У Тегерані було холодно і лежав сніг, тож ми вирішили одразу летіти кудись на південь і пішли на місцеві авіалінії в сусідній термінал. В Ірані літаки – цілком доступний вид транспорту. Між усіма великими містами є по кілька рейсів на день.
Я вже була в хустці, яку, як і всі жінки в літаку, одягла перед трапом у тегеранському аеропорту. В Ірані всі іноземки зобов'язані виглядати так само, як і іранки, тобто ходити з покритою головою. І не тільки головою. Штани в Ірані теж не вітаються. Поверх треба одягти якщо не пальто чи плащ, то хоча б спеціальний халат або спідницю завдовжки щонайменше до колін. Незабаром виявилося, що це не остання умова існування жіночої статі в цій дивовижній країні. У місцевому аеропорту два окремі входи: для чоловіків і для жінок. Щоб не потурати дискримінації та шовінізму, я слідом за своїм другом зайшла в чоловічий. Іранцям, що чергували біля металошукача, така поведінка не сподобалася, але було пізно: зсередини двері автоматично не відчинялися. Я знаком запропонувала охоронцям не перейматися через дрібниці. Але вони заметушилися, швидко знайшли ключ, відімкнули замок і випровадили мене назовні, суворо показавши на сусідні двері. За ними виявилася та сама рамка, тільки поруч, заглибившись у книжечки з арабською в'яззю, сиділи дами в чорних хіджабах і таких самих чорних накидках до підлоги.
Каси теж чоловічі й жіночі. Але вони знаходяться поруч, і через великий натовп і метушню роздільної купівлі квитків ніяк не виходило.
Ісфахан
Найближчий рейс був до Ісфагана, що нам дуже підходило. Ісфаган і Шираз – найпопулярніші у рідкісних іноземців міста в Ірані. Там є все, що потрібно туристам: палаци, сади, купа старожитностей, розкішні шиїтські мечеті та маса недорогих готелів.
В Ісфахані найулюбленіше місце аборигенів – широка (для здешніх посушливих місць) річка посеред міста. Якщо світить сонце, а по-іншому в Ірані майже ніколи не буває, ісфаханці цілими днями сидять на березі, влаштовують там пікніки і грають у карти. Найвідоміший серед стародавніх мостів через річку – міст Сі-о-се-Поль із тридцяти трьох арок. Усередині нього, прямо в старій кладці, зроблені маленькі застелені килимами кімнатки з віконцями, що дивляться на воду. Там курять чудовий яблучний кальян і п'ють чай з колотим цукром.
За п'ятнадцять хвилин ходьби від Сі-о-се-Поля – площа Імама, про яку путівники кажуть, що вона вдвічі більша за Червону площу. Під Імамом мається на увазі батько Ісламської революції аятола Хомейні. До Ісламської революції вона називалася площа Шаха. Поруч із величезними портретами Хомейні в Ірані всюди розвішані такі ж за розміром зображення його послідовника аятоли Хаменеї. Мало того, що старці носять майже однакові імена, їх малюють в однакових чорних чалмах і дуже схожими. Відрізняються вони тим, що Хаменеї в окулярах, а Хомейні – без, Хаменеї живий і донині, а Хомейні – уже помер. Портрет меншого розміру, який іноді висить поруч з аятолами, зазвичай належить чинному президенту Мохаммаду Хатамі.
На площі Імама б'ють фонтани і ростуть кипариси яскраво-жовтого кольору. Сюди ж виходять мечеті Імама і шейха Лутфолли, палац Алі-Капу і торгові ряди старовинного базару.
Головна перевага тутешніх продавців сувенірів і килимів, від яких зазвичай немає проходу в арабських країнах, у тому, що зустрічаються вони рідко. Причому, як і всі іранці, вони освічені й бездоганно ввічливі. На площі Імама до нас підійшов чоловік, одразу сказавши, що він кочівник.
– А ви звідки? – спитав він.
– З Москви.
– О, Росія! Достоєвський, російська література! – вигукнув він із таким захопленням, що захотілося пригадати йому розтерзаного персами Грибоєдова. Але ми теж були ввічливі й стримано сказали:
– О, Іран, о, Сааді.
