Практично весь лютий у правому нижньому куті екранів американських телевізорів загрозливо світився помаранчевий прямокутник. За п'ятиколірною шкалою загроз, запровадженою щойно створеним відомством національної безпеки, це означає «дуже висока ймовірність». Ймовірність терактів. Страшніша лише червона смуга, що означає, що терористична атака на Америку вже почалася.
Населення східного узбережжя країни, особливо в Нью-Йорку та Вашингтоні, впадає в напівістеричний стан, намагаючись сумлінно дотримуватися двох суперечливих одна одній рекомендацій влади. З одного боку, людям наполегливо пропонують запастися набором продуктів і всім необхідним на випадок надзвичайної ситуації. З іншого – не змінювати сімейних та особистих планів, жити звичайним життям, ніби нічого особливого не відбувається.
«Ви знаєте, куди ведуть ці два заклики, якщо їм слідувати одночасно? – запитує професор психіатрії медичної школи при університеті штату Техас у Х'юстоні Деніел Кресон. – Правильно! До божевілля...»
Скотч проти антраксу
Коли 7 лютого уряд оголосив, що розглядає ймовірність терактів як «дуже високу», багато батьків на Мангеттені перестали відпускати дітей до шкіл. «Ми подивилися в обличчя передбачуваній небезпеці широко заплющеними очима, – заявив газеті «Нью-Йорк таймс» один із батьків, обігруючи назву останнього фільму Стенлі Кубрика. – Ми сховалися у своїх будинках, щоб подолати нашу тугу та страх».
Загалом, «помаранчевий» ступінь небезпеки вже один раз оголошувався адміністрацією – у дні перших роковин терактів 11 вересня 2001 року. Але все пройшло якось буденно, без особливих переляків і потрясінь. Нинішня ж тривога виявилася непорівнянною з тією ні за тривалістю, ні за розмахом, ні за інтенсивністю зовнішніх проявів, ні за психологічною реакцією в суспільстві.
У повітря над Вашингтоном і Нью-Йорком піднято військові літаки та вертольоти. Навколо столиці Пентагон розставив засоби протиповітряної оборони. У самому Вашингтоні біля деяких урядових будівель та історичних пам'яток з'явилися пересувні зенітні комплекси «Авенджер» і переносні установки для запуску «Стінгерів». Помітно посилено присутність поліції на вулицях Нью-Йорка. У патрулюванні мостів, тунелів, 468 станцій метро та інших важливих міських об'єктів до поліцейських приєдналися національні гвардійці. У місті, особливо в підземних спорудах, встановлено додаткові сенсори для виявлення наявності газів та небезпечних біореагентів.
У школах, університетах, у багатьох установах, в офісних та житлових будинках цих двох міст, а також в інших населених пунктах східного узбережжя проведено тренування з евакуації та з надання першої допомоги за різних варіантів надзвичайних ситуацій. Не уникнули інструктажу й законодавці в Капітолії. Конгресменам порекомендували підготувати «евакуаційний набір» з найважливішими документами та номерами телефонів. Їм також порадили не надто демонструвати своє становище, замінити урядові номери на своїх машинах на звичайні та уникати їзди на роботу й назад одними й тими самими маршрутами.
Глава Міністерства національної безпеки Томас Рідж особисто пояснив населенню, як треба підготуватися до прийдешніх терактів. По-перше, слід подбати про створення запасів продуктів і води на строк не менше трьох днів, обзавестися «тривожною валізкою» з батарейним радіоприймачем, ліхтариком, свічками, аптечкою тощо. По-друге, тримати напоготові автомобілі з повними баками та мати узгоджений сімейний план, де – у разі чого – зустрітися. А головне, обладнати в будинку чи квартирі окрему кімнату на випадок надзвичайних ситуацій. У ній треба тримати аварійні запаси та нарізані за розміром целофанові полотнища, щоб ними у разі бактеріологічного чи хімічного нападу прикрити вікна, двері, вентиляційні решітки. Кріпити шматки целофану, а також ізолювати невеликі отвори та щілини рекомендується клейкою стрічкою – тією її сріблястою різновидністю, яка користується особливою любов'ю домогосподарок.
Населення відреагувало відповідно. За лічені години в продовольчих магазинах розкупили воду та безалкогольні напої. За горілкою та вином черг не було, але віскі, за оцінками продавців, брали більше, ніж зазвичай, ніяково виправдовуючись «медичними цілями». Клейку стрічку просто змели. Вона стала свого роду символом цих напівфантастичних днів. Словом, з'явилася нарешті можливість дохідливо пояснити місцевим громадянам, що таке дефіцит.
Мами й тати посідали за письмові столи, щоб залишити дітям прощальні листи приблизно такого ж змісту, як записка мешканки Дангвуді (штат Джорджія) Лінн Сміт, адресована двом її малюкам: «Милі мої, не сумуйте. Маму взяв до себе Боженька».
Та що казати! Мої сусіди, люди найтихіші й мирні, стали справжніми профі з протигазів. За їхньою авторитетною думкою, є сенс купувати ці захисні засоби з фільтрами не нижче номера Н-95. Він затримує близько 95% частинок розміром до 0,3 мікрона. Протигази радянського та російського виробництва непогані й суттєво дешевші за всі інші моделі – всього по $50. Але краще, кажуть, брати ізраїльські: вони легші, маска в них зручніша, але, щоправда, й дорожчі – від $90.
Продаж протигазів підскочив приблизно в тій же пропорції, що й продаж скотчу. На початку місяця в рейтингу компанії електронної торгівлі «Амазон» попит на них стояв у списку на 11.000-му місці; за тиждень він піднявся до 4.600-го місця, потім ще за три дні до 300-ї сходинки і зупинився на 13-й позиції...
