День перший
До приймальника селища Північний потрапили пізно ввечері. Прямо із Зеленоградського суду разом із двома азербайджанцями нас завантажили в автозак. Кавказці опиралися і просилися додому - взяти рушник і зубну щітку. Не пустили. По дорозі в ізолятор заїхали в якийсь медичний заклад для з'ясування, чи немає у нас вошей. З'ясування виглядало так: «Воші є?» - «Немає». - «Митися будете?» Я бажання не виявив. Азербайджанці спочатку зайшли в душ, але подивилися на все це неподобство і теж відмовилися. «Не хочете - не треба». Щось там чиркнули і відправили. Решту ночі провели в крихітній кімнатці-накопичувачі. З меблів - тільки стіни та голі залізні сітки.
День другий
Вранці - розміщення по камерах. Перед цим - обшук. Захід дуже принизливий: стоїш перед наглядачем у чому мати народила і ще даєш якісь пояснення. У мене відібрали зубну пасту, бо вона в алюмінієвій трубці, та олівець. Як сказав оперативник, «олівець може стати знаряддям злочину». Ще дуже зацікавила моя сім-карта. Наглядач довго з'ясовував, чи не заблокована вона. Про всяк випадок я сказав, що так. Тоді її просто зламали. Дозволили залишити стос паперів і блокнот. У середньому в кімнаті живуть по 10-11 осіб. Загалом-то терпимо, якби ще умови були. Постільна білизна є лише у двох-трьох. Але таке враження, що простирадла не міняються роками - страшно доторкнутися. Хоча іноді ковдри відправляють на просмаження - ліквідують комах. Мої сусіди - молдавани, азербайджанці та таджики. Багатьох узяли прямо з будівництва. Так і привезли - обмазаними в бетон, фарбу та цемент. У камері в нас є умивальник і унітаз. Щоправда, працює все це дуже хитро. З крана тече виключно холодна вода. А змив унітазу підключений до теплої.
День п'ятий
Я думав, що крім нас тут сидять і звичайні арештанти. Однак сусіди стверджують, що тут перебувають виключно нелегали. Є спеціальні камери для негрів і китайців. В'єтнамці чомусь утримуються нарівні з усіма. Європейців я тут не зустрічав.
Вибратися звідси нелегко. Найчастіше щастить вихідцям із Середньої Азії. Їх тут більшість. Таджиків відправляють на батьківщину цілими літаками. А от іншим національностям доводиться туго. Розповідали про грузина, який уже рік нудиться у застінках. Бюджетних грошей на депортацію виділяється дуже мало, тому черга на купівлю держквитка рухається повільно. Можна оплатити дорогу з власної кишені, але тут ціла низка умов. По-перше, квиток має бути обов'язково авіаційний. Тому що для перевезення залізницею покладено конвой, а коштів на це знову ж таки немає. По-друге, літак має відправлятися з найближчого до приймальника аеропорту. Причини - ті самі: економія коштів на бензин та міліцейський супровід. Але оскільки у більшості затриманих немає в Москві ні родичів, ні знайомих, то допомогти нікому. Листи та міжміські дзвінки з приймальника заборонені.
День сьомий
Єдина розвага - походи до їдальні. Годувати виводять одразу по кілька камер - людей 30 за раз. Меню: каша з розвареної крупи або картопляне пюре, на смак схоже на мокрий пил у суміші з бензином. З цього абияк похлебтати можна лише суп. Але прийом їжі в приймальнику - це мистецтво. У їдальні всього шість ложок. Арештанти мудрують як можуть. Деякі лакають по-собачому, інші п'ють через край. Умільці майструють ложки з пластикових пляшок. Я обходився хлібною скоринкою. Потім дружина на день народження передала мені тортик і до нього ложечку доклала. Це було диво. Дізнався, що на день на утримання нелегала виділяється 12 рублів. Та-ак, на цю суму й канарку не прогодуєш...
День десятий
Вдалося дістати ручку. Виявляється, раз на тиждень протягом трьох хвилин за письмовим проханням дозволяють телефонувати. Якщо не додзвонишся - чекаєш ще тиждень. Розмовляти можна виключно про купівлю квитка. Сьогодні скористався цим правом - спробував розшукати адвоката. Весь час було зайнято. Оперативник мені поспівчував. А потім у камері хлопці роз'яснили, що, виявляється, вихід у місто через «9». Виходить, мене спеціально не попередили. Побачення хоч і дозволені, але не вітаються. Загалом, родичам потрібно запастися терпінням, і домагатися, і вимагати, і скандалити. Хочеш без зайвої тяганини - такса 500 рублів. Обов'язково потрібно вимагати опис на передачу. Інакше гостинці майже напевно зменшать наполовину. Скажімо, гарні сигарети «Примою» замінять тощо.
Написав заяву до прокуратури.
День п'ятнадцятий
Підсумок усіх скарг - мене перевели в «двушку». Тут набагато приємніше перебувати. Але є свої мінуси - обмежене спілкування. Якщо раніше можна було з кимось записку передати у зовнішній світ, тепер це ускладнено. У притулку зустрів земляка з Миколаєва. Сидить тут уже місяць. Родичі не знають, що з ним. Попросив зв'язатися з його матір'ю. Тепер їй доведеться їхати до Москви й купувати квиток для сина. Молдаванин на сусідньому поверсі оголосив голодування. У нього вже закінчився тримісячний термін ув'язнення, а на батьківщину його все не відправляють. Щоправда, демарш ні до чого не привів. Через день йому просто продовжили термін.
День двадцятий
Водили до лазні. Загнали в якусь комірку й попередили - вода трохи тепла, бо опалення ще не налагоджено. На десять чоловік один шматок господарського мила. Справні лише чотири душі. Щоб чергу не створювати - один намилюється, інший змивається і кулею вилітає. У сусідній камері на нашому поверсі оголошено карантин. Епідемія. Щось кишкове. Кількох людей увезли на швидкій. До нас приходила тітонька, побризкала з пульверизатора на підлогу рідкою цівкою хлорки. Називалося це - дезінфекція.
День двадцять п'ятий
Від неробства можна збожеволіти. Хоч би працювати примушували. Прогулянки, на відміну від звичайної в'язниці, тут зовсім не передбачені, немає ні бібліотеки, ні газет. Ще в нас у камері перегоріла лампочка. Коли налагодили - полетіла вся проводка на поверсі. Але нічого, ще п'ять днів - і хай живе свобода!
P.S. Історія злоключень українця Володимира Шелухіна та москвички Інни Макарової ще не закінчена. Доля російсько-українського шлюбу досі висить на волосині. Попереду в Шелухіна ще кілька судів з чиновниками Зеленоградського ОВІРу. І ні для кого не секрет, що російські суди сьогодні нагадують гру в рулетку: пощастить - не пощастить. Часто закони до уваги не беруться. Подружжя боїться, що при такому розкладі Володимиру взагалі не вдасться отримати посвідку на проживання. Але вони готові боротися. Зараз збирають документи, щоб подати позов до суду на Зеленоградський ОВІР за завдання моральної шкоди. Не вийде в Росії - готові дійти навіть до Страсбурзького суду.