закону про управління та обмеження імміграції.
«Положення», назване свого часу соціал-демократичним міністром праці Вальтером Рістером «історичним проривом у подоланні тотальної нестачі вітчизняних спеціалістів у технологічних сферах XXI століття», мало стати своєрідним проміжним механізмом здійснення імміграції висококваліфікованих кадрів до моменту набрання чинності новим законом про імміграцію. Протягом усієї своєї дії документ зазнавав найжорсткішої критики з усіх боків. «Чорно-жовта» опозиція твердила про несправедливий перерозподіл робочих місць на користь іноземців, трохи правлячі «зелені» – про недостатні гарантії для запрошених щодо отримання ними посвідки на проживання після закінчення контракту з підприємством, що запросило. Тепер же виявляється – ну хоча б судячи з цифр, – що «Положення» було ой яким прогресивним. Недарма ж сьогодні запровадження «зеленої картки» для всієї Європи вимагають прем'єр-міністр Франції Домінік де Вільпен і активісти австрійського «Союзу в ім'я майбутнього», наводячи один і той самий аргумент: неправильна політика ЄС призводить до того, що 54% інтелектуальної еліти «третіх країн» обирають за мету міграції США, а 87% переселенців до країн Євросоюзу мають мінімальний рівень освіти.
Ще в 2004 році, відповідаючи на запит депутата Бундестагу Ульріха Кельбера, Федеральне міністерство економіки запевняло, що ідея «німецької зеленої картки» часто неправильно інтерпретується відомствами у справах іноземців. «Прийняті на роботу в рамках §§18-19 Закону про перебування в країні... мають право на продовження візи після закінчення 5-річного контракту та дозвіл на роботу в усіх інших галузях, – писав тоді парламентський держсекретар Герд Андерс. – За умови достатнього володіння німецькою мовою, можливості забезпечення власного існування та відсутності підстав для висилки... особи, які в'їхали в країну за системою «зеленої картки», мають підстави для отримання безстрокової посвідки на проживання».
Сьогодні в німецьких верхах словосполучення Green Card уникають. Говорять лише про необхідність «переламати нарешті тенденцію, у якій Німеччина програє битву за найкращі уми». Дітер Віфельшпютц, указавши на те, що «інші країни, особливо США та Великобританія, потирають руки», бачачи, наскільки неприваблива Німеччина для світлих голів із позаєвропейського простору, зажадав від політики, економіки та вишів створити іноземним спеціалістам «оптимальні й практичні» умови життя: запровадити право на роботу для подружжя та членів сім'ї запрошених, можливість отримання громадянства і головне – «рішуче усунути бюрократичні перепони для шукачів робочих місць», не зайнятих корінними мешканцями. А місць цих тільки в галузі «високих» технологій, за підрахунками експертів із Центрального агентства з працевлаштування (ZAV), на даний момент понад 70 тис.
Сама тема набула, якщо можна так сказати, іміджевого забарвлення. «Велике питання, – каже колега Віфельшпютца від ХСС Ганс-Петер Уль, – чи скорочується в'їзд до Німеччини через недосконалість законів і підзаконних актів, чи через те, що наша країна перестала приваблювати й тішити своєю повсякденністю. Або – через те, що в США хорошим спеціалістам платять більше?» Загалом, новий виток дискусії щодо (хай і вельми специфічного аспекту) «трудової» міграції виглядає як досить безпорадна спроба реабілітуватися на європейському подіумі після не зовсім вдалого рішення Федерального уряду й надалі дотримуватися обмежень на в'їзд робочої сили з країн – нових членів ЄС.
Як відомо, Швеція, Ірландія та Великобританія, які представляють «стару Європу», свої кордони в цьому плані вирішили відкрити. І що? Населення 8,9-мільйонної Швеції з моменту вступу до ЄС з 1 травня 2004 року десяти нових членів поповнилося лише 5.500 працевлаштованих громадян Польщі та країн Балтії. Не рвуться східні європейці на Захід, цілком усвідомлюючи, що пошук місця під сонцем на чужині – справа не більш вдячна, ніж удома. У Німеччині вони становлять 0,7% найманих працівників – здебільшого у сферах будівництва та охорони здоров'я. При цьому лише за три останні роки з Федеративної Республіки на роботу до Великобританії поїхало понад 4.000 лікарів, освіту яких було оплачено з кишені німецьких платників податків. Питання про «привабливість» життя в Німеччині, таким чином, може розглядатися не лише ззовні, а й зсередини.
Сьогодні у прорахунках імміграційної політики представники влади звинувачують в основному колишнього главу МВС, одного з батьків проєкту Закону про імміграцію Отто Шілі та нині чинного баварського міністра Гюнтера Бекштайна, які так довго торгувалися за текстом документа, що зовсім заплуталися в його остаточній версії. Не вистачило контрагентам «червоно-зелених» років, щоб остаточно домовитися щодо «іноземного» питання. Тепер за справу про перегляд правил в'їзду до країни для висококваліфікованих спеціалістів та членів їхніх сімей візьметься робоча група уряду під керівництвом Віфельшпютца і Уля. Дискусія триває – тільки тепер вона виглядає як спроба залатати дірки в платті, що розповзається по швах, спочатку скроєному неправильно, бо кожен учасник пришивав тоді свій рукав, підкоряючись принципу вузької спеціалізації.