Стратегія страху
У всій цій катавасії все більше американців шукають допомоги у психологів та психіатрів. Число подібних звернень за останній місяць навіть перевищило рівень, який був відзначений після вересневої трагедії в Нью-Йорку та Вашингтоні півтора року тому. «Я теж стривожена, - каже лікарка зі столичного передмістя Арлінгтон Мері Шум-Бройді. - Стривожена тим, як багато моїх пацієнтів просить транквілізатори. Одним я виписую таблетки, інших прошу молитися. Я переконую їх, що війна ще не почалася і над світом є вища влада, вища за Буша і Саддама».
Старше покоління американців згадує, що щось подібне вони вже переживали. У розпал холодної війни, з середини 50-х до початку 60-х років, агентство цивільної оборони щонайменше раз на рік проводило навчання з відпрацювання дій населення у разі ядерних ударів. Причому вступні йшли через місцеву пресу без вказівок на навчальний характер тривоги. Наприклад, відкривши свою міську газету 20 липня 1956 року, мешканці Буффало могли прочитати моторошну історію, що на них, виявляється, скинуто дві ядерні бомби, «центр у руїнах, загинуло 125 тисяч осіб». Уже тоді сумнівну цінність таких методів змушений був визнати міністр оборони Чарльз Вілсон, який заявив, що «ми без мети і користі залякуємо людей».
Мета, втім, і тоді, і зараз була цілком прагматична: привести суспільство у стан «бойової готовності» напередодні війни, яка здавалася неминучою. Майже півстоліття тому уявлення про те, що протистояння СРСР і США завершиться ядерним конфліктом, були як ніколи поширеними. А якщо й не завершиться, то підігріта страхом ненависть до ідеологічного противника зайвою не виявиться - так, принаймні, вважала влада. Цивільна оборона в цьому плані - найдієвіший засіб.
У СРСР побудували чимало колективних бомбосховищ і періодично проводили масштабні навчання серед мирного населення. В Америці переважив притаманний їй принцип індивідуалізму - по всій країні, як гриби після дощу, росли особисті підземні бункери. «Бункерне мислення» перевернуло всю країну. Почався перший відтік городян у передмістя, які вважалися безпечнішими з погляду наслідків ядерних ударів. Нарешті, на найвищому рівні цілком серйозно обговорювалася можливість запровадження законодавства, яке дозволяє застосовувати вогнепальну зброю проти сусіда, який не розщедрився на власне укриття і силою вривається в чуже сховище.
І ось історія і психологія страху в Америці знову нагадали про себе. При цьому і політики, і тим більше фахівці у сфері безпеки чудово усвідомлюють, що за допомогою клейкої стрічки не вберегтися від масштабного теракту. Так само, як облаштоване на задньому дворі бомбосховище не допомогло б у разі глобального ядерного конфлікту. Зате потрібне психологічне тло напередодні маленької переможної війни нинішній американській адміністрації створити вдалося.
Головному союзнику Джорджа Буша - британському прем'єру Тоні Блеру - набагато важче. У Великій Британії антивоєнні настрої сильніші, ніж у США. Тому доводиться вдаватися до зовсім екстравагантних заходів, як-от введення в Лондон бронетехніки, ніби британська влада побоюється, що не сьогодні-завтра в аеропорту Хітроу висадиться іракський десант.
Втім, навіть Джордж Буш у якийсь момент відчув: люди, які складають його команду національної безпеки - Том Рідж, віце-президент Дік Чейні, міністр юстиції Джон Ешкрофт, директор ЦРУ Джордж Тенет, - явно перестаралися в нагнітанні страху. Президент звернувся до нації із заспокійливою заявою, яка, втім, мало розрядила обстановку.
«Люди залякані без жодної на те потреби, - сказав «Итогам» президент приватного охоронного агентства «Кролл» Майкл Черкасски. - Вони не знають, як їм слід чинити». Із практиком згоден теоретик-соціолог з університету Південної Каліфорнії Баррі Глассер, автор книги «Культура страху». За його словами, «якщо в попередженнях влади немає конкретизації, чого і кого людям слід боятися, то від таких попереджень лише шкода».
Офіційні посилання на якісь розвіддані вже нікого ні в чому не переконують. Одні вважають, що головна причина періодичного збудження американців після 11 вересня 2001 року цілком невинна. Історик Кеннет Роуз бачить її в бюрократичній перестраховці новоствореного Міністерства національної безпеки. «Коли все-таки теракт станеться, - каже він, - то ніхто не зможе дорікнути відомству Тома Ріджа, що воно не попередило країну. От чиновники про всяк випадок і видають періодично попередження про різні рівні небезпеки». Щоправда, стратегія ця нікудишня, переконаний історик.
Інші коментатори бачать у діях бушівської адміністрації цілеспрямований умисел. Письменниця Лідія Роджерс називає всі ці оголошення «великою брехнею з однією великою метою - виправдати війну, якої ніхто з нормальних людей в Америці не хоче». Нью-йоркська «Дейлі ньюс» висловлює здивування: чому американцям втовкмачують, що нові загрози походять від бен Ладена, але закликають при цьому йти війною на Саддама Хусейна?
Питання, втім, риторичне. Представники адміністрації США повідомили, що Джордж Буш уже через один-два тижні ухвалить рішення щодо початку військової операції. А тому психологічна обробка і вагаючих європейських союзників, і власного населення зростатиме день у день.
Микола ЗІМІН.
Вашингтон, США.