Ремонтами квартир у Москві здебільшого займаються вихідці з України та Білорусі, і в останні роки навіть з'явилося таке поняття — «український» чи «білоруський» євроремонт. Колишні співвітчизники, а тепер побратими по Союзній державі, беруть незрівнянно менше грошей, а працюють зазвичай старанніше, ніж москвичі.
«Приїжджаю сюди працювати, бо вдома таких грошей не зароблю. А жити на те, що заплатять там, не зможу, — розповідає Слава. — Навіть якщо в Гомелі й отримати хороше замовлення, то це буде разова робота. Дружина в Гомелі, звичайно, сумує, скаржиться, кричить, що цих грошей не треба, що двоє синів без батьківського нагляду виходять».
У Москві з пошуком роботи у Слави проблем немає — за багато років у нього з'явилися посередники, які знаходять замовлення, а відсотки не беруть. Живе він зі своєю бригадою зазвичай у тих квартирах, які й ремонтує, — серед будматеріалів і цементу. Сплять на підлозі, а їдять на столах, збитих зі старих дощок. Адже приїжджають до Москви на заробітки, тож винаймати квартиру не по кишені. Іноді білорус бере із собою свого старшого сина — це, каже, щоб знав ціну грошам.
Але всі житлові незручності, за розповідями Слави, меркнуть перед головною проблемою, з якою стикаються іногородні в російській столиці, — проблемами реєстрації. Реєструють Славу та його бригаду зазвичай замовники, але навіть офіційно отримані документи не рятують від постійних «ходок» у міліцію.
Після невеликої відпустки Слава знову приїхав до Москви вісім місяців тому ремонтувати квартиру. «Майже щотижня потрапляю в міліцію, — розповідає він. — Уже знаю всі міліцейські пункти в окрузі, скрізь побував. Затримують, кажуть, що реєстрація підроблена. А насправді просто грошей хочуть, як із простягнутою рукою ходять. Приходиш із ними в дільницю, посидиш дві години — вони ж більше не мають права затримувати, інакше повинні серйозні звинувачення пред'являти — і все, потім іноді навіть перепрошують. А дав би грошей — відпустили б одразу. Уже буває, ідеш, зустрічаєш знайомого міліціонера, вітаємося, він усміхається і відходить убік — а мене бере інший і везе в міліцію».
«Що стосується Союзної держави Білорусі та Росії — то від цього взагалі жодних вигод ми не маємо. Навіть навпаки. У російських громадян, які приїхали до Москви, нормальні бланки з фотографіями, в інших, хто з СНД, — нормальні імміграційні картки. А в нас звичайні папірці, на яких чорнилом щось написано й незрозуміло який штамп стоїть. Ми ні до СНД не належимо, ні до Росії. І хто ми — самі не знаємо».
Москвичі часто обурюються напливом приїжджих до російської столиці, навіть кажуть, що ті займають їхні робочі місця. Але на важку роботу за невеликі гроші все ж не йдуть. Тому двори в Москві прибирають переважно вихідці із Середньої Азії, асфальт кладуть вірмени, а ремонтом займаються білоруси та українці.
Перетворюючи за рік кілька старих квартир на картинки, гідні модних дизайнерських журналів, сам Слава — справжній швець без чобіт. Невелика квартира в Гомелі так і не відремонтована — шпалери зі стін обдер, а нові поклеїти чи пофарбувати то часу, то грошей не вистачає. Будинок почав будувати в передмісті Гомеля — теж поки не закінчив.
І все ж, незважаючи на всі тяготи московського життя, Слава каже, що й надалі буде їздити. «Тут недостатку в роботі немає, адже Москва будується. Як їздили сюди на заробітки, так і будемо їздити».