У світі живуть і ті, хто навіть не помітив карантину – бо давно віддає перевагу працювати й жити на самоті
«Деякі люди отримують задоволення від життя та роботи наодинці, – каже Санді Манн, старший викладач психології в Університеті Центрального Ланкаширу (Велика Британія). – Це дає їм свободу від занепокоєння щодо думок і запитів інших людей. А деяким подобається долати труднощі, пов'язані з життям в умовах ізоляції та відірваності від суспільства, для них це свого роду виклик».
Манн вважає, що самотність має свої переваги перед гарячковим життям сучасного суспільства: «Ми звикли до високого рівня дофаміну, який надходить в організм через метушливе, повне штучного стимулювання довкілля. Але дофамін викликає звикання. І щоб позбутися цього, нам треба знизити рівень збудження».
А можна поглянути на речі й так: ті, хто робить вибір на користь самотності, насправді просто знаходять інші стимули, на які ми не звертаємо уваги, проводячи дні в багатолюдному оточенні.
Оглядач Бі-бі-сі Worklife поговорив із тими, хто віддає перевагу жити й працювати далеко від людей, і запитав, чому їм так подобається такий спосіб життя, коли на сотні, а то й на тисячі кілометрів навколо немає жодної душі.
Стів Фуллер, відповідальний за зимове утримання, Єллоустонський національний парк (США)
Стів Фуллер, якому зараз 76, уже майже п'ять десятиліть займається роботами із зимового утримання території в Єллоустонському національному парку, одному з найвідоміших і мальовничих заповідників на заході США. Він почав працювати тут у 1973 році, і часто тижнями не бачить поруч із собою жодної душі.
«Як одного разу сказав Чарлі Расселл, «люди особливо хороші, коли з ними рідко зустрічаєшся», – каже Фуллер, посилаючись на американського художника, скульптора, письменника та ковбоя, який оспівав у своїх творах романтику освоєння першопрохідцями Дикого Заходу.
Цікаво, що доросле життя Фуллера починалося якраз серед суєти сучасного світу – він працював політичним журналістом, потім – лаборантом у відділенні швидкої допомоги бостонської лікарні. «У молодості я отримував задоволення від життя та роботи в центрі міста», – розповідає він.
Але одного разу все змінило рішення пожити деякий час в Африці. «Три роки в Східній Африці перетворили мене. Я зрозумів, що мені необхідно жити в дотику з природою та тваринами, – пояснює він. – Зимовий Єллоустон виявився відповідним місцем».
Зараз щозими він працює на Вайомінгській ділянці цього величезного природного заповідника, живучи в дерев'яному котеджі, побудованому 110 років тому.
«З деякими з бізонів я знайомий уже багато років. Моя поведінка їх не турбує, коли вони бачать, що я проходжу повз, – розповідає Фуллер. – З іншими тваринами я теж розмовляю. З койотами, лісовими куницями, лисицями, вовками, ведмедями, лосями.
Я не підкрадаюся й не маскуюся, а просто вітаюся з ними – і вони мені довіряють. Більшість людей пересуваються надто швидко й дуже шумно, – каже він. – Вони не розуміють, що така поведінка викликає тривогу або сприймається як загроза».
А це дуже важливо, коли живеш у таких умовах. З вікна свого будинку Фуллер вказує на десяток місць, де на людей нападали ведмеді. Неминучу величність краєвидів Єллоустона він закарбовує на фотографіях і веде колонку на місцевому сайті.
Важливе й читання. «Моя приватна бібліотека – найбільша й найеклектичніша в північно-західному Вайомінгу. Не найкраща характеристика», – сміється він.
Крім того, можна «ходити на лижах, із кимось побалакати (коли є можливість), час від часу займатися самореалізацією та нагадувати собі, що «тат твам асі» [«ти є Те», фраза санскритом з адвайта-веданти, «вчення про недвоїстість»], а можна просто випити пива й поваляти дурня».
Ді Каффарі, британська яхтсменка, яка самостійно здійснила кілька навколосвітніх подорожей
Сама, посеред океану – цей досвід нагадує відчуття астронавта на МКС. Тим часом, на орбіті навколо Землі літало понад 500 осіб, а тих, хто здійснив навколосвітнє плавання без зупинок і самостійно, ледь набереться сотня. Британська яхтсменка Ді (Деніс) Каффарі, ветеранка навколосвіток, яка здійснила шість таких плавань, була першою жінкою, якій це вдалося. Крім того, здійснивши 178-денне одиночне навколосвітнє плавання у 2006 році, вона стала першою серед жінок, яка обігнула планету «в неправильний бік», на Захід, проти переважаючих вітрів і течій.
Її надихнув вирушити в подорож самостійно інший відомий британський мореплавець-навколосвітник – шотландець сер Шей Бліт. «Він запропонував мені стати першою жінкою, яка здійснить подорож, що вважається неможливою. Але рано чи пізно хтось із жінок це зробив би, то чому не я? – розповідає Каффарі. – Після тієї розмови в моїй душі наче іскорка спалахнула: я вирішила, що життя надає нам безліч можливостей, і ця – не з тих, яку можна втратити. У цьому світі залишилося не так уже й багато того, де ти можеш стати першою».
Каффарі, перша одиночна навколосвітка якої тривала шість місяців, зізнається, що й не думала про такий аспект цієї важкої подорожі, як самотність: «Після участі в «Глобальному виклику» часу на підготовку було зовсім мало, а зробити треба було багато чого, і я зовсім не замислювалася про те, що весь шлях мені доведеться пройти наодинці з собою».
Гонка «Глобальний виклик» була заснована Шеєм Блітом у 1990-х, щоб дати мореплавцям-аматорам можливість здійснити навколосвітнє плавання під керівництвом професійного судноводія, шкіпера. Останній із «Глобальних викликів» відбувся у 2005 році.
