Золоті піски
Розташований за 18 км від Варни, цей курорт говорить про себе своєю назвою. Пісочок тут справді золотистий і, попри досить щільну прибережну готельну забудову, чистий. Загалом, тутешні пляжі не відрізниш від інших європейських - акуратні шезлонги-парасольки, пляжні бари, катамарани та «банани». Більшість готелів реконструйовано, і про радянське минуле тут практично ніщо не нагадує - хіба що категорії деяких готелів здаються дещо завищеними порівняно із західними стандартами та громадські вбиральні іноді підводять. Зате щодо решти інфраструктури Золоті піски дадуть сто очок вперед багатьом західноєвропейським курортам. Місце це веселе й модне; кількість ресторанів, диско-барів, кафе, магазинів та крамничок на квадратний метр просто зашкалює. Увечері тут починається друге життя.
Причому треба віддати належне болгарам, які не забули в гонитві за євростандартами про власні традиції. Будь-який курорт сам по собі нівелює національну приналежність, але тут усе-таки відчувається місцевий колорит: усюди можна скуштувати болгарську кухню (про неї трохи згодом) і подивитися на офіціантів у національних костюмах, а подекуди навіть побачити традиційний болгарський танець на гарячому вугіллі (кажуть, умільців танцювати в країні залишилося не так багато). Ціни в ресторанах теж тішать: за $7-10 вам подадуть справжній делікатес із чудовим вином.
Є на узбережжі одне романтичне місце, де живуть дайвери, - дикий пляж біля селища Шабла. Антураж тут зовсім інший: величезне темне каміння, високі піняві хвилі - Гаваї, та й годі! Неподалік від берега лежать уламки військових кораблів, що затонули під час Другої світової. Щоправда, пірнати тут рекомендують лише дуже досвідченим нирцям. Зате по дорозі назад можна заїхати в ресторан, де подають найкращий суп із мідій на узбережжі (називається він «Дылбока»). Туристів тут зовсім мало, а от серед болгар місце дуже популярне. Тераса розташована на крутому березі біля самого моря, і зі столика можна розгледіти невелику плантацію, де вирощують молюсків.
Пловдив - Казанлик - Велико-Тирново
Пловдив - такий собі болгарський Санкт-Петербург, друга культурна столиця. Життя тут іде неквапливо, і все навколо дихає мистецтвом: зі старовинних стін кокетують концертні афіші, крізь вітрини художньої майстерні проглядають етнічні музичні інструменти, які, здається, будь-якої миті готові зазвучати єдиним оркестром, біля антикварного салону на бруківці бородатий умілець зосереджено лагодить старовинне вигадливе крісло, у мереживній тіні гігантської липи хлопчик перебирає сріблясті струни цимбала, а з вікна сусідньої музичної школи чути переливи шопенівського вальсу... Завершує низку картин головний сюжет: античний римський амфітеатр, збудований 19 століть тому Марком Аврелієм. Звісно, в такому місці театр не міг просто банально перетворитися на музей: у наші дні тут дають оперу.
Казанлик примітний насамперед тим, що в його околицях, між двома гірськими пасмами - Балканами та Середньою горою, - розташована Долина троянд, де росте знаменита казанлицька троянда, головний туристичний фетиш і майже офіційний символ країни. Її аромат розтиражовано на весь світ традиційним болгарським промислом - трояндовою олією. П'ять століть тому троянду завезли з Сирії та Ірану, і відтоді цей сорт культивують лише тут завдяки унікальному мікроклімату, що склався в долині. На тлі синіх гір, оповитих легким серпанком і трохи розцвічених мініатюрними селянськими будиночками, простягаються гігантські (100 гектарів!) плантації рожевих і білих квітів, обабіч витончено пересипані дикими яскраво-червоними маками. У спекотний полудень здається, що повітря згустилося від аромату, і його можна пити, наче солодкий коктейль. Стоїш посеред цієї краси, і лише джмелі навколо діловито гудуть - у них теж робота, вони зі збирачами троянд брати по цеху!
Тут же розташована парфумерна фабрика - можна зазирнути у масивні казани, де виробляють дистиляцію, і навіть поспостерігати за роботою технолога, який при вас виготовить запашний (а головне, натуральний) гель-крем. На основі трояндової води роблять буквально все - від крему для ніг до шампуню. Усе це багатство у нехитрих пластмасових баночках продається в крамничці при фабриці й коштує сущі копійки, $2-3. До речі, із трьох тонн троянд виходить лише літр олії, а для виробництва придатні лише пелюстки, зібрані до 11 ранку - вважається, що в них найстійкіший аромат.
