Черговий поворот вузької дороги – і за темними силуетами старих ялин засяяли новими склопакетами три будинки, вкриті свіжою цегляно-червоною фарбою. Колишні казарми військового містечка Північний (півтора десятка кілометрів від Калінінграда) втретє за вісімдесятирічну історію кардинально змінюють своє призначення. До Другої світової війни в них квартирувала одна з найкращих частин – «Люфтваффе». Після 1945 року в упорядкованих німецьких казармах розташувалися льотчики авіаційного полку імені Покришкіна. Тепер, після десятирічного занепаду, відремонтовані будівлі стали Центром тимчасового перебування для колишніх співвітчизників, які вирішили повернутися на історичну батьківщину.
Калінінградська область швидко та енергійно включилася у федеральну програму сприяння переселенцям із-за кордону – співвітчизникам. Вона першою з 12 відібраних регіонів розробила та захистила в уряді країни програму підтримки репатріантів, підготувалася до їх прийому і 8 червня – знов-таки раніше за всіх – з помпою зустріла першу групу переселенців. Поки до російського ексклаву перебралися лише дев'ять колишніх співвітчизників. Але плани регіонального уряду грандіозні: до кінця дії п'ятирічної програми чиновники розраховують за рахунок міграційного притоку збільшити чисельність населення області на третину – на 300 тис. осіб. Вже цього року планували прийняти перші 10 тис. репатріантів, але через те, що регіональна програма надто довго кочувала кабінетами федеральних чиновників, план знизили вдвічі.
«Ми цілком готові зустріти тисячі приїжджих. Казарми Північного розраховані на 500 осіб. До кінця року введемо великий комплекс будівель на 2 тис. осіб у місті Озерську. Там військове містечко утримувалося в ідеальному стані – його охороняли, прибирали, протоплювали, так що роботи мінімум - тільки перепланування нежитлових приміщень. В області є й інші порожні військові містечка», – запевняє мій супутник, начальник відділу Міністерства з розвитку територій Калінінградської області Андрій Земченков.
Але тимчасове житло – це лише перша ланка в довгому ланцюжку питань, пов'язаних з адаптацією репатріантів. Багато з цих проблем поки здаються важкорозв'язними.
На перших порах
Центр тимчасового перебування зустрів нас гулкою порожнечею. Семеро з групи переселенців на час поїхали назад до Латвії – залагодити юридичні та майнові питання. Переселенець з Єревану, колишній соліст Національної опери Вірменії Аркадій Мартиросян виявився на роботі. «Ось людина! За три тижні встиг влаштуватися на три місця – в Обласну філармонію, в Червонопрапорний ансамбль Балтфлоту та викладачем музики. А днями звернувся до адміністрації Багратіоновського району – підберіть ще щось, вільний час залишається», – захоплюється працездатністю нового земляка Андрій Земченков.
Просторна будівля центру залишилася на день у розпорядженні двох мешканців – Наталії Черепанової та її п'ятирічного сина Арсенія. Наталія, яка вже звикла до уваги преси, охоче розповідає свою історію. Народилася в Латвії, тут все життя прожила її бабуся, яку німці під час війни вивезли з Білорусі до Німеччини. Після капітуляції Третього рейху бабуся разом з радянськими військами повернулася до Латвії, вийшла заміж, народила дочку. Але коли Латвія відокремилася від СРСР, ні Наталія, ні її мати громадянства не отримали. Без громадянства вища економічна освіта виявилася практично не затребуваною: Наталія Черепанова не мала права працювати в держструктурах, та й у приватні компанії її брали лише на низові посади з відповідною оплатою. «Розуміла, що перспектив у Латвії в мене немає. Вдома, у маленькій двокімнатній квартирці, тіснота: бабуся, мама, дорослий брат. На оренду нормального житла моєї зарплати не вистачає, останнім часом знімала кімнату навпіл з подругою, так і жили вчотирьох, разом з дітьми. Треба було щось вирішувати», – розповідає Черепанова. Порівняно з латвійською комуналкою простора кімната в центрі сприймається нею як цілком комфортні умови. Хоча зручності – кухня, душ, пральня – розташовуються по-гуртожитково, на поверсі, але ремонт зроблений відмінний, вся техніка сучасна, з голочки.
Втім, визнає Наталія, у «несумісності» з Латвією частково винна сама: «Латиську мову так і не вивчила: вчилася в радянський час у школі у військовому містечку, там нам цей предмет майже не викладали. Але головне навіть не це. Менталітет у них інший, не російський: закриті, напружені, кожен сам по собі. Ось тут мені добре, тут я вдома», – пояснює співрозмовниця. Ті ж причини – незнання мови та психологічний дискомфорт – завадили їй осісти в Німеччині, де знайшли роботу багато її однокласників. Для себе Наталія вирішила: Росія або Білорусь і, натрапивши в Інтернеті на повідомлення про програму сприяння співвітчизникам, які повертаються до РФ, вже не вагалася.
