«ЧУДОВИСЬКО ОБЛО, СТОЗІВНЕ Й ГАВКІТЛИВЕ...»
«Привіт! Це ми. Скільки часу минуло, треба ж... Віллі зі «Спортсмена» (пам'ятаєш, той, який ходив весь час у шортах і в черевиках), ходить тепер у джинсах і в черевиках, тож ми точно знаємо: почалася осінь. А так – все як завжди...».
Вони пишуть зі свого капіталістичного далеку такі листи, на які неможливо відповідати. Ну що я їм скажу? Що запрошую гостя повечеряти, а він каже: «Дякую, я сьогодні їв»? Або що чекаю виборів президента, як другого пришестя? Вони ж не зрозуміють, про що я... У них там все, як завжди.
«Осінній вечір у тихому містечку, що пишається присутністю на карті...» Це у Бродського про яке місто – про радянський Артемівськ у Донецькій області чи про Еймс Де-Мойнський? Здається, це їхнє головне досягнення – рівномірне, монотонне існування, в якому в'язнеш, як муха в сиропі. Дивно, як складається сотнею гримас густа, суворо регламентована постійність добробуту. Як примудряється Америка бути різною, будучи однією і тією ж. Американська віза – це перепустка в благополучне невідомо куди. Можливо, в тужливу Індіану. Можливо, у веселу Каліфорнію. Можливо, в респектабельний Вашингтон «Ді-Сі». Розповісти про Америку неможливо. Хоча, якщо правильно вибрати кут зору... Ризикнемо. Отже: «Віллі зі «Спортсмена», який ходив весь час у шортах і черевиках...»
ГІГАНТОМАНІЯ VERSUS ГІГАНТОМАХІЯ
Чарівність добробуту і спокою перетворює приїжджого на домашнього ручного звірка. Чарівність Імперії, величезного простору, вкрив і вкось розкресленого автострадами, дарує цьому звіркові відчуття значущості. Тут все величезне, починаючи від фірмових сендвічів моделі «пащу розірву!» відомства «American Airlines» і закінчуючи (продовжуючи?) високим небом – воно справді тут здається вищим, можливо, тому, що повітря прозоріше, і ще тому, що сонячні промені під іншим кутом падають на землю, змінюється освітлення, інакше лягають тіні.
Гігантоманія – це треба пережити: пройти безглузді лабіринти найбільшого в Штатах універмагу Mall of America і зрозуміти, що все, необхідне для життя, є в найближчому універсамі. Покататися у величезному місцевого виробництва «лінкольні», щоб оцінити маленький верткий «ніссан». Поспати на восьмиметровому готельному ліжку «королівського розміру», щоб засумувати за затишним, розміром материнського лона, домашнім диванчиком. Ще півроку – і розумієш, що майже не заходиш у чотири з шести кімнат купленого тобою будинку. А потім ще орендувати екскаватор-навантажувач і вирити величезний котлован під басейн. Що купуєш один і той самий сорт сиру, чаю, яблук. Одне й те саме вино. Ходиш в одне й те саме кафе «ланчуватися», хоча на сусідній вулиці їх десяток. Так спокійніше. Але зате які можливості, які можливості! Загалом, це трохи нагадує блукання Інтернетом: якщо знаєш, чого хочеш, знайдеш неодмінно і в чималих кількостях, а не знаєш – зав'язнеш в інформаційній павутині, отямишся на третю добу або коли заболять очі. Бачили, як американці ходять своїми музеями? «Ван Гог, гарно! Дюшан, молодець! Джорджія О'Кіффі, добре малює, жінка!» А якщо серйозно? Якщо серйозно, то приходять дивитися тільки те, що подобається, п'ятий поверх, праве крило, зал коридором праворуч. Або, безнадійно заплутавшись у мережі власного скелета, маються між красою всіх часів і народів від мук інтелектуального перетравлення.
Це одна з властивостей величезної країни – вона дозволяє громадянину до сивого волосся залишатися «вічним юнаком», дилетантом, добре заробляючим немовлям. Вона нескінченно зберігає в гігантському сейфі своїх просторів безвідсоткову позику «щасливого випадку», ту саму, яка створює США репутацію «країни необмежених можливостей».
«ON THE ROAD»
Це назва культового роману Керуака, присвяченого Америці зразка 60-70-х, Америці епохи бітництва, хіпізму та іншого ліберально-буржуазного вільнодумства. Епоха канула в Лету з нонконформістськими ідеалами на борту; сьогодні житель Середнього Заходу, почувши питання про наявність у його штаті колонії хіпі, хвилин десять намагається зрозуміти, яким видом звірів цікавиться його співрозмовник. Тим не менш, вираз «на дорозі» як і раніше адекватно виражає стан американців як нації надзвичайно рухливої і легкої на підйом. Американці без особливих жалів розпродають нажите і швидко знімаються з місця, якщо знаходять більш високооплачувану роботу або просто починають нудьгувати. Нам «від Союзу» дісталося у спадок переконання, що немає нічого кращого за вірну службу на одному підприємстві і немає слова гіршого, ніж слово «літун». Для американців норма – «шукати добра від добра»: працюючи в одній конторі, вони періодично розсилають резюме за іншими адресами, і якщо їм вдається знайти більш перспективну високооплачувану роботу, попередній роботодавець відпускає їх без злоби і з хорошими рекомендаціями. Крім того, відносне фінансове благополуччя дозволяє американцям легше ставитися до будь-якого роду побутової невлаштованості і навіть знаходити в цьому певний шарм.
