Початок «шампіньйонної одіссеї»
В інститутському дипломі Світлани зазначено «російська та українська філологія». Які «баснословні» доходи обіцяє сьогодні така професія, думаю, пояснювати не треба. А якщо ще й працюєш ти не в «крутій» фірмі, а на кафедрі одного з київських вишів... Ось чому рік тому ми з нею сиділи точно так само за столиком кафе, і точно так само холонув у чашках зелений чай. Тоді Світа ділилася зі мною планами: розпрощатися на рік з alma mater і вирушити до Ірландії... збирати шампіньйони! Чому до Ірландії? Чому шампіньйони? Мені ця витівка здавалася просто фантастичною, але Світа була напрочуд спокійна і впевнена. І – мала рацію.
«Плануючи такий виїзд, найголовніше – знайти серйозну, таку, що заслуговує на довіру, фірму, яка допоможе з працевлаштуванням за кордоном, – ділиться секретами Світлана. – Я шукала довго. Нарешті, у лютому минулого року зовсім випадково знайшла організацію, яка викликала в мене довіру. Це – державна структура, Київський молодіжний центр праці (КМЦП). Там постійно організовують такі програми саме для молоді (до 30 років). Я прийшла до офісу КМЦП, заповнила анкету і пройшла співбесіду. Мене попередили, що можливий конкурс. Чесно кажучи, я трохи хвилювалася: англійську знаю неважливо. Та й за кордон зібралася вперше. Але, на щастя, мене взяли».
У березні Світа пройшла навчальні семінари, де учасників програми готували до поїздки. «Нам розповідали про майбутню роботу, показували відеофільми, проводили співбесіди з психологами. Був короткий курс англійської мови, здебільшого вивчення робочої термінології та короткі розмовні навички. Ще нас возили до Василькова на шампіньйонну ферму, щоб ми побачили процес вирощування та збирання грибів. Зустрічалися з хлопцями, які брали участь у таких програмах: у них можна було запитати все, що цікавило». І почалося очікування.
Чекати Світлані довелося довго, майже рік. Здавши документи у лютому, лише у вересні вона точно дізналася про дату вильоту. Щоправда, працювати довелося не в Ірландії, а в Англії. І ось 3 грудня Світу та ще чотирьох українських дівчат і двох хлопців уже зустрічали в аеропорту Манчестера.
«Як кажуть усі учасники програм, середній період очікування – півроку-рік. Це пов’язано з тим, що кожен учасник програми їде на чітко визначене місце роботи. Крім того, наша праця – абсолютно легальна, що вимагає оформлення безлічі документів.
Працювати потрібно було в невеликому містечку Селбі, неподалік від Йорка – головного міста графства Йоркшир. Це велика державна ферма з вирощування шампіньйонів. Щойно ми приїхали, нам показали, де доведеться жити. Це звичайні житлові двоповерхові будиночки на шість осіб. Жили ми по двоє в кімнаті. Є ванна, умивальник (до речі, з цими їхніми класичними двома кранами – без змішувача). А от душ був не в усіх будинках. У нас, наприклад, його не виявилося. Поскаржилися начальству, і душ нам встановили. На кухні є все – дві мікрохвильовки, холодильник, пральна машина, електрочайник, праска. Нам видали нову постільну білизну – недорогу, але дуже гарної якості. Поселилися, відпочили, оглянулися. А назавтра нас повезли на шампіньйонну ферму».
Трудові будні
«Робота виявилася дуже цікавою. Хлопці працюють водіями, прибирають теплиці, закладають спеціальний ґрунт, проводять обробку тощо. А дівчата здебільшого працюють «пікерами» – збирають гриби. Гриби відбирають за «розмірами» – діаметром шапинки. Супервайзер щоранку видає завдання: у якій теплиці і який розмір грибів ріжемо. Твоє завдання – пройти довгу чотири-п’ятиярусну секцію з грибами. У спеціальну коробочку-«фанетку» зрізаєш і складаєш гриби із заданим діаметром шапинки.
Видали спецодяг – халати, шапочки, рукавички, розповіли й показали, як і що доведеться робити. Навіть вручили спеціальні лінійки для вимірювання шапинок! Щоправда, потім ми звикли і різали гриби вже на око.
Найдорожчими вважаються гриби розміром 40-45 мм, дуже чисті, без жодних пошкоджень і хвороб. Їх красиво складають у велику коробку вагою близько трьох кілограмів, і коштує вона близько шести фунтів.
А одна наша дівчина потрапила на роботу в пакхаус. Там гриби зважують, оформлюють і пакують. Робота погодинна, робиш усе, що тобі скажуть.
Робочий день починався о 7 ранку, закінчувався приблизно о 17-18 годині. Іноді він міг закінчитися і в обід, залежно від обсягу роботи. Чудово, що на роботу і з роботи нас доставляв спеціальний автобус. До речі, раз на тиждень цей мінівен возив нас у місто за покупками. Протягом дня передбачено три перерви: дві – по 15 п’ятнадцять хвилин і одна – 30 тридцять хвилин. Під час «великої» перерви можна пообідати. У спеціально виділеній кімнатці є електрочайник і мікрохвильовка: можна зробити собі чай чи каву, розігріти взяті з дому бутерброди.
