Тим часом хвиля насильства, що сколихнула Францію, виплеснулася за її межі, докотившись до Німеччини і Бельгії, Голландії і Великобританії. У ці дні важко знайти європейську країну, де не намагалися б відповісти на питання: «Чи можливе подібне в нас, а якщо так, то як цього уникнути?»
Багато ЗМІ та представники політичних еліт попереджають про ісламську небезпеку, вимагають зупинити імміграцію з країн третього світу і шукають вирішення проблеми в посиленні поліцейських заходів та посиленні законів. І лише Скандинавія здається на цьому тлі острівцем спокою. Судячи з відгуків лідерів скандинавських країн на французькі події, вони вирішили піти за заповіддю Льва Толстого, який зауважив якось з приводу «страшилок» Леоніда Андрєєва: «Він лякає, а мені не страшно».
У цьому відношенні характерною є реакція шведського прем'єр-міністра Йорана Перссона, який висловив обурення діями французьких властей: «Вони обрали конфронтацію, яку важко перевести в діалог... Надзвичайний стан виглядає надмірно драматичним заходом, аналога якому я не бачу в Європі за останні 30-40 років». На думку прем'єр-міністра, причини заворушень мають виключно соціальний характер і пов'язані з безробіттям серед іммігрантів та невдалою інтеграційною політикою влади.
Експерти, які виступають у скандинавських ЗМІ, запевняють обивателів, що «рук «Аль-Каїди» у французьких погромах шукати не слід. В усьому винне надто буквальне дотримання французькими властями заповідей революції, яка проголосила «свободу, рівність і братерство». Саме невдале виконання програми з «рівності» завело республіку в глухий кут.
Норвезька газета «Дагбладет» у статті під заголовком «Коли інтеграція провалилася» аналізує причини безладів у Франції та доходить висновку, що Париж протягом десятиліть намагався асимілювати, а не інтегрувати іммігрантів. Ця тактика успішно спрацьовувала щодо етнічних груп, близьких французам у культурному та релігійному відношенні. Наприклад, успішно розчинилися у французькому суспільстві сотні тисяч італійців і поляків, які перебралися в цю країну в післявоєнні роки, але з вихідцями з держав Північної Африки та Близького Сходу номер не пройшов. «Франція завжди вважалася європейським лідером із впровадження моделі, заснованої на «рівності», – стверджує на сторінках «Дагбладет» співробітник інституту суспільних досліджень Ян-Пауль Брекке. – Отримати французьке громадянство було легко й просто, якщо порівнювати з іншими державами Європи. Водночас влада не заохочувала етнічне та культурне різноманіття суспільства. Метою було якомога швидше асимілювати іммігрантів, і центральну роль у цьому відігравала школа. Поняття «культурна меншина», важливе для суспільства загального добробуту, було забуте».
Цю думку поділяють багато експертів, які висловлювалися на сторінках данських, норвезьких і шведських газет. На їхню думку, саме невідповідність між образом «рівних французів» без будь-яких культурних чи етнічних відмінностей, який нав'язувала школа, і реальним життям призвела до підпалів шкіл та гімназій бунтівниками. Адже на практиці виявлялося, що чорному французові, щойно він виходив із класу, було набагато важче отримати пристойну роботу чи житло в хорошому районі, ніж його білому побратимові.
Якщо французька асиміляційна модель провалилася, то, на думку скандинавських фахівців, невдалою є й схема інтеграції, яка використовується у Великобританії. Лондон протягом десятиліть робив ставку на підтримку культурних, релігійних та етнічних меншин, забуваючи про те, що ці групи іммігрантів мають зближуватися з рештою суспільства. У результаті в країні виникла маса національних острівців, жителі яких живуть абсолютно ізольовано від решти населення. Безлади середини 90-х і літні вибухи в Лондоні довели, що шлях, обраний Великобританією, як і французький, веде в глухий кут.
У скандинавських країнах використовується змішаний підхід. Іммігрантам відносно просто отримати громадянство, але влада водночас не придушує їхню національну самосвідомість. Кожен учень має право вивчати свою рідну мову, уряди щедро субсидують діяльність різних іммігрантських організацій, робляться спроби зниження дискримінації на ринку праці та у житловій сфері.