– Сааді в моєму серці, – заспокоїв нас кочівник і, сильно жестикулюючи, продовжив: – Росія, Рінат Дасаєв, Лео Яшин…
Тут відповісти нам було нічого. Перелічивши десяток футболістів, наш співрозмовник зробив ще один несподіваний перехід:
– До речі, а чи не хочете поглянути на найкращі в Ісфахані килими?
Ми не хотіли й пообіцяли прийти пізніше. Він не образився і дав нам пару своїх візитівок. На жаль, слова «кочівник» у них не було. Було тільки про килими.
Рідкісний перс говорить англійською так, як цей кочівник. Здебільшого місцеві жителі якщо й виїжджали за межі своєї країни, то тільки одного разу – на хадж до Мекки, а більшість – взагалі нікуди, тож іноземні мови їм, за великим рахунком, ні до чого. Окрім торговців килимами, сказати пару слів англійською в Ірані можуть жінки за кермом «Пежо-206» іранської збірки, портьє в готелях і немусульмани. Останніх досить мало, і живуть вони в окремих кварталах, які серед інших вулиць вирізняються чистотою. В Ісфахані це вірменський район Джульфа. За товстими кам'яними огорожами багато християнських церков. Вони архітектурно схожі на мечеті й рідко бувають відчиненими.
Шираз
З Ісфахана до Шираза літають літаки та їздять автобуси. Ми обрали останнє. Семигодинний шлях лежав через перевал. Нагорі в горах ішов сніг з дощем. У Ширазі дозрівали апельсини. Окрім незліченних і дуже гарних садів з парками, це місто відоме мавзолеями перських поетів Сааді та Хафеза, розташованим неподалік давньоперським містом Персеполісом і руїнами ще давнішого Пасаргада. У них, як на долоні, весь шкільний курс історії Стародавнього світу.
Персеполіс був побудований Дарієм Великим і добудовувався за інших Даріїв, Ксерксів та Артаксерксів, поки його не розніс Олександр Македонський. На щастя, не до кінця. За колонадами, воротами й барельєфами в Персеполісі вгадуються обриси палаців і храмів. Від Пасаргада залишилося набагато менше. Там головне – могила завойовника Кіра Великого та кілька давньоперських написів того ж часу.
Мало хто з місцевих мешканців зможе дохідливо пояснити, що до Персеполіса (іранці називають це місце Тахт-е-Джамшид) з Шираза треба діставатися автобусом до містечка Марвдашт, а останні кілька кілометрів їхати на таксі. Звідти теж треба за доларів десять ловити машину до Пасаргада, а потім на ній же через Накш-е-Ростам (вирубані в горі гробниці перських царів, зокрема й Дарія) і Накш-е-Раджаб (просто давні барельєфи на скелях) повертатися назад у Марвдашт.
Самобичувачі
Коли ми були в Ширазі, там відбувалося щось незрозуміле. З настанням темряви вулицями почали ходити маленькі демонстрації. Люди співали немелодійні пісні й били у великі барабани фірми Yamaha, трохи нагадуючи кришнаїтів. Надвечір незрозумілі урочистості набули розмаху. Демонстрації почали збиратися біля мечетей. З'явилися вантажівки з транспарантами, написаними куди химернішою арабською в'яззю, ніж та, що трапляється зазвичай. Перед мечетями перекривали рух, туди підтягували аудіоколонки й під'єднували до них мікрофони. Розмірений барабанний бій і сумні пісні лунали вже звідси й звідти. У кожній крамниці вмикали телевізор. Звідти теж співали й били в барабани. У руках людей, у центрі процесій, з'явилися предмети, схожі на віники, сплетені із залізних ланцюгів. Вони махали цими штуками й у такт барабанному бою опускали їх собі на спину, щоправда, досить бережно.
У цих умовних самобичуваннях брали участь тільки чоловіки. Жінки в усьому чорному стояли на тротуарах і уважно за ними спостерігали. З'ясувати, що це було, вдалося лише в готелі. Ми запитали в портьє, що діється, і для ясності показали, як б'ють у барабан. Він зрозумів одразу.
– Ви знаєте, був такий імам Хусейн. Його вбили. Це «бдиш-бдиш», – тут він теж показав, як б'ють у барабан, – буде п'ять ночей до дня вбивства і п'ять після.
Шану пам'яті імама Хусейна шиїти віддавали дуже старанно. Скоро нам пояснили, що означають залізні батоги. Такими ж тисячу років тому забили нещасного імама. Коли іранці, які брали участь у траурних заходах, не шмагали себе батогом, вони в тому ж ритмі били себе кулаками в груди. Це означало, що імам завжди в їхніх серцях.
