Можна іронізувати над «сибірським говором», але розмах кампанії «Ми — сибіряки», що розгорнулася в Мережі, сміху вже не викликає
Приводом стала промайнула в ЗМІ інформація: «У РФ з'явиться нова національність «сибіряк», вважає голова Росстату». Щоправда, одразу ж надійшло уточнення: мовляв, голову Росстату неправильно зрозуміли. Але, як з'ясовується, закривати тему рано. Та й сибіряки – лише частина проблеми. Темпи, якими по всій Росії зростає популяція «нових неросіян», ставлять під загрозу існування не тільки титульної нації, а й країни загалом.
Приваблива пропозиція
«Оголошенне сибирсково народа, како случилося в 2010 годе, вздымат дык и спрос про народны заманы Сибири». Незрозуміло? На щастя, у декларації Сибірського народного віча «Про сибірські замани» є переклад: «Самопроголошення сибіряків, що відбулося в 2010 році, ставить на порядок денний питання про національні інтереси Сибіру...» Знайомтесь – «сибірська мова». На сайті «Сибірська вольгота» – «сторонке сибирсково говора, сибирсково краснословвя и жызнеуряда» (бажаючі можуть ознайомитися тут, зокрема, з граматикою «говору» та російсько-сибірським словником) – він представлений як «проект літературної східнослов'янської мови, на базі сибірського старожильницького говору XVIII-XIX ст.».
У нової мови є конкретний творець: томський підприємець і за сумісництвом лінгвіст Ярослав Золотарьов. Поки «говір» не виходить за межі Мережі і з великою ймовірністю там залишиться. Але за визнанням Золотарьова, мовознавчі екзерсиси слугують набагато масштабнішій меті: «Якщо мова є, то, за європейськими уявленнями, підстави для формування нації теж є».
Чим же, своєю чергою, викликана потреба в новій історичній спільності? У бізнесмена-лінгвіста є відповідь і на це: «Поява сибірської нації – наслідок загальної кризи Російської Федерації як держави. Звісно, у багатьох це викликає бажання шукати якісь інші ідентичності, оскільки російська, очевидно, зайшла в глухий кут».
Можна скільки завгодно іронізувати над вигаданим «говором», але розмах кампанії «Ми – сибіряки», що розгорнулася в Мережі напередодні Всеросійського перепису, сміху вже не викликає. Те саме, що викликало переполох заяву голови Росстату Сурінова в оригіналі звучало так: «Якщо в попередній перепис... як національність заявлялися булгари, то зараз з'явився певний шум щодо сибіряків. Значить, будемо сибіряків виділяти. Люди зі слов'янськими та тюркськими прізвищами скаржилися, що їх як сибіряків ображають».
Схоже, статистики опинилися в розгубленості, зіткнувшись із масштабами кризи російської національної ідентичності. Навряд чи, звісно, в сибіряки записалося все російське населення 20-мільйонного Сибірського федерального округу (частка росіян там становить 87,38 відсотка). Але навіть якщо рахунок йде не на мільйони, а на десятки тисяч, «шум» вийшов гучним.
Слід уточнити, що список національностей, які проживають у Росії, був підготовлений ще до нинішнього перепису. «Абетковий перелік можливих варіантів відповідей населення для кодування відповіді на питання 7 Переписного листа форми Л Всеросійського перепису населення 2010 року» підготував Інститут етнології та антропології РАН. Судячи з усього, під «виділенням сибіряків» Сурінов мав на увазі розширення цього списку. Але серія «пояснень», що послідувала за цим, свідчить про те, що ініціатива не отримала підтримки в коридорах влади. Жодних «сибіряків» у звіті про перепис не буде і бути не може, був категоричним у бесіді з оглядачем «Підсумків» директор інституту академік РАН Валерій Тишков. Що ж стосується випадків, коли в графі «національність» вказувалося «сибіряк», то для них є категорія – «інші національності».
