На відміну від, скажімо, наших східних сусідів - росіян, - великих звершень від українських тенісисток очікувати не доводиться. Про чоловіків і мова не йде, оскільки на Відкритому чемпіонаті Австралії їх немає й близько. А був час, коли в нас був привід для гордості: коли Андрій Медведєв входив до десятки найкращих тенісистів світу, перемагав на елітних турнірах, коли наша чоловіча команда билася в Кубку Девіса не з різного роду африканськими збірними, а з пристойними командами європейського континенту. Тоді, до речі, рівень жіночого тенісу в країні був приблизно таким самим, як і сьогодні. Тільки зараз, на тлі чоловічих негараздів, ми поступово змирилися з тим, що навіть сам факт участі кількох наших дівчат у престижному турнірі - привід для радості. Сумно.
Особливо моторошно стає, коли дізнаєшся про те, що в Росії теніс у своєму розвитку перебуває на кілька щаблів вище. Досить сказати, що перша ракетка України - Тетяна Перебийніс - у світовій класифікації значиться під 81-м номером. Тоді як найкраща росіянка - Анастасія Мискіна - входить до топ-десятки і посідає там високе сьоме місце. А між Мискіною та Перебийніс у світовій табелі про ранги значаться ще дев'ять представниць російського тенісу - Олена Дементьєва (восьма ракетка світу), Надія Петрова (12-та), Віра Звонарьова (13-та), Олена Бовіна (23-тя), Ліна Красноруцька (25-та), Марія Шарапова (32-га), Світлана Кузнєцова (33-тя), Олена Ліховцева (38-ма) і Дінара Сафіна (48-ма). До речі, всім відома тенісна топ-модель Анна Курнікова, яка останнім часом не виходить на корт, опустилася на 311-ту сходинку.
Росія в жіночому тенісі - взагалі приклад для наслідування. Особливо для республік колишнього СРСР. Кількість російських представниць у першій сотні світового рейтингу наведено вище, і вона більша, ніж кількість більш-менш пристойних тенісисток, які є в Узбекистані, Естонії, Казахстані, Латвії, Литві та Грузії. А загальна кількість росіянок у рейтинг-листі WTA більша, ніж в усіх інших республіках «єдиного і неподільного» разом узятих. У тому числі й України з Білоруссю.
Прогрес російського тенісу (і жіночого зокрема) безпосередньо пов'язаний з кількома чинниками. Перший - великий кадровий потенціал країни. Другий - великий фінансовий потенціал. Третій - зацікавленість багатьох вищих спортивних (і не тільки) чиновників у високих результатах, що виливається в турботу про тенісистів. Досить тільки згадати, які масштабні турніри проводять у Росії - Кубок Кремля, Sankt-Peterburg Open, - щоб зрозуміти, що теніс там - це серйозне заняття для серйозних людей. Нам, у яких усе тримається на стараннях невеликої ініціативної групи фанатів, очікувати фінального турніру жіночого командного чемпіонату світу (який пройшов у 2003 році в Москві) у Києві чи іншому українському місті ще не один десяток років.
Тим не менш теніс в Україні живе. Хоч і перебуває не на найвидніших місцях. Утримувати корт в ідеальному порядку і на високому рівні - задоволення не найдешевше. А нормальний тенісний комплекс має мати щонайменше десяток кортів, щоб мати можливість і гроші заробляти, залучаючи заможних любителів тенісу оплачувати власне хобі, і майбутніх зірок виховувати.
А якщо йдеться про міжнародний турнір, та ще й високого рівня, то до цих кортів потрібні й трибуни, й інфраструктура відповідна. Відповідати таким вимогам досить складно, і в Україні поки не видно передумов для прийому серйозних турнірів, у яких брали б участь серйозні тенісисти.
Ну та Бог з ними - турнірами. І без них можна прожити й тенісистів виховати (хоча в домашніх турнірах більше можливостей набрати бали для рейтингу). Та ось тільки й тут у нас поки не все гладко. Хоча певний прогрес останніми роками спостерігається. Візьмемо хоча б жіночий теніс, у якому справи в нас, як уже говорилося, більш-менш.
