«Советские туристы всегда держались группами» (кадр из фильма «Бриллиантовая рука»)
Доктор исторических наук и автор книги «Сквозь «железный занавес». Руссо туристо: советский выездной туризм, 1955-1991» Игорь Орлов рассказал журналисту Газета.Ru о нюансах советского выездного туризма.
– Когда впервые в СССР появился выездной туризм?
– Он появился в начале 1930-х годов после создания «Совтура», который занимался как внутренним, так и внешним туризмом. Однако до 1955 года в СССР, за исключением организованных «Совтуром» в 1930-1931 годах теплоходных круизов для передовиков, выездов не было.
– С чем связано возрождение международного туризма в СССР в середине 1950-х годов?
– На это повлияло множество факторов. Во-первых, это связано с разрядкой международных отношений после смерти Иосифа Сталина в 1953 году. В 1950-е годы по всему миру прокатилась туристическая революция, и СССР стремился по-новому позиционировать себя на международной арене после смерти вождя и с приходом к власти Никиты Хрущева. Выездной туризм стал для СССР одним из способов зарекомендовать себя в качестве мировой державы.
С другой стороны, советское руководство прекрасно понимало, каков мог быть экономический эффект от организации зарубежных поездок. Именно в 1950-е годы при Никите Хрущеве туризм рассматривался как экономически выгодная сфера.
– Как проходил процесс оформления советского гражданина для выезда за границу? Существовали ли визы в то время?
– Визовой системы не существовало, а со странами социалистического лагеря и вовсе был безвизовый режим. Я бы не назвал процесс подготовки советского гражданина за рубеж оформлением. Это был настоящий отбор, который осуществлялся согласно четким критериям.
Готовность человека, который собирался ехать за рубеж, проверяли на разных уровнях: от профсоюза до ЦК партии. Существовала специальная система различных инструктажей, в ходе которых человек расписывался, что не будет разглашать информацию, а также должен был ознакомиться с определенным сводом правил. Кроме того, потенциальный турист должен был сдать что-то вроде экзамена. Например, если человек собирался в ГДР, он должен был назвать председателя Коммунистической партии Германии. Ему могли задать и более конкретный вопрос: что сказал председатель Социалистической единой партии Германии Эрих Хонеккер на последнем съезде? Иногда эти вещи были формальными и не влияли на отъезд, а иногда могли стать препятствием. Как правило, отбор на уровне комсомольской или партийной организации уже отсеивал какую-то часть кандидатов на выезд.
– Как часто отказывали в выезде за рубеж советским гражданам и по каким причинам? Известны ли вам в связи с этим какие-то интересные случаи?
– Точного числа я не знаю, но если отказы и были, то они исходили от КГБ. Бывало и так, что потенциальный турист не проходил медкомиссию. В этих случаях выезд за рубеж запрещали. Но было и множество обратных примеров. Например, когда людям удавалось каким-то образом пройти медкомиссию, имея проблемы со здоровьем. Был случай, когда из-за тяжелого состояния здоровья человек не выдерживал перелета и умирал за границей.
Я помню один казусный случай, связанный в большей степени с научной элитой. Заместителя директора одного из технических предприятий пригласили в США. Обычно советский гражданин не мог выезжать в западные страны чаще, чем раз в три года. В случае с научным работником КГБ мотивировал отказ тем, что он работал по секретной теме. В комиссии по допуску к поездкам удивились: почему этот же ученый за два года до этого уже посещал США, а еще раньше – Нидерланды? В итоге ученому все же отказали в выезде. Скорее всего, у сотрудников КГБ были свои основания не допускать того или иного гражданина, о которых они не говорили.
– Какие направления были самыми популярными у советских граждан?
– Это были три страны: из социалистического лагеря – Болгария; из капиталистического – Финляндия, с которой у СССР была полуоткрытая граница и хорошо налаженный водочный туризм; из стран третьего мира – Индия. В разные периоды ГДР и Венгрия также пользовались популярностью у советских туристов. Болгария очень похожа на Россию: к советским туристам там всегда относились хорошо, не существовало языкового барьера. Отсюда и пошло народное выражение: «Курица не птица, Болгария не заграница».