Сюди ж, треба гадати, віднесуть й іншу «нову національність», що з'явилася в найзахіднішому регіоні країни. За інформацією територіального органу Росстату по Калінінградській області, багато жителів під час перепису назвали себе «калінінградцами».
Крайні заходи
Статистики не завжди дотримувалися заборонного підходу до зародження нової нації. На це вказує і історія переписів. Скажімо, у 1939 році сім'я народів СРСР офіційно складалася з 97 «братів», у 1989-му їх було вже 128. А в 2002 році в одній лише Росії нарахували 158. Причому це тільки так званий перший рівень: ряд національностей поділяється на субетноси, а це ще плюс два-три десятки назв.
Наприклад, у 1989 році світ дізнався про існування енців. До того їх включали до числа ненців або нганасанів. За даними перепису 2002 року, чисельність цього народу становить 237 осіб. При цьому мовою предків говорять 119. Тоді ж, у 1989-му, з'явилися виділені з чукчів чуванці (1087 осіб). У 2002 році список поповнили соїти (раніше записувалися як буряти), бесерм'яни (екс-удмурти), нагайбаки (були татарами), астраханські, сибірські татари, кряшени (хрещені татари), чеченці-аккінці, осетини-дигорці, осетини-іронці... Всього перепис-2002 зафіксував 68 нових етнічних категорій, у тому числі 22 «самостійних народи».
Зміни сталися і з росіянами: у їхньому складі виділено дві субетнічні групи – козаки та помори. Перших нарахували 140 028, других – 6571. Але на цьому процес дозволеного самовизначення завершився. Воно й зрозуміло. Якщо включення до «братньої сім'ї» двох сотень енців і трьох тисяч бесерм'ян пройшло для неї безболісно, то дроблення росіян є для країни серйозним випробуванням на міцність. Але іноді етногенез може початися і без жодного на те дозволу.
У деяких випадках – як у поморів або козаків – процес пошуку ідентичності зосереджений на поверненні до коренів. Коли ж згадувати нічого, коріння просто вигадують. Приблизно так, як вигадали звичаї та звичаї зниклого племені меря творці фільму «Овсянки». Герої фільму – жителі маленького містечка Неї (Костромська область), що стоїть на однойменній річці. «Нея, Унжа, Покша, Вохтома... – прекрасні імена, що залишилися від меря, фінського племені, яке розчинилося серед слов'ян років 400 тому», – розповідає персонаж з дивним (як він стверджує, мерянським) ім'ям Аист. І це повною мірою відповідає історичним фактам.
Набагато більш спірне інше твердження: «Багато хто себе тут меря продовжують вважати. Тут їхня північна околиця, північна околиця завжди пам'ятливіша». Втім, за словами режисера «Овсянок» Олексія Федорченка, фільм не претендує на достовірність: «Це ідеальний міф. Нам була цікава не етнографія, а людські стосунки».
Як би там не було, казка на очах стає бувальщиною. В Інтернеті сьогодні можна знайти безліч ресурсів, присвячених вивченню «мерянської спадщини». Лейтмотив: меря нікуди не поділися. Вони й досі населяють місця свого традиційного проживання (Костромська, Ярославська, Нижегородська та ряд інших областей). Але звуть себе «росіянами» і не пам'ятають, звідки взялися. Більшість матеріалів підкреслено аполітично. Але часом прослизають думки, що виходять за межі краєзнавства. Характерний приклад: «Саме в таких «ведмежих кутах» (йдеться про Вохомський район Костромської області. – «Итоги») можна буде пережити швидкий і безславний кінець Імперії... У Москви майбутнього немає».
Сьогодні цей прогноз здається божевільною страшилкою. Але немає таких кошмарів, які не міг би втілити людина. За наявності відповідних обставин.