Ще одне місце під Казанликом, яке неодмінно треба відвідати, - село Шипка, де розташований національний парк-музей Шипка-Бузлуджа. Він був збудований на пам'ять про Російсько-турецьку війну (під час якої в Болгарії впало турецьке іго), просто на місці військових дій Шипкинської епопеї 1877-78 років. Особисто мене жоден військовий меморіал (ні площа Бастилії, ні Перл-Гарбор, ні Поклонна гора) не вражав так, як цей хрестоматійний пам'ятник Свободи з гордим бронзовим левом на постаменті. Можливо, тому він такий простий і геніальний, що чекати моменту звільнення від турків болгарам довелося цілих п'ятсот років.
Наступним пунктом нашої подорожі була давня болгарська столиця Велико-Тирново. Історія цього міста почалася ще в бронзову добу, у III тисячолітті до н. е. Пізніше його населяли фракійці, потім візантійці, а з VII ст. н. е. - болгари, про що досі свідчить безліч історичних пам'яток, головна з яких - археологічний заповідник Царевець. Найколоритніша фортеця височить на однойменному пагорбі, увінчана високою дзвіницею Патріаршої церкви, і досі є обличчям міста.
Обов'язково підніміться і пройдіться вздовж її різьблених стін, скуштуйте цю сувору кам'яну естетику, помилуйтеся краєвидом на місто та високі береги річки Янтри. Усередині заповідника безліч православних церков, стриманих і благородних, без золотих візантійських надмірностей, що сліплять очі.
Царевець - видовище не лише денне, а й нічне, причому мова не про банальне підсвічування. Кілька разів на місяць на даху одного зі старовинних будинків на вулиці Пікколо, звідки вся фортеця видна як на долоні, відбувається шоу «Звук і світло». Сюжет його присвячений боротьбі болгар проти турецького ярма. Під звуки етнічної музики лабіринт фортечних стін разом із церковними маківками по черзі загоряється різними кольорами, підсвічуваний найпотужнішими прожекторами. Заради цього на навколишніх вулицях повністю вимикається освітлення, і все навколо осяюється грою лазерних променів. Унікальність проєкту в тому, що прожектори встановлені безпосередньо біля стін, а керуються з єдиної точки дистанційно.
Загалом, Велико-Тирново унікальний у своїй самобутності: у палітрі його образу так химерно перемішалися слов'янські, балканські та азійські барви. Ідеш центром - старовинні бруковані квартали виглядають чинно-європейськими, згорнув за ріг - ось православний храм, на вигляд трохи схожий на мечеть, а береги Янтри вже шаруються звисаючими над прірвою біленими будиночками - недбалими й безтурботними, з білизняним «розфарбуванням», які зустрінеш тільки на півдні.
Люта чушка - рожева горілка
Не лукавитиму: болгарська кухня - не найделікатесніша у світі, а тому й не така популярна. Але, перебуваючи в Болгарії, ви, найімовірніше, перейметеся до неї симпатією - хоча б уже тому, що самі болгари - великі її патріоти. Переважна більшість місцевих ресторанів (механи) оформлена в національному стилі (смугастість домотканих серветочок і килимків у червоних тонах ще довго потім викликатиме у вас рефлекс собаки Павлова) і пропонують національні ж страви.
М'ясо тут люблять подавати в горщиках із усякою овочевою всячиною та рясною підливою. Причому вимочувати цю саму підливу шматочком хліба не те що не зазорно, а прийнято. Кажуть, що цей звичай з'явився століття тому, коли сім'ї були великими і м'яса на всіх їдців не вистачало. Мабуть, тому болгарські хіти - це все-таки не м'ясні страви, а насамперед шопський салат (помідори, огірки та терта бринза під оливковою олією та оцтовим соусом), закуска зі смішною для російського вуха назвою «люта чушка» (мариновані, дуже гострі перці), банниця - найніжніший листковий пиріг знову ж таки з бринзою. На столах обов'язково стоїть шарена сіль - приправа на основі червоного перцю, чебрецю, куркуми та коріандру.
Окремої розповіді заслуговують вина. У Болгарії унікальний клімат для виноробства - з одного гектара виноградників тут збирають до тонни винограду, тоді як у Франції - лише 500-600 кг. Традиційні винні сорти - Мавруд і Гамза (червоні), Міскет і Демет (білі). Їх п'є практично вся Європа, Японія, Китай, Корея і навіть Латинська Америка. А от у Росії, як запевнили нас на одній зі старовинних приватних виноробень, у масовому продажу болгарське вино не з найкращих. Інший традиційний місцевий напій - ракія, виноградна горілка, як кажуть винороби, двоюрідна сестра коньяку та арманьяку. Звісно ж, не могла не відзначитися в тутешньому алкогольному асортименті й казанлицька троянда - з неї теж женуть ракію, а також лікер. Але це вже вельми специфічні напої: після дегустації привезених мною зразків вже тут колеги довго жартували - от, мовляв, і парфумерії попили. Зате яке свіже дихання!