- Вирушаєш до Судану? Тоді забудь про час... - такими словами напучував мене балакучий єгиптянин в офісі, де я купував квиток на пором Асуан (Єгипет) - Ваді-Халфа (Судан). Те, що час у Судані особливо не поважають, я знав і раніше, тому кивнув головою на знак згоди і показав на руки - бачиш, годинника не ношу. Однак за п'ять хвилин виявилося, що я не зрозумів сенсу сказаного.
- Так, коли відправляється пором? - спитав я продавця квитків.
- Завтра, afternoon (після полудня).
- А конкретніше...
- Ну, я ж кажу - afternoon.
- А о котрій годині?
Продавець подивувався з мого нерозуміння і відповів приблизно так:
- За розкладом - о четвертій вечора. В принципі, це може статися о п'ятій або шостій. Але за досвідом це відбувається не раніше сьомої-восьмої, а то й о дев'ятій. А якщо вантажу особливо багато...
- Зрозуміло. А коли треба приїхати в порт?
- Ворота в порт зачиняються о першій дня, тож краще до 12-ї, а ще дуже складно пройти митницю, тож приїжджайте до 11-ї, а щоб бути зовсім спокійним, краще ще раніше...
Окрім чарівного afternoon, яке дає надію на сьогодні, існує ще «букра, іншалла», що перекладається як «завтра, якщо Бог дасть». Відповідно до цих двох часових понять вирушає транспорт, робляться документи і відбуваються всі інші важливі події. Напевно, так і має бути, якщо навколо тебе пустеля, якщо живеш у глиняних будиночках без електрики (а навіщо - є гасові лампи), водопроводу (а навіщо - коли поруч Ніл) та інших благ цивілізації. Якщо завтра буде те саме, що сьогодні, що було і сто років тому, - то навіщо поспішати.
Судан навіює благостний настрій бездіяльності і розслабленості, у нічогонеробленні минають дні, але це зовсім не напружує.
У країні не дбають не тільки про час, а й про гроші. Їх немає, і вони не потрібні. Поза столицею мандрівник може жити і пересуватися абсолютно безкоштовно - у будь-якому домі для тебе є і дах, і їжа.
До речі, про гроші. У Судані хитра грошова система - 1 динар дорівнює 10 фунтам. Але слова динар місцеві жителі не знають, називаючи ціну у фунтах - коли правильно, а коли маючи на увазі динари... Тут доводиться здогадуватися за змістом. А господар одного готелю використовував у розмові слово «гінеї», повністю мене заплутавши.
У Судані час на годину менший від єгипетського. Це відкриття я зробив лише в Хартумі, але саме воно допомогло мені потрапити на автобус із Сук-Шабі до Карими (300 км), який, як не дивно, пішов лише з півгодинним запізненням. Тобто о п'ятій ранку було ще тільки четверта, глибока ніч, коли я бадьорим кроком і з ліхтариком вирушив на автовокзал, який був десь за півгодини ходьби від готелю. Ніч сильно змінила обриси містечка, і я заблукав. Заблукав, перетинаючи величезний цвинтар, і це надало певної пікантності ситуації. Зрештою я все-таки знайшов місце, де купував квиток, але там було тихо, як у труні. З жахом я почав стукати в якісь двері, мені відчиняли спантеличені сонні суданці, але ні пояснити, ні зрозуміти я нічого не міг. Арабська від розпачу вилетіла в мене з голови, і я як заведений повторював лише слова Сук-Шабі, бус (автобус) і Карима.
На моє щастя з-за рогу в обіймах із чемоданом з'явився важливий товстий суданець, який говорив англійською, і чітко сказав, що автобус прийде сюди «дуже скоро». Тут почав кричати мулла з мінарета, і суданець, сказавши, що піде помолитися, залишив мені на збереження чемодан і зник. Часу було вже 6:30, але ні автобуса, ні інших пасажирів не було. Усе це мені не подобалось, а ще й чемодан, а ще й поліцейський, який задумливо дивився на мене і блукав колами. Потім і він кудись зник, але потім раптово повернувся, розмахуючи руками, жестикулюючи і використовуючи слово «бус». Шостим чуттям я зрозумів, що чекаю автобуса зовсім не там - так воно і було: вдалині, між будинками, у передсвітанкових сутінках, вгадувалося ворушіння натовпу майбутніх пасажирів.