Від заходу до розпаду
Слова радянського гімну точно описували процес становлення держави: «...Згуртувала навіки Велика Русь». Звісно, з «навіки» гімнописець дещо переборщив. Але вірно те, що непорушність союзу безпосередньо пов'язана з величчю Русі. Навряд чи хтось буде стверджувати, що в грудні 1991 року російська нація перебувала на підйомі. Є навіть думка, що гірше, ніж тоді, мовляв, бути вже не може. Але знаходяться «оптимісти», які вважають, що ще й як може, що процес розпаду не зупинений, а лише заморожений. І розморозка дуже близька.
Найгарячішою точкою на карті країни прийнято вважати Північний Кавказ. Але багато експертів вважають, що біда підкрадеться зовсім з іншого боку. «Якщо ми припустимо найсумніший сценарій – розпад Росії, – то Кавказ піде останнім», – переконаний член наукової ради Московського центру Карнегі Олексій Малашенко. Поліетнічність, численність населення та низький рівень економічного розвитку роблять цей регіон нездатним до «вільного плавання».
Набагато більшу небезпеку становить, на думку експерта, російська периферія: Калінінград, Сибір, Далекий Схід. Населення там з дедалі більшим роздратуванням ставиться до «московського втручання» у їхні справи, констатує Малашенко. «Це не означає, що завтра вони втечуть», – пояснює експерт. Але зміцненню єдності країни такі настрої явно не сприяють.
На думку політолога Станіслава Бєлковського, «Росія, за рядом ознак, входить у стадію цивілізаційного заходу». Один із таких симптомів – пробудження нових національних ідентичностей, з яких згодом почнуть рости протодержави. Щоправда, розпаду можна уникнути, заспокоює політолог. Але спасіння країни потребуватиме титанічних зусиль. На порядку денному питання про перезаснування держави, перетворення її або на імперію з конституційним монархом на чолі, або на національну державу росіян.
«Панікери», втім, поки що в меншості. Читати їхніх опонентів набагато приємніше. У цих прогнозах багатонаціональна Росія стає з кожним днем багатшою, сильнішою та дружнішою. Незрозуміло тільки, чому в міру наближення до загального щастя набирає все більших обертів процес національного розмежування. Сибіряки та калінінградці – це, до речі, ще квіточки. Від деяких «нацпроектів» і зовсім бере відоропь. Як вам, наприклад, ідея створення держави «Залесская Русь» (на місці нинішнього Центрального федерального округу), проекти «Дебрянская Русь» (Брянська область), «Республіка Інгерманландія» (Санкт-Петербург і Ленінградська область) або «Свободное Черноземье»?
Плоди хворої уяви? Мабуть. Але в будь-якому випадку це лише симптом, а не сам недуг. Звісно, з кожним випадком треба розбиратися окремо. Десь причиною появи «нових неросіян» виступають реальні етнографічні особливості. Десь це інтелектуальна гра, десь – ігри розуму, що потребують втручання психіатра. Але всі ці кейси мають одну спільну ознаку: новоявлені «батьки народів» в один голос таврують столицю, байдужу до сподівань провінції. І в цих настроїв є живильне середовище.
За відсутності чітко сформульованої національної політики Москва з побоюванням і водночас з пієтетом ставиться до народностей та цілих регіонів, схильних до сепаратизму. І зміцнення «сім'ї народів» зрештою зводиться до щедрих фінансових привілеїв. Звідси й спокуса: а чи не налякати й нам федеральний центр сепаратизмом? У випадку з сибіряками, під ногами у яких практично все багатство країни, така тактика могла б бути вельми ефективною.
Проблему посилює те, що Москва перекрила практично всі канали зворотного зв'язку з регіонами. Держава, будучи за Конституцією федеративною, по суті давно є унітарною. Іншими словами, люди відчувають, що у великій країні від них нічого не залежить. І значить, пора створити свою, «маленьку Русь». Що ж, якщо справа лише в цьому, то хвороба в принципі виліковна. Якщо її, звісно, не запускати.
Андрей ВЛАДИМИРОВ.