Наскільки сильно її змінили одиночні кругосвітні подорожі? «Вони змушують замислитися про життя. Безсумнівно, я стала більш схильною до роздумів, – каже Каффарі. – Мені також довелося навчитися приборкувати свої емоції та не витрачати енергію на негативні думки. Важкі часи ніколи не тривають довго, і, здається, я пам'ятаю лише хороше. Через це мене й тягне назад в океан».
Мортен Хільмер, член загону «Сіріус», військової патрульної служби, Гренландія
Собача патрульна служба «Сіріус», маленьке підрозділ данської армії, відповідає за підтримку об'єктів та нагляд за найбільшим у світі національним парком – Гренландським. Патрулі, що складаються з шести осіб, наглядають за територією, втричі більшою за саму Данію. Чергування тривають по два роки та два місяці, протягом яких членам загонів, зокрема Мортену Хільмеру, іноді доводиться долати 10 тис. км наодинці, у компанії їздових собак. Вони перетинають безкраї рівнини, де мешкають полярні лисиці (пісці), вівцебики та, звісно, білі ведмеді.
Хільмер радий, що його загону лише раз довелося стріляти у ведмедя – тільки тому, що їм загрожувала смертельна небезпека, ведмідь збирався напасти на них.
Мортен виріс у сільській місцевості Данії, серед лісів та лугів. З дитинства він слухав розповіді батька про ті три роки, коли той працював на метеостанції в далекому та таємничому краю – Гренландії. «Я мріяв про таку пригоду – вивчати величезну крижану пустелю», – зізнається Хільмер.
У нещодавньому подкасті про свої 26 місяців арктичного чергування Хільмер розповідає, що був настільки вражений та зачарований Гренландією, що, провівши зовсім небагато часу вдома в данському місті та не знаходячи собі місця, він зумів умовити взяти його на посаду кухаря в штаб-квартирі «Сіріуса» – незважаючи на те, що в житті ніколи не готував.
За його словами, там він став майстром мультиварки, в якій їжа готується довго, годинами, що дозволяло виходити одному на дослідження навколишніх диких просторів. Ті довгі прогулянки призвели до того, що він може тепер заробляти на життя фотографуванням природи.
Ізольованість, відірваність від світу в Гренландії залишила незгладимий слід у душі Хільмера. «Вона дозволила відчути неописанне щастя та необмежену свободу».
Харріет Рід, єгер на островах Фарн, Англія
Харріет Рід працює єгерем британського Національного фонду (некомерційної та недержавної організації, що охороняє об'єкти історичного інтересу та природи) на островах Фарн, що біля північно-східного узбережжя Англії. Вона проводить дев'ять місяців на рік далеко від цивілізації.
Цей суворий архіпелаг, де ширяють птахи тупики та лежать, розвалившись на камінні, тюлені, – улюблене місце Девіда Аттенборо, відомого натураліста та телеведучого. І хоча на острові завжди є хоча б ще одна людина, у Рід скільки завгодно простору, щоб відчути повну самотність. «Мені подобається, що я можу зосередитися на острові, що мене від нього ніхто і ніщо не відволікає», – каже вона.
Між іншим, Рід зовсім не нелюдима – взагалі-то вона виросла в сім'ї з шести осіб. «Я не шукаю людних місць, але я й не уникаю їх. І я ніколи не відмовлюся від участі у вечірці».
Обов'язки єгеря передбачають можливість раз на тиждень покинути острови – якщо, звісно, дозволяє погода та неспокійне Північне море. «Найдовший період, на який я тут затримувалася, – 13 днів. І це досить довго, якщо жити без душу».
Коли все спокійно, Рід досліджує кам'яні розсипи, грає в настільні ігри з кимось із колег, читає, пише та робить начерки майбутніх малюнків. Як і інших відлюдників, умови роботи змінили її. «Я стала набагато більш відповідальною, зібраною та рішучою. І якщо я можу принести цим островам користь, то я хочу знаходитися саме тут».
Лео Оп Ден Брау, доглядач маяка на острові Габо, Австралія
Маяки давно стали символом самотності (принаймні для тих, хто їх обслуговує), але автоматизація скасувала необхідність людської присутності на більшості з них. Однак традиція не померла на острові Габо, клаптику суші в 150 га біля східного узбережжя штату Вікторія (Австралія).
Протягом двох десятиліть Лео Оп Ден Брау працює доглядачем (офіційно – «співробітник польової служби») другого за висотою австралійського маяка, зведеного в 1860-х із вражаючого своєю красою рожевого граніту, видобутого на цьому острові.
«Я завжди цікавився історією, усім, що стосується моря, та старими будівлями. Я люблю океан і вважаю себе морською людиною, – каже він. – Коли випала нагода отримати короткостроковий контракт на роботу доглядачем одного зі знакових австралійських маяків, як я міг встояти? Але я й подумати не міг, що затримаюся тут на 20 років».
Коли закінчується літо та потік туристів вичерпується, до Ден Брау приходить самотність – але для нього це не проблема. «Я легко можу обійтися без людського спілкування протягом тривалого часу. Поки мій рекорд – 28 днів. Тиша дає мені час зосередитися на незліченних завданнях, які мені необхідно виконувати».
Він ремонтує старі будівлі на острові, наглядає за працездатністю інфраструктури – систем водо- та енергопостачання. Що тримає його тут? «Пейзаж вражаюче прекрасний – у будь-яку пору року. Я люблю свою роботу, люблю це місце, і мені подобається бути частиною старої традиції доглядача маяка, – каже він. – Тут біди та турботи решти світу здаються дуже далекими».