Президент Швейцарії не зміг врегулювати давню суперечку з Лівією
Лівія оголосила про фактичну відмову європейцям у в'їзді до країни 15 лютого. Винятком стали країни, що не входять до Шенгенської зони, та Велика Британія, яка має особливе становище. Негайно з'явилися й перші жертви жорсткого рішення — кільком нідерландцям не дозволили вийти з аеропорту в Тріполі, навіть не подивившись на заздалегідь оформлені візи та непричетність Нідерландів до конфлікту.
Добре, якби справа стосувалася лише туристів, але багато країн Шенгену мають ділові зв'язки з північноафриканською державою. Зрив важливих переговорів загрожує набагато серйознішими наслідками, ніж невдала відпустка — її, зрештою, можна провести й удома, а багато ділових питань прийнято обговорювати лише під час особистої зустрічі. Зокрема, призупинення видачі віз особливо стурбувало Італію, колишньою колонією якої є Лівія, оскільки саме лівійська нафта є стратегічно важливим ресурсом для італійського енергетичного гіганта Eni.
Реакція дипломатичних відомств Європи не змусила себе чекати. Вже 16 лютого відреагувала Єврокомісія, висловивши «жаль» з приводу рішення Лівії. Орган виконавчої влади Євросоюзу, до якого, до речі, Швейцарія не входить, жодних висновків робити не став і винних у ситуації, що склалася, не назвав. Натомість це упущення з лишком компенсували офіційні особи Італії та Мальти.
Висновки двох держав виявилися вкрай цікавими: вина за всі труднощі, з якими раптово зіткнулися жителі Шенгену, була покладена зовсім не на Лівію з її диктатором Каддафі, а на... Швейцарію. Зокрема, мальтійський міністр внутрішніх справ Кармело Міфсуд Боннічі в листі до свого швейцарського колеги Дідьє Буркхальтера назвав заборону на в'їзд до Швейцарії для лівійських громадян та її наслідки «порушенням духу Шенгенської угоди».
Втім, цим самим духом Швейцарія просочитися ще не встигла, оскільки сама увійшла до числа країн Шенгену лише наприкінці 2008 року. Якраз приєднання Швейцарії до Шенгенської угоди і стало головною причиною скандалу, що розгорівся — якби події розгорталися років п'ять тому, ніхто б і уваги не звернув на дипломатичну гризню між країною банкірів та годинникарів і державою, зовнішньополітична репутація якої й без того сумнівна. А у Лівії, відповідно, не було б жодної підстави вводити заходи проти всіх країн Шенгенської зони.
Існування злощасного списку з 188 лівійських персон нон грата офіційно не підтверджено, але різка реакція партнерів Швейцарії по Шенгену не залишає підстав для сумнівів. Враховуючи той факт, що Шенгенська угода передбачає спільний кордон для всіх її членів, виходить, що будь-який подібний «чорний список» вже не можна назвати внутрішньою справою окремо взятої країни.
А почалося все 15 липня 2008 року, коли влада Швейцарії заарештувала сина лівійського лідера Ганнібала Каддафі та його дружину за підозрою в побитті покоївки. Конфлікт було врегульовано в позасудовому порядку, але осадочок, як кажуть, залишився, причому фотографії сина Каддафі за ґратами довго не сходили зі шпальт жовтих газет. Фотографії, до речі, стали ще одним приводом претензій Лівії — країна вимагає від Швейцарії доскіпливого розслідування обставин їх витоку до журналістів.
Практично одразу після арешту Ганнібала Лівія запровадила санкції проти швейцарських компаній, що працюють в африканській країні, і наклала обмеження на в'їзд громадян Швейцарії. Також припинилися постачання лівійської нафти до європейської країни.
Хорошою ілюстрацією до змінених відносин стала цілком серйозна пропозиція Муаммара Каддафі стерти Швейцарію з лиця землі в геополітичному сенсі: поділити територію країни між Німеччиною, Італією та Францією. Його син пішов у своїх мріях ще далі й пообіцяв знищити Швейцарію за допомогою ядерної зброї, коли (і якщо) вона в нього з'явиться.
Через рік країнам все ж вдалося домовитися про певну нормалізацію відносин і підписати відповідний офіційний документ. Цьому передував досить принизливий візит швейцарського президента Ханса-Рудольфа Мерца до Тріполі, де він приніс офіційні вибачення за арешт Ганнібала. Крок обернувся для нього критикою з боку швейцарської преси та громадськості, а також закликами піти у відставку.
Вже восени 2009 року договір припинив свою дію з ініціативи Тріполі через скандал із двома швейцарськими бізнесменами, звинуваченими в Лівії в незаконному підприємництві. Вони досі перебувають у Лівії в незрозумілому статусі то чи обвинувачених, то чи політичних заручників.
Така риторика абсолютно нетипова для відносин Лівії та Швейцарії. З часу приходу Каддафі до влади в 1970 році країни налагоджували економічне співробітництво, а в роки дії ембарго на лівійську нафту Швейцарія була єдиною країною, що закуповувала в Каддафі паливо. Багато компаній зі Швейцарії, такі як Nestle та ABB, мали свої представництва в Лівії, а сам лідер лівійської революції віддавав перевагу тримати гроші в славетних своєю надійністю та анонімністю швейцарських банках. Одним із перших кроків у конфлікті між країнами, до речі, стало виведення коштів Каддафі зі Швейцарії.
Вирішення конфлікту, втім, не за горами. Принаймні, у сфері візових обмежень. 18 лютого міністрів закордонних справ Швейцарії та Лівії вдалося посадити за стіл переговорів на нейтральній території — у Мадриді. Як очікується, під тиском країн Шенгенської угоди необґрунтовані й нікому по суті не потрібні демонстративні санкції будуть скасовані.
Якщо з Лівією в даній ситуації все ясно — від Каддафі ніхто нічого іншого особливо й не очікував, то Швейцарія потрапила в украй незручну ситуацію. Країна, що славилася своїм особливим нейтральним статусом і уникала воєн та конфліктів, вплуталася в гру не на своєму полі і в кінцевому підсумку замість того, щоб пограти дипломатичними м'язами, тільки підставила своїх сусідів.
Павло БОРИСОВ.
Lenta.ru