Втім, класична будівля біржі потопає в океані хмарочосів, які закривають собою небесне світло на Волл-стріт. Колись тут справді була міська стіна (Wall), але з тих пір багато що змінилося – від цього місця і до меж міста сьогодні треба добиратися години дві на машині, а пішки тиждень.
Статую Свободи можна побачити з парку Беттері в бінокль. Щоб познайомитися з гігантською зеленою жінкою ближче, доведеться пливти на поромі, черга за квитками на який двічі опоясувала згаданий парк. При покупці квитків людина проходить дроссельний антитерористичний контроль, аналогічна перевірка слідує при посадці на пором. І все ж американська влада передбачливо закрила підйомник на факел статуї – через загрози терористичних актів.
Загалом, у США загроза теракту здається буденним станом життя. Турнікети стоять усюди, і для проходу через них змушують знімати куртку, піджак і черевики – все це проходить перевірку рентгенівськими променями. За висловом ряду простих американців, з якими мені доводилося спілкуватися, загрози терористичних актів і відповідна робота влади щодо їх запобігання повністю знищили знамениту американську свободу. Стало набагато важче в'їхати в країну, а отримати громадянство – взагалі ціле підприємство. Усюди заборони та перевірки. А оскільки більшість жителів Америки – люди приїжджі, у першому чи другому поколінні, то їхали вони сюди саме за свободою, а на теракти хотіли плювати. У результаті те, що відбувається, їх дуже обурює.
Нью-йоркський Бродвей вразив гігантськими будівлями, порівняно з якими люди здаються комахами. Трохи більшими комахами здаються і будівля міської ратуші (City Hall), збудована в XIX столітті, і собор Святого Павла, найстаріша церква міста, куди ходив помолитися (у робочий час) ще президент Джордж Вашингтон – тоді столицею країни був Нью-Йорк, а федеральний округ Колумбія ще не вигадали. Власне, саме для президента, кажуть, і було прорублено в сітці вулиць та авеню Манхеттена єдину діагональну дорогу – Бродвей.
Однак найцікавішим враженням від найбільшого мегаполіса Америки стало для мене відвідування національних районів – китайського (Chinatown), італійського (Little Italy) та російського (Brighton Beach). Просто вражає, наскільки приїжджі зуміли змінити під себе атмосферу міста – на сусідній вулиці ще Америка, а тут, на Mott Street, уже глибокий Китай: з усіма його магазинами маленьких непотрібних предметів, дешевого одягу, пахучих коренів і трав, з гігантськими китайськими ієрогліфами на кожному будинку. Тут на вулицях – лише китайська мова, і назви цих вулиць теж дублюються англійською та китайською мовами. У них самих, мабуть, створюється відчуття, що з Шанхаю вони й не їхали.
Трохи далі по вулиці Mulberry розташувався магазин, що пропагує незалежність Тибету – тут можна, у Китаї не раджу. Як не раджу там жартувати подібно до того, що я побачив біля вокзалу Central Station. На тротуарі стоїть велика квадратна клітка, в яку примудрилися посадити сумну (що пояснимо) китайську жінку. Руки жертви скуті наручниками і прив'язані до прутів клітки. Поруч стоїть ще один з 1,3 млрд китайців у військовій формі та з гумовою кийком у руці. «Це відбувається в Китаї», – говорить пояснювальний напис на асфальті. На моїх очах тисячі жителів Нью-Йорка проходили повз без тіні виразу на обличчі. Мабуть, для них подібні фокуси не в новинку.
Район Чайнатаун безпосередньо межує з Маленькою Італією, в якій, на жаль, сьогодні мало що нагадує про благословенні часи часів кар'єри Хрещеного Батька. Після відходу від справ родини Корлеоне тут дедалі менше піцерій, менше італійської мови, та й китайці по сусідству за звичкою сильно плодяться, усе більше тіснячи італійських мешканців кварталу. Тим не менш тут усе ще є на що подивитися.
Але ніщо, звичайно, не зрівняється за силою відчуттів із російським кварталом Брайтон-Біч. Уже при виході з метро (з центру до Брайтона добиратися хвилин сорок, не менше) мене ледь не звалила з ніг російська мова – хоча я знав, на що йшов. Тут говорять тільки російською, та ще й із тим неповторним одеським акцентом, який, як мені раніше здавалося, зберігся лише в єврейських анекдотах і монологах Жванецького. Але це не Росія – ось що найдивовижніше. Це Радянський Союз зразка 1985 року, дбайливо і в деталях відтворений тими, хто втік від нього через океан.
Я пройшовся Брайтон-Біч-авеню всього хвилин двадцять, але в мене було відчуття, що я знову в кооперативному дитинстві. Які написи на вітринах! Які обличчя продавців, що жбурляють через прилавок товар в обличчя покупцеві! У закладі під гучною назвою «Варенична» офіціант без тіні усмішки слухав мої побажання, відповідав на запитання односкладно і з виразом явної втоми на обличчі, а рахунок за мої нещасні пельмені пожбурив на стіл, мабуть, ледве стримавшись від крику «Подавись!» Я готовий був розцілувати його – де ще була б у мене можливість повернутися в рідний СРСР?
«На Дерибасівській хороша погода, на Брайтон-Біч знову йдуть дощі» – я постійно згадував цей фільм, розгулюючи останньою вулицею минулої епохи. Мабуть, це моє найяскравіше враження від Нью-Йорка.