Советские туристы действительно чувствовали себя там как дома. С Индией у СССР тоже были весьма хорошие отношения. Во время второго и третьего индо-пакистанских конфликтов в 1960-х – начале 1970-х годов советское руководство выступало на стороне Индии, что сказалось на популярности последней в качестве туристического направления. Весьма распространенными стали туры работников советской киноиндустрии в Индию.
– Можете назвать самые экзотические страны, куда отправлялись советские туристы?
– Тур Куба – Мексика можно назвать экзотическим. Туда отправлялись группы по 19 человек в год. Весьма необычные туры были в Северную Корею, где существовал жесткий контроль. Например, у одного советского туриста на границе там отобрали фотопленку. Экзотическими считались и страны Африканского континента: Либерия, Алжир. В Китай и Японию советские туристы ездили редко, но даже туда организовывались специальные туры.
– В советских фильмах наши туристы показаны белыми воронами, неловкими, настороженными. Это было действительно так?
– Якщо взяти як приклад, мабуть, найпопулярніший радянський фільм про виїзний туризм – «Діамантову руку» Леоніда Гайдая – і його знамениту фразу «Руссо туристо! Облико морале!», то створений там образ радянських туристів близький до дійсності. Режисер зумів передати мовну незграбність наших мандрівників. У фільмі добре обігрується і так зване ходіння разом – радянські туристи дійсно завжди трималися групами.
Незважаючи на те, що в реальності наші туристи часто відступали від правил і порушували приписи, загалом у кінематографі їхня поведінка передається цілком достовірно.
– Напевно за кордоном з радянськими туристами траплялися й різні кумедні історії. Наприклад, вони губилися, або не могли порозумітися чужою мовою, або забували десь речі, документи. Можете навести приклад?
– З радянськими туристами чого тільки не траплялося! Наприклад, у Празі двоє підпилих радянських громадян розбили вітрину ресторану, вкрали торт і зникли. Радянські туристи взагалі часто влаштовували нічні пиятики. Ще одна подробиця здається мені кумедною. Радянські туристи заздалегідь зазвичай не отримували валюту – з аеропорту вони прямували до готелю, і вже там після інструктажу їм урочисто видавали гроші. А туалети в закордонних аеропортах були платними, відповідно, радянському туристові доводилося тяжко перший час після посадки.
– У період підйому виїзного туризму тривала «холодна війна». Чи відчували наші туристи якусь політичну напруженість під час перебування за кордоном? Чи відомі випадки зіткнень, бійок між радянськими туристами та іноземцями на ідеологічному ґрунті?
– Оскільки перед відправленням за кордон радянські люди проходили багатоступеневий відбір, ймовірність бійок або зіткнень була зведена до мінімуму. Крім цього, до кожної групи були приставлені по представнику спецслужб і туристичної компанії. Контроль був дуже жорсткий. У кожній делегації була група людей, яка відповідала за спілкування на політичні теми, якщо такі раптом виникали, за роздачу сувенірної продукції. Все було розписано і регламентовано. Єдиний подібний випадок стався в Чехословаччині на початку 1970-х. Тоді перекладач з вірменського відділення Спілки письменників побив місцевого 66-річного літератора. В офіційних документах, звісно ж, причина бійки не називалася, але очевидно, що це було пов'язано з подіями Празької весни 1968 року. Щойно письменник повернувся до СРСР, його одразу звільнили.
– Що зазвичай привозили радянські громадяни з поїздок як сувеніри своїм родичам, друзям, начальникам?
– Сувеніри були дуже різні. Начальнику зазвичай привозили блокнотики, різні ручки (особливо були популярні ручки із зображенням оголених дівчат), карти з еротичними картинками, значки, монети. Родичам, наприклад, дітям, найчастіше везли іграшки. Але в основному це були товари побутового призначення та техніка: відео- та аудіоапаратура, кожухи, джинси. Особливо багато везли мохерової пряжі. Оскільки вона була заборонена до вивезення, винахідливі радянські громадяни в'язали з неї щось (кофту, шаль), а вдома вже розпускали, випрямляли під парою, змотували в клубок і продавали.