Місцеві канали показували шиїтів, які мордували себе в мечетях, з ранку до вечора. У новинах були прямі включення. Хтось бив себе до крові, хтось плакав. На вулицях, до речі, били не до крові й не плакали. Якщо телевізор був у кафе або на вокзалі, обов'язково знаходилося кілька людей, які за цими процедурами вшанування імама Хусейна стежили з цікавістю.
Бандар-Аббас
З Шираза ми вирушили до Бандар-Аббаса - найбільшого іранського портового міста на Перській затоці. Літак виявився нічним, і після прибуття недоречно з'ясувалося, що зайняті всі готелі прийнятної якості й вартості. Було далеко за північ, коли ми почали ловити таксі біля чергового готелю, де не було вільних номерів, як раптом на іншому боці дороги зупинилася машина, з вікна якої нам прокричали:
– Не хвилюйтеся, я знаю англійську і зараз вам допоможу.
У машині було двоє. Того, хто говорив англійською, звали Торадж. Дізнавшись, що ми з Росії, він сказав, що краще б ми були з Києва. Хлопець провчився в Києві кілька місяців в американській бізнес-школі й застав початок помаранчевої революції, яка йому дуже сподобалася. Напевно, у місті Бандар-Аббасі це була єдина людина, від якої можна було почути слово «Ющенко».
За кермом опинився водій його тата-судновласника. Наступного дня Торадж показав нам два батькові кораблі, що закинули сіті за кілька кілометрів від берега. Сам він вів окремий бізнес: продавав в Ірані телевізори, привезені з Арабських Еміратів. Але навіть для Тораджа знайти тієї ночі готель у Бандар-Аббасі виявилося складною справою. Йому довелося скористатися татовими зв'язками. Мій друг Рома був представлений портьє як капітан рибальського судна, якого аж ніяк не можна залишити без даху над головою.
Бандар-Аббас живе своїм окремим портовим життям і має мало спільного з рештою Ірану. Містом тиняється безліч індусів, у порту таборами живуть афганці, яким дещо перепадає від митниці. Багато місцевих мешканців, особливо на островах, – не шиїти, а суніти, про що свідчать скромні мечеті із сірого каменю. Через те, що тут живе чимало арабів, місцеве населення говорить дикою сумішшю фарсі та арабської, яку звичайні перси розуміють насилу.
Наступного дня Торадж звозив нас на острів Кешм, з якого ми втрьох поверталися на справжньому дерев'яному пароплаві, набитому всією цією строкатою публікою. Перед нами сіли двоє чоловіків, які були однаково коротко пострижені.
– Дивіться, вони з «Хезболли», – одразу сказав Торадж, не знижуючи голосу й будучи впевненим, що його ніхто більше не зрозуміє. Він це впізнав, як з'ясувалося, по тому, що в наших попутників були якось по-особливому чи то поголені, чи то підстрижені бороди.
– Що, прямо терористи? – здивувалася я. Це було не зовсім дипломатично. Терористичною «Хезболлу» вважають лише ізраїльтяни, яких в Ірані начебто мають люто ненавидіти. Але Торадж, здається, був тієї ж думки.
– Терористи в ліванській «Хезболлі». Наша спокійна, – сказав він.
Тут, видно, зацікавившись розмовою, чоловіки з однаковими бородами повернулися до нас і через Тораджа завели розмову. «Хезболлу» цікавили три речі: чим православні відрізняються від католиків, на скільки відсотків ми віримо в Рай і чи буде Олександр Мостовий грати в чемпіонаті Європи з футболу.
– Ти їм випадково не сказав, що не ходиш до мечеті? – спитала я в Тораджа, коли шиїти знову відвернулися.
Річ у тім, що в школах дітей, які не ходять до мечеті, б'ють палицями, оскільки так написано в Корані. Дівчатам доводиться ще гірше, тому що в Корані є щось і про обов'язкові хустки, які фарсі називаються «руcapі», і про халати («манту»). Якщо прийти до школи без хустки, то батьків оштрафують, а до їхнього приходу дівчину можуть забрати до поліції. Загалом, багато хто в Ірані розуміє, що шиїти та «Хезболла» при владі – це середньовіччя, але мало хто хоче, щоб стався якийсь переворот. Тораджу, наприклад, шкода втрачати свої телевізори.
