Девід Кемерон розкритикував мультикультурну модель
Зі своєю програмною промовою про актуальні проблеми британського суспільства Девід Кемерон виступив у суботу, 5 лютого, на конференції з безпеки в Мюнхені. Швидше за все, це просто збіг, і все ж вибір місця по-своєму символічний – до Великої Британії єдиною західноєвропейською країною, де про провал спроб побудувати мультикультурне суспільство наважилися заявити на офіційному рівні, була саме Німеччина.
Головною загрозою безпеці прем'єр передбачувано назвав тероризм, причому спеціально виділив проблему так званих «доморощених терористів» – народжених або вирослих у Великій Британії. Корінь тероризму, вважає Кемерон, слід шукати в ідеології «ісламістського екстремізму», процвітанню якої сприяє політика мультикультурності.
«Керуючись доктриною мультикультуралізму, – говорив Девід Кемерон, – ми заохочували представників різних культур жити відокремлено, у відриві один від одного і від загальноприйнятих уявлень... Більше того, ми дозволяли цим відокремленим спільнотам демонструвати поведінку, прямо протилежну нашим цінностям».
За словами прем'єра, ліберальне суспільство не повинно обмежуватися тим, що дозволяє всім жити, як їм заманеться, до тих пір, поки не порушуються закони країни. «Справді ліберальне суспільство», як висловився Кемерон, вірить у деякі цінності (список стандартний: рівноправ'я, свобода, демократія) і повинно дати своїм громадянам зрозуміти, що якщо вони хочуть бути частиною суспільства, то ці цінності треба поділяти. «Європі пора прокинутися і побачити, що відбувається в її країнах, – говорив британський прем'єр. – Під загрозою не тільки наші життя, але й сам наш життєвий уклад».
Зі слововживанням Кемерона можна не погоджуватися (наприклад, «справжній лібералізм» у викладеному прем'єром варіанті більше нагадує тоталітарне суспільство), проте сміливими або новими його заяви не назвеш. Швидше навпаки, Девід Кемерон лише поділився з присутніми набором штампів. Більше того, цілком очевидно, що в країнах, де проблема імміграції дійсно актуальна, точка зору «хай живуть, але тільки свої дивні традиції хай залишать там, звідки приїхали» є вельми поширеною і навіть вважається відносно помірною.
Однак відповідно до негласних правил офіційної риторики європейських держав останніх десятиліть подібні висловлювання вважалися неприпустимими. І, незважаючи на те, що, за винятком вищенаведених цитат, лідер британських консерваторів був підкреслено обережним (разів десять закликав розділяти іслам і радикальний ісламізм, справно нагадував, що тероризм не можна пов'язувати з якоюсь однією релігійною або етнічною групою, обіцяв боротися з бідністю та іншими загальновизнаними причинами тероризму), реакція з боку громадськості не змусила себе чекати.
Тут потрібно згадати про другий збіг, важливий для нашої історії. У день, коли прем'єр-міністр озвучував свої міркування в Мюнхені, в місті Лутон за 50 кілометрів на північ від Лондона пройшла найбільша у Великій Британії антиіммігрантська акція протесту. Вулицями міста (де, нагадаємо, довгий час жив і вчився іракець, який у грудні 2010 року влаштував теракт у Стокгольмі) пройшов натовп із трьох тисяч представників радикальних рухів, які вигукували антиісламські гасла.
Звичайно, несподіваний виступ прем'єр-міністра ультраправих страшенно надихнув. Лідери руху English Defence League («Ліга захисту Англії»), яке й організувало лутонську ходу, висловлювалися в тому дусі, що нарешті прем'єр прислухався до доводів простих британців і наважився дати відсіч кому слід.
Гіршого збігу обставин навмисне не придумаєш. В інших умовах промова Кемерона могла б викликати суспільну дискусію і, можливо, навіть призвела б до якихось конструктивних зрушень. Однак після того, як прем'єр-міністра піднесли на щит британські радикали, на голову уряду обрушилася злива критики. До невдоволення представників мусульманських громад додалися докори з боку опозиції, до опозиції оперативно приєдналася преса, і в результаті Кемерона звинувачують у потуранні ультраправим і чи не у фашизмі.
Між тим, висновок із промови британського прем'єра мав бути зовсім іншим. Мюнхенський виступ Кемерона показав, що ще одна європейська країна дозріла для того, щоб спробувати хоч якось осмислити інтеграційні процеси і спробувати на них вплинути. Причому якщо в Берліні під інтеграцією розуміється, головним чином, адаптація біженців та іммігрантів з Туреччини та країн Близького Сходу, то перед Лондоном проблема стоїть принципово інша.
Велика Британія століттями була колоніальною імперією, і на піку її розквіту під британським пануванням проживала, ні більше ні менше, третина населення Землі. З розпадом імперії та створенням Британської співдружності націй Лондон робив спроби різними способами зберегти зв'язок з колишніми колоніями. У 1948 році, наприклад, було прийнято закон про громадянство, відповідно до якого 800 мільйонів колишніх підданих імперії могли жити і працювати в метрополії без візи.
Закон з тих пір неодноразово редагувався і посилювався, однак з 50-х років до Великої Британії ринули переселенці з різних куточків імперії, від Індії до Ямайки. Другу за чисельністю демографічну групу в Лондоні зараз становлять індійці (понад три відсотки), а третю, якщо не рахувати ірландців – вихідці з Бангладеш, далі йдуть Ямайка, Нігерія та Пакистан.
У якийсь момент приплив робочих рук із колишніх колоній майже повністю заповнював у Великій Британії ринок некваліфікованої праці. Для вихідців із колишніх колоній часто створювалися спрощені умови для прийому на роботу, держава протягом багатьох років ревно охороняла їх від спроб дискримінації з боку роботодавців.
Як це часто буває в демократичних країнах, боротьба з дискримінацією часом набувала химерних форм. Багато британців з обуренням зазначали, що, захищаючи приїжджих від них, влада відмовлялася належним чином реагувати на неадекватну поведінку з боку приїжджих. З часом це призвело до закономірного зростання соціальної напруженості, посильна боротьба з якою, власне, становить одне з першочергових завдань влади.
Менше року тому британця, який через простоту душевну порушив питання про проблему імміграції, швидше за все, назвали б вузьколобим (як це сталося з прем'єр-міністром Гордоном Брауном та виборницею Джиліан Даффі). І те, що Девід Кемерон наважився прямо заговорити про інтеграцію мігрантів, означає, що влада зрозуміла: ігнорувати ситуацію більше не можна.
Можливо, спроба прем'єра була дещо незграбною, однак вона, тим не менш, показова. Вже те, що такий виступ став можливим, свідчить про серйозні зміни в суспільно-політичному дискурсі. Здається, від шаленої толерантності маятник хитнувся в бік здорового глузду. Головне тепер – точно відстежити хід його руху і не вдаритися в іншу крайність.
Костянтин БЕНЮМОВ.