Знайома сімейна пара, дводітна і цілком респектабельна, після того, як подружжю виповнилося шістдесят на двох, на десяток років відмовилася від ідеї мати власний будинок. Лінн і Джин завели собі будинок-фургон на колесах, «motorhome». На цьому самому «моторхоумі» вони мандрували по всій країні, чимало економлячи на зимовому одязі та сонцезахисних кремах: у літню спеку їхали ближче до прохолодних Великих Озер, на зиму перебиралися до Флориди чи Мексики. Такий стиль життя не здавався екстравагантним навіть літнім, дуже «буржуазним» заможним батькам Джина.
БАТЬКИ Й ДІТИ
Відносини між батьками та дітьми – це те, що здається дивним у цій країні людині, яка виросла в густо замішаному на патріархальності середовищі. Це відносини ненасильства і невтручання, що здаються часом холодністю та відчуженістю.
Бабуся, приїжджаючи через півкраїни в гості до онучок, живе в готелі неподалік від онучок і водить дівчаток до себе в гості, їсти смачні пончики в готельному ресторані та купатися в готельному басейні. Боронь боже, бабуся зовсім не в сварці з мамою дітей, своєю дочкою – просто їй так зручніше. Дітям років чотирьох-шести пропонують самим зібрати свої речі в рюкзак, коли вони кудись ненадовго їдуть. Діти після школи вступають до університету подалі від дому – пожити окремо від батьків і поборотися з труднощами. Старі закінчують життя в будинках для літніх людей, – віддавати їх на піклування соціальних працівників вважається вчинком незлим, нормальним з боку люблячих дітей. «Get your life!», вираз на кшталт «живи собі сам» – з ходових американських «найкращих побажань».
ЦВИНТАРІ
Якщо без містики і сентиментів, то поховання – це дійство зі сфери послуг; при здійсненні похоронного обряду діють ті самі закони ринку, що й при купівлі пилососа: моделі дорожчі, дешевші, знижки, націнки, особливі послуги... А якщо з сентиментами, то спосіб ховати – це, звісно, продовження способу жити.
Як американці ховають своїх мерців? Відвідати привілейований цвинтар для особливо відзначених на ниві капіталістичного накопичення якось не довелося. Звичайні цвинтарі, створені для упокоєння обивателів, виражають ставлення до смерті тих, хто терпляче, покоління за поколінням, заривається в американську землю. Вони виглядають однаково: вкрита густою шерсткою зеленої трави галявина з горбками могил, що здулися то там то сям, подібно до слідів комариних укусів на ніжній шкірі. На могилах – позначки невеликих плит, що нагадують радше вмонтовані прямо в землю меморіальні дошки: «Тут спочиває есквайр такий-то». Жодного деревця, жодного кущика. Між горбками стрекоче газонокосарка, на якій сидить меланхолійний чоловік. Чоловік при ділі. Стриже траву.
ІНЕРЦІЯ СПОЖИВАННЯ
Тільки в Америці розумієш, як багато тобі потрібно речей для того, щоб, як висловлювалася одна героїня Селінджера, «функціонувати нормально». Наприклад, усвідомлюєш, як необхідні серветки «клінекс» з екстрактами алое та паперові рушники на кухні. Дивуєшся, як міг обходитися без кілець для серветок і спецпідставки для бананів, або замітати ґанок будинку віничком – замість того, щоб користуватися ревучим як космічна ракета сміттєздувальним агрегатом. Як запалював газові горілки сірниками, а не вбудованою в плиту запальничкою. Як міг сушити білизну в пральні і не кидати при цьому в сушильний агрегат просочену чимось в міру смердючим промокальну серветку «для запаху». Загалом, до тебе раптом доходить, що ти просто дивом не загинув, і ти підносиш подячні молитви цивілізації при кожному візиті до супермаркету.
Деякі божевільні, правда, виявляються не в змозі адаптуватися до місцевих споживчих стандартів. Ці люди твердять, що речі існують для того, щоб від них відмовлятися. Партії «суспільства споживання» зовсім не обов'язково виявляються колишніми «совками». Англосаксонські «аборигени» нерідко більш радикальні у своєму запереченні речей. Певний контингент громаян все життя живе по готелях – і не тому, що ці люди не змогли б взяти позику на будинок або хоча б зняти дешевеньку «студію» – просто їм так більше подобається.