Потяг. Салат О-лі-в'є
Виїжджаючи з Бандар-Аббаса, ми опинилися в абсолютно ідіотському становищі: щойно припливши з острова Хормоз, відомого добре збереженим португальським замком епохи великих географічних відкриттів, раптом з'ясували, що автобуса, яким ми ввечері хотіли поїхати до міста Язд, не існує в принципі, а на єдиний потяг ми вже дуже сильно запізнюємося. На вокзалі, куди ми вбігли добре, якщо за п'ять хвилин до відправлення, чекав новий сюрприз – квитків на цей єдиний потяг не було.
Але тут почалися якісь чудесні для звичайної іранської неквапливості речі. Хтось дуже швидко розшукав розповсюджувача квитків, який рішуче сказав, що потрапити на цей потяг уже неможливо. Ми твердо заявили, що нам дуже треба, без жодної, загалом, надії. Тоді він нас відвів до головної на вокзалі жінки. З нею повторилося те саме. Між тим, як вона сказала, що поїхати до Язда в нас ніяк не вийде, і тим, як вирішила повести до начальника потяга, минуло півхвилини. Але най«страшніше» було попереду. Начальник потяга стояв у гущі натовпу таких самих безбілетників, які навперебій товкмачили йому те саме, що збиралися повідомити й ми. От уже що дійсно було неможливо – так це до нього дістатися. Але тут хтось із наших супроводжувачів протиснувся до нього ближче і прокричав одну фразу, з якої ми розібрали тільки слово «хоріджі» – фарсі це означає «іноземці».
«Хоріджі в потяг», – не дивлячись на нас, скомандував начальник потяга і показав на тамбур. Ми увійшли. Потяг рушив. Майнула думка, що потяг приблизно такий самий, як бардак, завдяки якому ми туди потрапили. Але ні, це був нормальний потяг із десятка вагонів, з чистими тамбурами й окремими купе. Вірніше, майже нормальний потяг. Через півтори години після відправлення він раптом став на якомусь напівстанку. Навколо не було ні міста, ні селища – тільки одноповерхова будівля з цегли, яка виявилася мечеттю.
Весь потяг далекого прямування, з розкладом і кількома сотнями пасажирів зупинився біля цієї мечеті на вечірню молитву. Люди потягнулися з вагонів у цегляний будиночок. Таких приголомшених безбілетників, якими в той момент були ми, іранська залізниця ще не бачила. У тамбурі ми просиділи недовго – нас одразу покликали в найближче купе. У гості. Там уже розмістилися шість осіб: в іранських потягах замість третіх полиць для багажу – звичайні спальні місця. Чоловік на ім'я Мучтапо та його дружина непогано знали англійську. Вони перекладали розмову всім іншим. Загалом усе було не так, як мало бути в потязі «Бандар-Аббас – Язд». Усе було, як у потязі «Москва - Севастополь». Усі по черзі ходили до провідника по чай із підсклянниками. Ми показали іранцям фотографії на цифровому фотоапараті. Іранці переглянули всі триста штук. Потім вони довго розповідали одне одному анекдоти. Нам їх перекласти не змогли, але самі дуже сміялися. Потім наші попутники стали розгортати згортки з їжею. Дружина Мучтапо почастувала салатом. Смак видався знайомим.
– У нас це називають о-лі-в'є, – з розстановкою промовила вона. Ми сказали, що в нас теж. У перському олів'є лежало те саме, що й у російському, зокрема одна штука, англійської назви якої дружина Мучтапо згадати не могла і вимовила фарсі. Це була ков-ба-са.
Сидячі біля вікна Хасан та його дружина Муліхе вирішили лягати спати і сказали, що поступляться нам однією зі своїх полиць, а самі вдвох умістяться на іншій. Але тут прийшов начальник потяга. Він не дав нам спати на одній полиці й забрав у своє купе. Грошей з нас уранці взяв рівно стільки, скільки коштували б квитки. Інші безбілетники спали у вагоні-ресторані.