Оплачувалася наша праця стандартно – 4,5 фунта на годину. З цієї суми знімалися податки, тож реальний дохід становив 3,5 фунта на годину. Гроші щотижня переказували на наш рахунок у банку, ми отримуємо розрахунковий лист, де все ретельно розписано. За перевиконання норми покладено бонус. Працювати потрібно швидко, якісно, уважно, без розмов і перекурів. Інакше не виконаєш норми, і твоєю роботою будуть незадоволені.
Спочатку, звичайно, було важко. Англійці – справжні трудоголіки, працюють безперервно. Але з нормою ми справлялися, усе йшло начебто добре. І тут сталося непередбачуване...»
На роботу до «Кена і Барбі»
Несподівано Світа почала погано почуватися в теплиці: їй стало важко дихати, паморочилося в голові. Щойно вона повідомила про це, її одразу ж відсторонили від роботи. Річ у тім, що в грибних теплицях – підвищена вологість і специфічні випаровування. Іноді це викликає алергію в працівників.
«Ох, я злякалася! По-перше, незрозуміло, що зі мною таке. По-друге, не знала, що ж тепер робити? Виходило, що працювати не можу, а ж їхала я в кредит! І тут на допомогу прийшли менеджери КМЦТ, які курували українських хлопців і дівчат в Англії. Центр відповідає за відправленого працівника і допомагає вирішувати проблеми: якщо є поважна причина і немає зауважень, запропонують інше місце роботи. Щоправда, на таку допомогу можна розраховувати один раз, не більше».
Так Світлана потрапила на іншу ферму – у місто Ланкастер. Це, на відміну від першого місця роботи, приватна ферма, а звідси випливають свої плюси і мінуси. Ферма належала літній сімейній парі – Кену і Барбарі. Три теплиці і всі працівники перебували під пильним контролем.
«Приватні господарі більш прискіпливі в питаннях дисципліни. Наші Кен і Барбі вечорами об'їжджали будиночки – цікавилися, чим займаються їхні працівники навіть у вільний час. Крім того, у приватників є прагнення й заощадити. Наприклад, ми жили по четверо в кімнаті, що не дуже законно, але... Якщо знайдеться хтось, хто погодиться виконувати твою роботу за меншу винагороду, перевагу віддадуть йому. Щоправда, наші інтереси захищав контракт. Але з нами на фермі працювали поляки. Особливо багато їх стало з травня 2004 року, коли Польщі відкрився шлях на Захід. Так от, деякі з них готові були на всякі хитрощі, щоб «вибити» робоче місце для своїх знайомих чи родичів».
Світлану перевели на роботу в пакхаус. Вона почувалася непогано, робота сперечалася. Вона почала вивчати пакувальні машини, придивлятися до всіх операцій. Така увага була винагороджена: Світлану перевели в офіс. Помічником менеджера там працювала українська дівчина Віка. У неї закінчувався контракт, і Світлана мала її замінити. З одного боку, це виглядало як підвищення – Світлана займалася роздруком на комп'ютері накладних на відпуск товару, керувала відвантаженням, писала замовлення тощо. Але з іншого боку... оплату ж не підвищили!
«Якщо чесно, то я була не дуже рада: відповідальність велика, не все ще виходить, менеджер мною не задоволений. Крім того, раніше ми працювали вдвох з Вікою, а коли вона поїхала, у допомогу нікого не дали. До того ж назад, у пакхаус уже не беруть! Згодом, правда, у мене все стало чудово виходити. Господарі були задоволені роботою. Навіть цікавилися моїми планами на наступний рік.
Стався ще один, не дуже приємний нюанс на цій фермі. Хоч ініціативність, працьовитість вітаються – це жодним чином не відображається на оплаті. А вимагати щось важко. Як я вже говорила, разом з нами працювали поляки. Я підозрюю, що працювали вони нелегально, оскільки господарі розраховувалися з ними готівкою (до речі, на державній фермі таке взагалі неможливо!). Багато з них готові на все, аби «вибити» робоче місце для своїх рідних чи знайомих. Особливо відчайдушно боролися за посаду супервайзера, де оплата праці вища. Так от, деякі поляки погоджуються працювати за меншу плату, аби отримати цю посаду, тим самим позбавляючи інших працівників можливості наполягати на законному збільшенні оплати. Не знаю, можливо, таке відбувається тільки на цій фермі.
З іншого боку, я не шкодую про те, що попрацювала супервайзером – збираюся поїхати ще на рік в Англію, і набутий досвід мені дуже знадобиться».
Час минав. Англійська стала для Світлани майже рідною, робота – звичною. З'явилися нові друзі, і їй захотілося подивитися країну. Адже Англія – це не лише печериці й тихі вечори перед телевізором!
Далі буде.