Поки про своє рішення не шкодує, хоча претензії потроху накопичуються. «Думала, все буде більш скоординовано – дадуть роботу, допоможуть вирішити питання з житлом. Але доводиться всі кінці ув'язувати самій», – каже Наталія. Роботу, звісно, пропонують, навіть на вибір, хоча й не за спеціальністю: занадто велика перерва в стажі, та й не знайома Наталія з тонкощами російської бухгалтерії. Але на пропоновані зарплати (5-10 тис. рублів) зняти квартиру і прожити з сином проблематично. А тижні йдуть: передбачається, що протягом трьох місяців «поверненець» повинен вирішити основні проблеми і покинути центр.
«Мені б тільки на перших порах допомогли, а далі я сама прорвусь», – Наталія вперто струшує головою. Тиждень потому після нашої зустрічі вона зібрала речі у дві сумки, взяла за руку Арсенія і вирушила до Нестерівського міського округу. Там якраз усе зійшлося: муніципальне житло, садочок для дитини, ситне місце куховарки. Заробіток, щоправда, скромний, але це ж тільки на перших порах!..
Усвідомлена необхідність
Гостра зацікавленість Калінінградської області в приїзді колишніх співвітчизників зрозуміла: наміченому в регіоні економічному підйому може завадити критичний кадровий голод. «Ми виходимо з того, що економіка Калінінграда повинна досягти рівня найближчих сусідів – країн ЄС. Це записано, зокрема, в нещодавно затвердженій «Стратегії соціально-економічного розвитку Калінінградської області на середньо- та довгострокову перспективу», затвердженій постановою уряду. Щоб досягти намічених показників, треба рухатися двома шляхами – підвищувати продуктивність праці та збільшувати чисельність трудового населення», – пояснює міністр з розвитку територій та взаємодії з органами місцевого самоврядування Калінінградської області Михайло Плюхін.
Російський уряд передбачив на найближчі 10 років цілу систему пільг, у тому числі оновив у 2006 році закон «Про особливу економічну зону» (ОЕЗ). Підвищена увага федеральної влади та енергійні методи управління, які практикує команда губернатора Георгія Бооса, дають непогані результати – обсяги промислового виробництва зростають з 2004 року в середньому на 20% на рік, значно випереджаючи середньоросійські показники.
Особлива економічна зона виявилася привабливою для інвесторів: в області щомісяця створюються нові виробництва зі збирання телевізорів, автомобілів, підприємства, що випускають будівельні матеріали, переробляють продукцію сільського господарства. Трудових ресурсів дуже не вистачає – заявлена роботодавцями потреба на цей рік становить близько 60 тис. вакансій. Як у будь-якому регіоні країни, потрібні кваліфіковані робітничі кадри: будівельники, суднобудівники, верстатники, механізатори тощо. А серед зареєстрованих безробітних значаться юристи, маркетологи, менеджери, більшість – одразу зі студентської лави.
Становище ускладнюється калінінградською специфікою. По-перше, в області вкрай несприятлива демографічна ситуація: смертність, як і в інших регіонах Росії, перевищує народжуваність, середня тривалість життя найкоротша в ПЗФО, показник дитячої смертності також один з високих. По-друге, позначається положення ексклаву. «Ми позбавлені міграційного потоку, який характерний для решти території РФ, – так званого міжрегіонального перерозподілу трудових ресурсів. Якщо подивитися на карту Росії, то помітно, що міграція рухається зі сходу на захід, тяжіючи до мегаполісів. Але до Калінінграда мігранти не доїжджають: треба перетнути кордон, а це складно і організаційно, і психологічно», – говорить Михайло Плюхін. Невеликою мірою вдається компенсувати дефіцит за рахунок іноземців, які приїжджають на заробітки (так званих трудових мігрантів) – кваліфікованих спеціалістів переважно з Польщі та Литви і різноробів із Середньої Азії та Молдови, які в'їжджають як за квотами, так і нелегально. Але якість цих ресурсів влаштовує не всіх. «Для себе ми вирішили, що трудові мігранти – це не наш шлях. Для того щоб спеціаліст зміг працювати на сучасному автоскладальному виробництві або стати хорошим механізатором у сільському господарстві (а саме ці напрями ми збираємося розвивати), його треба навчити. Але який сенс витрачати гроші на навчання людини, яка поїде через рік-два?» – говорить начальник відділу кадрів ВАТ «Автотор» Олег Ширкін.
Вилами по воді
«Російський уряд запізнився зі своєю ініціативою на 10-15 років: майже всі, хто хотів перебратися до Росії, вже тут», – сказав мені один з учасників презентації програми Калінінградської області, проведеної на початку літа в Латвії.
У 90-ті роки Калінінградська область користувалася великою популярністю у мігрантів з країн СНД – сюди щорічно приїжджало по 15 тис. колишніх співвітчизників. Після дефолту потік практично вичерпався. В останні роки (до появи програми допомоги переселенцям) в регіон приїжджало лише по 2-3 тис. мігрантів, в основному з Казахстану та Середньої Азії. Неважко підрахувати, що для виконання калінінградських планів кількість переселенців має зрости у 20 разів.