Язд. Святилище Чак-чак
Язд, куди наш потяг прибув уранці, відомий глинобитним Старим містом і «вітряними вежами» – це частина складної, збереженої з давніх часів системи охолодження повітря. Ще в ній задіяні так звані «канати» – щось на кшталт нір у кам'янистій землі, якими перси спускали в місто воду, що накопичувалася в горах. У радянському фільмі «Тегеран-43» за допомогою канатів фашистський агент, якого грав Армен Джигарханян, готував замах на Сталіна, Рузвельта та Черчилля під час Тегеранської конференції. У Язді всім цим водопровідно-кондиціонерним хитрощам присвячено Музей води.
Ще це місто цікаве тим, що приблизно дві тисячі його мешканців із приблизно трьохсот тисяч – зороастрійці. Неподалік від Язда в горах знаходиться одна з їхніх головних святинь, яка називається Чак-Чак. Коли ми зібралися туди поїхати, дівчина-портьє з нашого готелю на ім'я Мітра попросилася з нами. Вона була зороастрійкою, і релігія зобов'язувала її їздити до Чак-Чака якомога частіше.
Якщо дивитися з підніжжя гори, зороастрійське святилище виглядає як якийсь південний радянський санаторій. Коли піднімаєшся сходами, виявляється, що серед невеликих цегляних корпусів сучасного вигляду, куди зороастрійці з усього Ірану з'їжджаються на Навруз, знаходиться печера. За мідними воротами горить священний вогонь, який, як кажуть, підтримується понад дві тисячі років. Коли ми піднялися туди, за полум'ям стежив старик непевного вигляду в рваному светрі та м'ятих штанях. Збоку було не схоже, що йому можна довірити таку святиню. Наша вогнепоклонниця підійшла до книжкової шафи в кутку печери й узяла звідти зороастрійську священну книгу Авесту. Прийнявши її за туристку, старик спробував відібрати, але швидко все зрозумів і знову став біля вогню, помішуючи золу. Мітра хвилин десять просиділа на лавці перед полум'ям, шепочучи вогнепоклонницькі молитви.
У Язді вона відвела нас до зороастрійського храму, побудованого не так давно одним багатим іранцем-вогнепоклонником. Туди привезли вогонь, який горів лише півтори тисячі років. Взагалі для сторонніх відвідувачів храм майже завжди закритий. Мітра повела нас в обхід. Якщо підійти до кам'яного паркану з іншого боку, то там є маленька хвіртка для місцевих зороастрійців, які можуть ходити через неї молитися, коли їм заманеться.
Потім вогнепоклонниця покликала нас у гості. Вдома були її вогнепоклонник-чоловік, його вогнепоклонники-батьки та п'ятирічна донька, яка поки що через свій вік вогнепоклонницею не вважалася. Спочатку життя інтелігентної родини вогнепоклонників здалося цілком звичайним. Вони жили в зороастрійському кварталі, в дитинстві ходили до зороастрійських шкіл, знали мову «пехлеві», якою написані їхні священні книги, дивилися супутникове телебачення і дружно переживали, що в них, представників найдавнішої релігії, на батьківщині цієї релігії лише одне місце в парламенті.
Але потім прийшов Камран. У цій родині він був головним з релігійних питань. Камран одразу повів нас у гості до себе. Його будинок нагадував Пушкінський музей у Москві, тільки в мініатюрі. Там були зал, кам'яні підлоги, невеликий бельетаж і маленькі колони. На найвиднішому місці висів головний зороастрійський символ на півстіни - щось на кшталт птаха з трьома рядами пір'я. Ці ряди означали зороастрійські заповіді: не робити поганого, не думати про погане і не говорити погане.
Потім Камран задер светр і показав нам спеціальну білизну, яку належить носити вогнепоклонникам, – лляну сорочку, перев'язану на поясі мотузкою. Її належить зав'язувати чотирма спеціальними вузлами, кожен з яких також означає якусь важливу для зороастрійців річ. Другий ззаду, наприклад, символізував мир.
Такими ж гостинними в Язді виявилися й шиїти. До них ми потрапили зовсім випадково, просто гуляючи старим містом. Посеред хаотичних забудов у внутрішньому дворі був розкинутий величезний намет, де велика шиїтська родина, що з'їхалася на свято з різних кінців Ірану, збиралася того ж вечора відзначати річницю смерті імама Хусейна. Нас посадили разом з усіма на килим, принесли чай, яблука та апельсини. Кілька слів англійською знала лише одна дівчина – студентка ісфаганського університету. Вона одразу запитала:
– Ви любите імама Хусейна? Ми ввічливо відповіли, що в нас на батьківщині про нього, на жаль, мало що знають. Здається, дівчина не повірила цій дивовижній речі й вирішила, що просто нас не зрозуміла.