Про шаріатську диктатуру. Формально це так. Але реально все зовсім не страшно - жінки ходять не в чадрах, телевізори не заборонені, поширена англійська і т.д. Так, буває биття батогами і палицями, за особливо велику крадіжку відрубують руки. Але чи це гірше за багаторічне сидіння в тюрмах?!
У Судані сухий закон; провезення і вживання алкоголю заборонені. Але це страшно лише для росіян - іншим через місцеву спеку якось і не хочеться. Звичайно, півлітра горілки у мене плескалося в пляшці з-під пепсі-коли - але це НЗ, про всяк пожежний...
У столиці місцеві негри, які не бажають приймати іслам, женуть огидний самогон із фініків і продають з-під поли на ринках. Про це мені повідомив російський посол Кузьмін і додав, що я можу купити і потім спробувати це зілля, але можуть виникнути проблеми з ісламською поліцією і зі здоров'ям. І якщо за першим пунктом посольство відмаже, то з другим...
Війна - це бич Судану вже 20 років. Окрім величезних витрат, безлічі вбитих і біженців, війна всередині країни сильно псує її імідж. До того ж бойові дії ведуться в зоні, багатій на нафту, що заважає її розробці. Голова заколотників Гаранг (через бажання розділити країну його порівнюють з Єльциним) любить представляти себе борцем проти ісламізації, за самовизначення і т.д. Але в основі, як завжди, лежать гроші. Багатий Судан, особливо нафтовидобувний, багатьох не влаштовує.
Певна міжнародна християнська організація на чолі з якоюсь баронесою Кокс «виявила» в Південному Судані рабовласницькі ринки. Був кинутий клич - викупимо нещасних рабів! І діти різних країн почали приносити по $50 - така була анонсована ціна раба. До речі, а скільки рабів вам треба? - потирали руки задоволені суданці, можемо надати хоч мільйон. Звичайно, певна проблема існує, але вона існує вже сотні років - все ще трапляється, що добре озброєні племена арабів-скотарів налітають на негритянські землеробські села і забирають жінок та дітей. Можна сказати, що й у рабство. Але це відбувається досить рідко і не з потурання держави - просто у бідної країни немає можливостей контролювати все, що відбувається на величезній території.
Років шість тому Бен Ладен - терорист №1 - жив у Судані, за підрядом уряду будував дороги й мости (до речі, хороші) і, як кажуть, непогано на цьому заробив. Після звинувачення з боку Єгипту в організації замаху на Мубарака його попросили залишити країну. Кілька років тому його сліди виявили американці, здуру розбомбивши безневинний фармацевтичний завод. Після 11 вересня його сліди посилено взялися шукати в Судані всі підряд, не встояло й вітчизняне телебачення. Наше посольство в Хартумі відверто плюється від дурного й тенденційного репортажу телевізійників - наприклад, як дім терориста вони показали дім... колишнього радянського громадянина, одруженого на суданці. Афганістан і Бен Ладен у Судані нікого особливо не хвилюють, майки з його портретами не продають. Маніфестацію на його підтримку, показану в тому ж репортажі, напевно, шукали дуже довго. До речі, спеціальна комісія з різних американських військових відомств уже двічі прочесала всю країну в пошуках терористичного компромату і була змушена визнати його відсутність. І все ж після 11 вересня знову почали лунати погрози з-за океану.
Схоже, це вже клініка...
На перший погляд, усе набагато суворіше, ніж у нас. Платна реєстрація обов'язкова в усіх населених пунктах, і на будь-яке пересування необхідно отримати дозвіл, теж платний. І відсутність цих паперів і штампів нібито загрожує «великими неприємностями». Я проїхав кілька міст і містечок і тисячі кілометрів без жодної реєстрації, мозолив очі сотням поліцейських, і лише одного разу в мене поцікавилися цими обов'язковими папірцями. Я пред'явив рекомендаційного листа російською мовою на бланку редакції, його покрутили в руках і визнали за документ.