– У своїй книзі ви згадуєте випадки інтимної близькості між радянськими туристами та іноземцями. Це була поширена практика? Чи часто укладалися змішані шлюби?
– Шлюби, звісно, не укладалися, але інтимні стосунки були частим явищем. Це добре показано в радянсько-угорській комедії «Відпустка за свій рахунок». Центральною в ній стала тема кохання радянської дівчини та угорця. Між героями виникає таке сильне почуття, що угорець їде до СРСР услід за коханою. Звісно, радянські громадяни були звичайними людьми: виникала не лише симпатія на ніч, а й довгострокові стосунки. Про це майже ніхто не писав, це було майже соромно. Інтимні стосунки найчастіше зав'язувалися на курортах.
Найпопулярнішим напрямком у цьому сенсі була Болгарія. Організатори туристичних поїздок навіть намагалися зробити так, щоб за кордон вирушала рівна кількість чоловіків і жінок. Але їм ніяк не вдавалося це зробити. Групи до Болгарії на 80% складалися з жінок. Вони приїжджали, знайомилися з місцевими чоловіками і зникали на ніч. Для керівників делегацій було шоком, коли дівчата не поверталися до готелів цілими днями. Як потім пояснювали втікачки, вони всю ніч «збирали черепашки біля моря на пляжі». Доходило до того, що старші по тургрупі замикали дівчину на ключ і приставляли до дверей вартового, щоб вона нікуди не пішла вночі.
– Як радянські туристи почувалися під час відвідування НДР та ФРН? Пам'ять про війну давалася взнаки?
– Цілі групи ветеранів Великої Вітчизняної війни їздили до НДР і відвідували місця, пов'язані з їхнім військовим минулим. Для них організовували спеціальні туристичні програми, під час яких вони відвідували пам'ятники радянським солдатам, спілкувалися з трудовими колективами НДР на тему війни. Основним місцем відвідування були колишні концентраційні табори. Варто визнати, що наші ветерани іноді поводилися зухвало. Наприклад, коли делегація проїжджала вулицями німецького міста, хтось із ветеранів міг почати співати знамениту «Катюшу» або будь-яку іншу пісню. Причому все це відбувалося спонтанно. Радянські ветерани говорили: «Ми приїхали туди, де я воював, де загинули мої близькі. А ось тепер я їду вашими вулицями і співаю російські пісні».
– В умовах «холодної війни» радянська держава нав'язувала суспільству стереотипи про західне життя. Після повернення з-за кордону громадяни змінювали думку? Можливо, вам траплялися спогади радянських туристів, які по-іншому почали сприймати закордон?
– Були навіть ті, кому вдалося «зірватися» і залишитися жити за кордоном. Звісно, багато радянських туристів писали після своїх подорожей про побачене, почуте. Але видавати це почали лише в 1990-ті роки. По-перше, для радянських громадян було великим здивуванням і навіть шоком знайомство з іншою релігійною культурою. По-друге, вони зіткнулися із забороненою в СРСР темою – так званою відкритою сексуальністю.
Нарешті, третій стереотип, який руйнувався після відвідування зарубіжних країн, – це стереотип історичний. Місцеві гіди-перекладачі починали по-іншому розповідати про роль в історії Шарля де Голля, Франсіско Франко та інших світових лідерів. Інша точка зору на той чи інший історичний епізод справляла на звиклих до єдиної версії радянських туристів сильне враження.
Ну і, звісно, найдивовижніше, з чим стикався радянський турист за кордоном, – це споживацьке суспільство, суспільство, де все є. Іноземці називали радянських туристів папуасами, тому що вони кидалися на все підряд; для них усе навколо було новим і дивовижним. Радянські туристи скуповували одяг, поверталися назад із пакетами секонд-хенду. Дівчата купували в НДР нічні сорочки, думаючи, що це модні сарафани, – і носили їх усюди.
Ці приклади ілюструють зіткнення двох світів: радянського суспільства дефіциту та зарубіжного суспільства споживання. Наших туристів вражали чистота на вулицях, нічне освітлення, асфальт Копенгагена, що підігрівається. Ці деталі створювали в радянського туриста враження, що закордон не такий, яким його подавали в СРСР.