Обдарованих тенісисток в Україні завжди вистачало. От тільки брак кваліфікованих тренерів і фінансових можливостей обмежував їхній прогрес. Особливо погано справи йшли в середині 90-х. Але вже в той час найкмітливіші й найзаповзятливіші батьки почали вивозити своїх небезталанних чад за кордон - для проживання й тренувань у відмінних умовах.
Таким шляхом свого часу пішли батьки відомої росіянки Анни Курнікової, які віддали її на виховання до знаменитої академії Ніка Боллетьєрі в США. Марат і Дінара Сафіни виросли в Іспанії, де й отримали тенісну освіту. Нині багато хто вихваляє висхідну зірку російського жіночого тенісу Марію Шарапову, яка також займалася в Боллетьєрі. Прикладів пристойного закордонного виховання - маса. У тому числі й серед українських тенісистів і тенісисток.
Щоправда, останнім часом ситуація почала вирівнюватися. Так, елітні закордонні центри підготовки тенісистів продовжують свою роботу, випускаючи продукцію високої якості. Але в них уже з'являються конкуренти на території СНД. У Тбілісі, наприклад, уславлена в минулому тенісистка Лейла Месхі відкрила тенісну академію. Створюються регіональні центри в Росії. Та й в Україні на місцях уже не все так безнадійно, як раніше. Тому й затримуються на батьківщині наші зірочки.
От тільки чи зможуть вони досягти висот, тренуючись в Україні? Потенціал у наших тенісисток, безумовно, є. І потенціал чималий. Та ж Перебийніс, наприклад, у 2000 році стала фіналісткою Відкритих чемпіонатів Англії та США серед юніорів, того ж року виграла Вімблдон у парному розряді. Але в дорослому тенісі досягти серйозних успіхів їй поки не вдалося. Принаймні жодного турніру за версією WTA в одиночному розряді вона не виграла. Перемоги приходили тільки в менш престижній версії ITF.
Зараз дуже великі надії наші тенісні спеціалісти покладають на 16-річну одеситку Вікторію Кузнецову, яка тренується під керівництвом свого батька. Існуючі вікові обмеження не дозволяють їй поки що брати участь у великій кількості турнірів, але участь у фіналі Відкритого чемпіонату Австралії 2003 року серед юніорів говорить саме за себе.
Чималий потенціал у молодшої представниці родини Бондаренко – Катерини. 18-річна Катя, підготовкою якої займається її мама, до фіналів юніорських турнірів хоч і не пробивалася, відзначилася у півфіналі Відкритого чемпіонату США та у чвертьфіналі Відкритого чемпіонату Франції 2003 року – теж серед юніорів.
Якщо раніше в турнірах Великого шолома Україну представляла лише Олена Татаркова, то в 2001-му і 2002-му компанію їй стала складати Перебийніс. На Відкритих чемпіонатах Англії та Франції 2003 року місце ветерана Татаркової зайняла Вакуленко, а в США число українок в одиночному розряді зросло до трьох (додалася Бейгельзімер). Приємно, що й у 2004 році нам вдається утримувати позиції. Справа залишається за малим – за перемогами. До речі, Вакуленко на нещодавньому турнірі серії WTA в Канберрі ледь не вийшла в перший у своєму житті фінал такого серйозного змагання. Обмежилася півфіналом. Але й це свідчить про прогрес.
Словом, розраховувати є на кого. Головне – правильно розпорядитися наявним потенціалом. А там, дивись, і за Росією встигнемо. Росіянки ж уже встигли змусити тремтіти світ тенісу масованим проривом на найвищі місця в рейтингу та суто російськими жіночими фіналами і півфіналами у дуже престижних турнірах. А ми чим гірші? Адже в них кілька років тому ситуація теж була не найвеселішою...