Тим не менш, чиновники впевнені, що народ у Калінінградську область поїде. За минулий рік обласним урядом зафіксовано близько 12 тис. звернень: письмових, по телефону та через Інтернет. Колишні співвітчизники ставили одне й те саме питання: «Як перебратися до вашої області?» Кожен десятий з тих, хто звернувся, заповнив запропоновану анкету і тепер вважається потенційним учасником програми (повноправним учасником людина стає після отримання свідоцтва, але їх поки що видавати не поспішають).
Сама по собі ініціатива чиновників Калінінградської області – вивчення контингенту майбутніх земляків – заслуговує високої оцінки, оскільки решта «пілотних регіонів» подібним «превентивним» моніторингом не переймалися. Але результати дослідження аж ніяк не підтверджують теорію про сотні тисяч російськомовних жителів країн СНД, які прагнуть стати калінінградцами. По-перше, кількість потенційних переселенців, які заповнили анкети, цілком вкладається в розміри природного міграційного потоку. Крім того, більше половини анкетованих претендують на зарплати від 10 тис. рублів на місяць і вище, тоді як середній реальний дохід калінінградців поки не дотягує до цього рівня.
«Але оскільки головна мотивація – не бажання заробити гроші, а намір змінити країну проживання через складнощі адаптації там та більш комфортного самовідчуття тут, то, сподіваємося, рівень зарплат не відлякає», – вважає Михайло Плюхін. Схоже, перелік доводів на користь переїзду в Калінінградську область цим вичерпується.
Надія на бізнес
Адаптуватися на новому місці переселенцям буде складно. Зокрема, жодних особливих преференцій у вирішенні житлового питання для них не передбачено. З одного боку, це дозволить уникнути соціальних конфліктів, викликаних заздрістю з боку місцевих жителів. Але з іншого – сильно ускладнить облаштування переселенців: не маючи серйозних накопичень, придбати або орендувати житло при середньому для Калінінградської області рівні заробітків буде складно. Ціни на нерухомість у Калінінграді ненабагато поступаються петербурзьким.
Федеральний уряд залишає вирішення цієї проблеми регіонам, а ті, своєю чергою, м'яко підштовхують роботодавців взяти на себе тягар облаштування своїх майбутніх працівників. Останні поступово «підсуваються», починають розмірковувати про різні схеми допомоги дефіцитним кадрам. Про плани «Автотора» розповідає Олег Ширкін: «Ймовірно, для наших нових співробітників будуть застосовуватися схеми іпотечного кредитування через наш банк із субсидуванням процентних ставок за кредитами. Також розглядаємо можливість будівництва котеджних селищ для розвитку агропромислового напряму холдингу. Наші сільгоспробітники зможуть там жити і, мабуть, викуповувати котеджі у власність за якимись схемами».
Майбутнє подібних проєктів поки досить туманне. Як зізналися на одному з калінінградських підприємств, «у програмі ми, звісно, беремо участь. Але становище наше не критичне, завтра не закриємося від нестачі робочих рук. Тому поки намагаємося активніше залучати місцевих, з ними менше проблем».
Чим обернеться зволікання бізнесу в розробці механізмів вирішення проблем репатріантів, передбачити неважко. Перші співвітчизники, які приїхали в рамках програми, зіткнувшись із проблемами, не забариться розповісти про це світові. Наступні переселенці будуть обережніше ставитися до обіцянок і ретельніше зважувати можливості самостійного вирішення своїх проблем. Навряд чи тоді активні піар-акції (калінінградська програма вже представлена в Німеччині та Латвії, плануються презентації в Середній Азії та Казахстані) принесуть бажані результати.
Державна Програма зі сприяння добровільному переселенню до Російської Федерації співвітчизників, які проживають за кордоном, затверджена указом президента в липні 2006 року. Як «пілотні регіони» до неї увійшли Красноярський, Приморський та Хабаровський краї, Амурська, Іркутська, Калінінградська, Калузька, Липецька, Новосибірська, Тамбовська, Тверська та Тюменська області. Інші регіони мають приєднатися до програми пізніше.
За рахунок коштів федерального бюджету всім переселенцям оплачують проїзд до обраного місця проживання, безмитне провезення контейнера з особистими речами та автомобіля, якщо він перебував у власності переселенця не менше року. Крім того, виплачують підйомні, розмір яких залежить від категорії регіону. Так, Калінінградська область віднесена до категорії «А», і розмір компенсації тут становить 60 тис. рублів на учасника програми та по 20 тис. рублів на кожного члена сім'ї. Протягом півроку непрацевлаштовані переселенці отримуватимуть допомогу, що становить половину прожиткового мінімуму. За рахунок коштів регіонального бюджету їм забезпечать покладені росіянам соціальні гарантії (обов'язкове медичне страхування, виплата дитячих допомог тощо).