Футболіст-рекордсмен: Олег Саленко на ЧС 1994 року відправив у ворота збірної Камеруну 5 м'ячів
І починаючи з 1985 року протягом десяти років кар'єра Саленко йшла по висхідній. Її піком став чемпіонат світу 1994 року, на якому Олег відзначився феноменальною результативністю в матчі зі збірною Камеруну, відправивши у ворота африканців п'ять (!) м'ячів. Подібна щедрість дозволила йому розділити титул найкращого бомбардира мундіалю із зіркою болгарського футболу Христо Стоїчковим. Після цього, здавалося, перед 25-річним нападником російської збірної розстилалися найбагатообіцяючі горизонти. Але, на жаль, в іспанській «Валенсії» у Саленко справи не заладилися, він змушений був перебратися до іншого клубу, поклавши початок кінця...
Складно, напевно, оцінити, наскільки вдалося реалізувати себе у великому футболі Олегу, але, гадаю, багато хто погодиться, що й до 50-відсоткового рубежу вихованець ленінградського футболу дістатися не зумів. Незважаючи на виграні «Золоті бутси» юнацького та дорослого чемпіонатів світу - більш ніж солідне досягнення!
А зараз Саленко, який давно оселився в Києві, займається бізнесом, пограючи з друзями у пляжний або зальний футбол. Будинок у Валенсії він продав, залишивши лише квартиру неподалік від пляжу. Іноді ненадовго вибирається на іспанську землю - відпочиває, зустрічається зі знайомими, навідується до табору «Валенсії», роздає автографи тим любителям футболу, які ще пам'ятають нападника Саленко.
«Разом із партнерами володію невеликим оздоровчим комплексом, у якому є басейн, фінська сауна, бар, - розповідає Олег. - Оскільки зараз займаюся пляжним футболом, думаю в майбутньому обладнати там ігрові майданчики. Звичайно, ці послуги не безкоштовні, але наші люди, здається, вже дозріли, щоб платити за комфортний відпочинок. Зрозуміло, що в першу чергу потрібно дбати про прибуток. Футбольне життя закінчилося, потрібно кудись вкладати гроші, на хліб заробляти. Тренерською роботою зараз не проживеш...»
Що ж, до питання про завершення своєї кар'єри рано чи пізно приходить будь-який футболіст. Але в даному випадку так і хочеться вигукнути: «До чого ж чудово все починалося!»
Олегу явно щастило з тренерами, не бракувало і хороших команд, які мали бажання його запросити. Він погравав у всіх, у яких тільки можна було, збірних країни. І це не дивно: адже якщо взяти статистику виступів футболіста в юнацькій команді СРСР, то одразу ж стає зрозуміло, що не помітити хлопця, який відзначився у 34-х матчах 37 разів, просто не можна.
Після одного з виїздів із юнацькою збірною Саленко вже чекали на базі «Зеніта». Ішов 1985 рік. У головній команді Ленінграда, яка роком раніше виграла чемпіонат СРСР, знайшлося місце для подаючого величезні надії забивали. 15-річного футболіста вже через три дні внесли до заявки на матч союзного чемпіонату з мінським «Динамо». А 1 березня 1986 року у віці 16 років Саленко дебютував у вищій лізі у виїзному матчі з московським «Динамо». Причому як дебютував! Отримавши 20 хвилин ігрового часу за рахунку 3:3, Олег зумів забити гол і принести «Зеніту» перемогу, ставши наймолодшим бомбардиром союзних чемпіонатів.
У тому сезоні Саленко забив три м'ячі, а після семи голів у чемпіонаті СРСР 1988 року отримав запрошення з Києва. «Як відомо, до київського «Динамо» кого попало не звуть, - розповідає Олег. - Втім, це був дуже відповідальний і непростий крок. Природно, розраховувати на повторення зенітівської кар'єри, де, минувши дубль, я одразу потрапив до основи, у Києві не доводилося. Тоді в складі «Динамо» щонайменше два десятки людей реально претендували на місце в основному складі, серед них - 15 збірників. Тому тренування проходили навіть напруженіше, ніж матчі союзного чемпіонату - кожному хотілося опинитися в числі 11-ти найкращих. Але як не важко було витримувати навантаження Лобановського, ті роки згадувати приємно. Особливо наш «золотий дубль» у 1990 році. Тоді до чемпіонства ми додали Кубок СРСР, у фіналі якого розгромили московський «Локомотив» - 6:1, а я зробив хет-трик. До речі, це теж рекорд - нікому до цього не вдавалося забивати три м'ячі у вирішальних матчах за кришталевий трофей».
У 1991 році Саленко продовжив свою голеаду, відправивши у ворота суперників «Динамо» в останньому чемпіонаті СРСР 14 м'ячів. А вже у 1992-му він забивав у чемпіонаті України. І той час Олег згадує далеко не найтеплішими словами. Мовляв, після матчів із московськими клубами, командами інших союзних республік довелося їздити містами, колективи яких ще рік тому виступали в другій лізі. Рівень чемпіонату різко впав, і Саленко захотів на Захід. Відпрацювавши один чемпіонат, він заявив про своє бажання керівництву і... пів року взагалі не грав у футбол на високому рівні. Але все ж домігся свого - перебрався до Іспанії, у «Логроньєс». Єдине, що бентежило, так це статус аутсайдера клубу.