У місцевих готелях жодної постільної білизни не покладається, не кажучи вже про мило, рушник та інші непотрібності. Взагалі, періодичне бажання знайти ці предмети викликало в Судані серйозне непорозуміння. За моїми спостереженнями, там не користуються туалетним папером (пластмасова посудина з водою), зубною щіткою та пастою (дерев'яні трісочки), не носять шкарпеток і не користуються постільною білизною, принаймні підковдрою (або верхнім простирадлом) і рушником. Вихід був простий - коли я винаймав якийсь місцевий готель, там, як правило, було два ліжка. Простирадло з другого я використовував зверху, а наволочку - як рушник.
Втім, для того, що в Судані називають готелями, є термін «локанда» - ліжко під навісом. Тобто піщаний двір із глечиками з водою, на якому стоїть купа ліжок, плюс розділені тоненькими перегородочками «кімнатки» для тих, хто шукає усамітнення, що виходять у цей самий двір.
В одному з готелів моїм сусідом по номеру виявився австралієць на ім'я Ян - спортивного вигляду чоловічок 62 років, чех за національністю, який утік із країни у 68-му від російських танків. Зараз він подорожує на самоті всією Африкою - від ПАР до Єгипту. Він довго й цікаво розповідав про різні країни та повідав мені про якогось божевільного росіянина на синій «ниві», який уже два тижні стирчить тут, намагаючись домовитися з поромом про перевезення його авто до Єгипту. У нього лише чеки джибутського банку, які тут не приймають і які не можна обготівкувати. Уранці наступного дня цей росіянин - Володя - заявився до нас у «номер», мабуть, прочувши, що з'явився його земляк.
Зустріч співвітчизників була теплою. Володя вже три роки в Африці, має офіс у Джибуті й продає там тюнінгові «ниви». Проїхавши в Судан через Ефіопію, він хоче або продати машину в Єгипті, або повернути її поромом додому, а самому полетіти. Він показував купу фото, розповідав про Джибуті - розпечену сковорідку.
Мусульманство дуже дієва релігія, що претендує на участь в усіх сторонах життя. Але ті, хто мусульмани не на словах, а в душі (а такі в Судані майже всі), дуже приємні й милі люди. Окрім безмежної гостинності, майже повна відсутність злочинності, причому навіть у столиці (а столиці в Африці зазвичай досить небезпечні) можна цілком спокійно блукати вночі. Дуже незначна кількість жебраків і попрошайок (а одна із заповідей Корану - допомагати ближньому). До речі, відсутня релігійна нетерпимість - у країні чимало християнських церков. Коли я, забувшись, з'їв банан на очах у натовпу в розпал свята Рамадан (удень не можна їсти!), ніхто в мене камінням кидати не став.
Судан, безперечно, розвивається - і економічно, і політично. Йде приватизація, активізуються інвестори. «Макдоналдсів» ще немає, але кока-кола вже в ходу. Ходять чутки, що в хартумському «Хілтоні» ось-ось почнуть продавати алкогольне пиво доларів по 7 за склянку. Помітна і значна демократизація суспільства - дозволені багато партій, повернулися колишні противники режиму, у тому числі повалений президент Німейрі. Потроху спрощується і в'їзд іноземців, але туристичним центром Судан стане не скоро. Хоча саме на території цієї країни знаходилася стародавня Нубія, і самі пам'ятки, і їх збереженість залишають бажати кращого. Ті ж піраміди в Єгипті куди більші й цікавіші. Але відсутність туристів має й позитивний момент - можливо, саме тому там збереглися такі чудові, гостинні люди, не зіпсовані традиційним арабським бакшишем. Мабуть, кращі, ніж я будь-де зустрічав.
«Кажуть, слідом за Афганістаном Судан бомбитимуть», - зловтішно сказав єгипетський прикордонник по поверненні. Мені захотілося його вдарити.