В однієї моєї знайомої каліфорнійки перепис майна (забудемо про ганчірки) зайняв би два рядки: у першому – потужний мотоцикл, у другому були б позначені шикарні «сонячні» окуляри вартістю 120 доларів. На момент нашого знайомства їй було тридцять п'ять; і нікому не спадало на думку вважати її божевільною через те, що в неї немає пральної машини та чоловіка.
Люди «з переконаннями» записуються добровольцями в Корпус Миру і їдуть кудись на батьківщину людства, в нетрі Африки, подалі від демократів, «клінексів», комп'ютерів і республіканців, – вчити місцеве населення англійської та розповідати про принади цивілізації. «Нові африканці» серйозно кайфують від необхідності носити питну воду в посудині, що встановлюється на голові, і важливості своєї місіонерської місії.
Люди простіші просто плюють на правила споживання товарів: пам'ятаю, наприклад, продавщицю з музичного магазину, гарненьку дівчину в кофтинці з протертими на ліктях рукавами. Дівчина весело спілкувалася з покупцями, жваво перебираючи рученятами пропоновані їм «компакти». Пам'ятається, приблизно таких самих розмірів діри на моїй шкільній формі приводили колись у відчай мою маму, а я страждала їй у такт.
НЕ ГОДУЙТЕ КРОКОДИЛІВ!
Цей розділ – про прості радощі американського буття. Про природу. Вона не залишає українцю шансів для ностальгії: мало того, що в магазинах продають сало під кличкою бекон, так ще в Америці вдосталь водиться приватизована вітчизняними квасними патріотами калина, мальви, чорнобривці та інші символи ботанічної самостійності. Помовчимо вже про берези (з сіруватими, правда, стовбурами), тотеми наших історичних конкурентів...
Вражає в Америці, – не дозволяє забути, що ти в далекій країні, на чужому континенті – велика кількість птахів. Незвичних, яскравих розмальовок, ошатних, великих і маленьких. На океанічних узбережжях ближче до Мексики тусуються схожі то на птеродактилів, то на важкі бомбардувальники пелікани. На Середньому Заході звично зворушують білки – руді деревні та сірі земляні. І кролики, на яких увечері в університетських кампусах не наступаєш тільки тому, що дивишся під ноги. З почутого: у знайомої в Айдахо за будинком живе то чи кріт, то чи ще хто: великий, волохатий, полохливий. У знайомого в Каліфорнії в кущах біля будинку живе і специфічно смердить сімейство скунсів, а далеко від будинку, на узбережжі, днями безперервно стримано кричать морські котики. Але це не екзотика, а так...
І крокодили – не екзотика. Принаймні, у Флориді. У парку одного з флоридських університетів біля річки виставлена сувора табличка: «Крокодилів не годувати!». Це серйозно, між іншим, і вечорами там правильніше близько до води не підходити.
У законодавстві штату Каліфорнія прописаний суворий пункт щодо слонів: забороняється з'являтися на вулиці зі слоном, на якого не надіта вуздечка. Це теж серйозно. Як ви думаєте, чи складно громадянам настільки багатої живністю країни переконати в тому, що в Москві вулицями снують бурі ведмеді?
ТУЖЛИВО ЖИТИ НЕ ЗАБОРОНИШ
Як живуть в Америці наші колишні співвітчизники? Погано. Не всі, звісно, але багато хто (щоб не сказати більшість). Це теж дивно. Співвітчизники швидко переймають життєві стереотипи «середнього класу». Багато працюють на скромних посадах. Багато їдять, мало рухаються, сильно гладшають. Дивляться телевізор – хороший телевізор з великим екраном. Вчаться називати шашлики «барбікю». Їздять на природу: не ходять, де не положено, багаття не розпалюють, оскільки заборонено, п'ють пиво, їдять їжу, повертаються додому. Раз на рік вибираються у відпустку, до Європи: готель, ресторан, англомовний гід, шопінг. Кажуть: «Я вибрав свободу». Ще кажуть «Від себе не втечеш».
«КУЛЬТУРНИЙ ШОК»
Ще одне «американське здивування»: як швидко перестаєш дивуватися... Як швидко звикаєш до того, що не страшно, не ображають, не грублять, що є все найнеобхідніше і багато зайвого. Як швидко вживаєшся в образ, починаєш лаяти уряд (сенат, шефа, президента) і бюрократичну машину, звикаєш платити податки, купувати тільки знежирене молоко і довіряти поліцейським і лікарям (а дарма, дарма!). Читаєш у брошурах для емігрантів і стажистів про «культурний шок» – на переконання укладачів, його повинні відчувати в Штатах всі без винятку новоприбулі – і не розумієш, про що мова.
Спокійно, культурний шок попереду, за трапом літака, що приземлився в Борисполі. Ось попросили грошей за всюди безкоштовний візок для багажу. Ось загубили багаж. Ось налегке дістався додому і озирнувся: треба ж, яке все маленьке, а розставлене ніби недбало. Здається, ніби предмети підібгали під лавку ноги і зіщулилися, щоб займати менше місця і щоб на них не кричали. Ніби це все емігранти, ніби в них відібрали батьківщину...