– Як ви думаєте, це правильно, що в місяць смерті імама Хусейна ми ходимо у всьому чорному?
Оце вже здавалося зовсім неправильним. Я на той час уже не раз ставила собі запитання, чому я з ранку до вечора маю тягати на собі хустку та чорний халат. Розрадою було лише вважати, що Іран – це просто планета Плюк із відомого кіно «Кін-Дза-Дза». Плюк – чатланська планета, а ми, пацаки, цаки маємо носити. Щоб не транклюкірували. Шиїти запропонували нам прийти ввечері, коли поминання імама Хусейна в їхньому наметі буде в самому розпалі. Ми не наважилися.
Тегеран. День зачинених дверей
Пробудити в нас добрі почуття до імама Хусейна було ще можливо, поки ми не потрапили до Тегерана. Нас заздалегідь попереджали, що це нормальна столиця і ніякої екзотики на кшталт древніх вузьких вуличок, як у «Тегерані-43», ми там не знайдемо. Але того ранку, коли ми приїхали до цього міста, нормальною столицею він не був. Починався день, коли шиїти згадували імама Хусейна особливо запекло. Скрізь ходили люди і шмагали себе батогами. На центральних проспектах траплялися калюжі крові – там щойно відбулося жертвоприношення. Двох баранів шиїти збиралися зарізати прямо в дипломатичному кварталі навпроти італійського посольства. Усі музеї, всі магазини, всі кафе і взагалі все було з нагоди свят зачинено.
Коли захотілося їсти, ми не знайшли нічого кращого, як спіймати таксі й пояснити нашу проблему водієві. Для нього знайти, де поїсти, виявилося теж складним завданням. Зробивши кілька кіл по центру, він раптом зупинився біля якогось кафе. Воно теж не працювало, але крізь скляну стіну було видно, що всередині хтось є. Наш водій вийшов з машини і, показуючи на нас, почав щось пояснювати. Потім повернувся і безпорадно розвів руками. Але коли ми вже збиралися їхати далі, з кафе вибіг офіціант, заліз у багажник своєї машини й вийняв звідти стос пластикових коробок із якимось фаст-фудом. Він наздогнав нас і мовчки сунув усе це просто у відчинене вікно. Грошей не взяв. Усередині був курячий плов.
Потім прийшла черга водія. Він великодушно і переважно жестами пояснив, що зараз безкоштовно повезе нас кататися по місту. Ми дали зрозуміти, що можна й не безкоштовно, але шофер замахав руками. Спочатку він поїхав кудись на околицю Тегерана показати вулицю, де у звичайні дні відкрито безліч ресторанів. Він назвав їх прекрасними. На цій вулиці було дуже брудно. Посеред дороги на спині з кривавою раною на горлі лежала щойно забита корова. Потім водій дав нам по черзі поводити свою машину - старенький Khordo місцевого виробництва. Потім поїхав до мечеті, де всіх, хто любить імама Хусейна, пригощали чаєм, мандаринами і чомусь огірками.
Від нормальної столиці в Тегерані в цей день була одна річ – метро, хоча в цей день на всіх станціях з динаміків теж лунали пісні про імама Хусейна. Метро збудували років двадцять тому, але тегеранці досі почуваються першовідкривачами. Якщо звичайного жителя Тегерана запитати, де знаходиться метро, він мовчки покаже вниз, прямо на асфальт. На обличчі в цей момент відіб'ється почуття стриманої гордості за свою країну, не з чуток знайому з цим дивом світу. Оскільки звичайні тегеранці, як правило, розмовляють лише фарсі, домогтися від них, використовуючи лише англійську, щоб вони після цього показали дорогу на станцію, надзвичайно складно.
Усі, хто увійшов до літака, що летів з Тегерана до Москви, здається, трохи зраділи зустрічі одне з одним, хоча, звісно, це були зовсім незнайомі між собою люди. Піднявшись трапом, усі до єдиної жінки, включно з іранками, зробили одне й те саме – зняли хустки. Удвічі приємно було запхнути в рюкзак іранський халат.
— Форма одягу вільна! — голосно скомандував хтось із атомників.
Мария ЦВЕТКОВА, Газета.Ru