Хоча, як виявилося невдовзі, це пішло навіть на користь - Саленко звалив на свої плечі важку ношу з порятунку команди від пониження в класі та півтора сезону успішно справлявся з поставленим перед собою завданням. «Явна скромність «Логроньєса» мене не бентежила. Вона компенсувалася силою іспанського чемпіонату, де, на відміну від України, команди б'ються в кожному матчі - незалежно від титулів і регалій суперника. Грати в сильному чемпіонаті складно, але цікаво - там викладаєшся на сто відсотків і іноді таке зробиш, чого сам від себе не очікуєш. Я витягнув команду із зони вильоту і став її найкращим бомбардиром. Пропозиції? Звичайно, вони з'явилися, але я тоді вирішив ще на рік залишитися в «Логроньєсі», аби остаточно адаптуватися в Іспанії. Адже там я був на коні, знав, що за будь-яких розкладів вийду в основному складі. І не пошкодував, оскільки після закінчення того сезону підписав контракт із титулованою «Валенсією».
А йшов уже 1994 рік. Рік найвищого злету Саленко. Контракт з «Валенсією», феєрія голів на чемпіонаті світу у складі збірної Росії (до речі, 1992 року Олег зіграв у дебютному матчі національної збірної України, але невдовзі перебрався до табору російської команди).
Але на біду форварда, в іспанському клубі з'явилася ще одна людина, для якої 1994 рік запам'ятався на все життя - наставник збірної Бразилії Карлос Альберто Паррейра, який виграв на тому чемпіонаті світу перше місце.
«Стосунки з тренером у мене якось одразу не склалися. Якийсь час він мене з сербом Предрагом Міятовичем взагалі в запас посадив, віддаючи перевагу грі без нападників. Я не витримав, зірвався і висловив у пресі все, що думаю про бразильського наставника. Після чого він пообіцяв згноїти мене в запасі. Але так сталося, що в один момент травмувалися майже півкоманди, і Паррейрі під тиском преси та вболівальників довелося згадати про мене. А я візьми та забій два м'ячі мадридському «Реалу». Ми виграли - 2:1, і Паррейра змушений був ставити мене до складу. І я почав забивати, відзначився голами з «Тенерифе», «Сельтою», два місяці визнавався найкращим гравцем команди. Але дуже невчасно травмувався, переніс операцію, після чого вирішив, що пора йти з «Валенсії». Хотів грати, а не сидіти в запасі».
З цього все й почалося. Незважаючи на те що у «Валенсії» змінився тренер (замість Паррейри прийшов Луїс Арагонес), який намагався переконати його залишитися, але Саленко вже вирішив переїхати до Глазго. Зараз визнає, що зробив помилку, але тоді йому здавалося, що «Рейнджерс», який поманив обіцянкою виступу в Лізі чемпіонів і гарними преміальними, - найоптимальніший варіант. До речі, на той час були й інші варіанти: кликали іспанські «Севілья» і «Сарагоса», запрошували на гарні гроші до Японії. Але чемпіон Шотландії на цьому тлі виглядав краще.
Насправді ж усе виявилося далеко не так прекрасно. І незважаючи на хороший колектив, Саленко не протримався у складі чемпіонів Шотландії більше року. До речі, у Глазго Олег познайомився з однією з найколоритніших постатей в історії футболу - англійцем Полом Гаскойном, який прославився своїм буйним характером і невмінням дотримуватися спортивного режиму. У нашому його уявленні.
«Життя є життя. Порушують режим усі й усюди, - вважає футболіст. - Але одні можуть ґрунтовно «запалити», а інші не дозволяють собі нічого подібного. Ось у цьому й полягає головна відмінність нашого футболу від західного. Коли тебе тут замикають на базі на тиждень, а потім на день відпускають у «звільнення», запросто можна зірватися. А на Заході саме життя виключає подібну потребу. Ніхто не дивиться, скільки пива ти п'єш, не вламується вночі в твою квартиру, щоб переконатися, чи спиш ти у своєму ліжку. Ти вільна людина і сам себе контролюєш. А Гаскойн?.. Повірте, все це вигадки журналістів. Робота в них така - колупатися в брудній білизні. Газети навперебій трублять, який англієць п'яниця і бешкетник, а він, між іншим, цілком нормальний хлопець зі своїми плюсами і мінусами. Принаймні в Союзі, судячи з того, скільки він випиває, вважався б чи не завзятим тверезником».
З Глазго Олег попрощався по ходу сезону, перебравшись до Стамбула в один із місцевих клубів - «Істанбулспор». Але й тут у Саленка справи не пішли - далися взнаки травми та недбале ставлення власників клубу. А турки, отримавши права на футболіста, почали вимагати за нього кілька мільйонів доларів, але охочих полегшити гаманець чомусь не знайшлося. Довелося чекати закінчення терміну контракту. А потім була польська «Погонь» із Щецина і президент, який обманув її футболістів, що утримував команду в обмін на обіцянку мерії виділити йому місце під автостоянку. Місце не виділили, гроші миттєво закінчилися. У «Погоні», яка мала реальнісінький шанс стати чемпіоном країни, Саленко й провів свій останній офіційний матч на великому полі...