Почавши з роботи в Агентстві Печати в 1961-му році, пройшовши через школу Гостелерадіо СРСР, співпрацюючи з шоу Філа Донахью, пояснюючи в найкращому з можливих варіантів найнесподіваніші заяви керівництва СРСР з внутрішніх та міжнародних справ, отримавши не лише ТЕФІ, але й ордени («За заслуги перед Отечеством» IV ступеня, «Дружби народів» та ін.), він став найзнаковішою фігурою в радянській, а потім і російській журналістиці.
Однак щодо міграції міжнародний журналіст, організатор відомих телемостів не з чуток знайомий з проблемами мігрантів з колишнього СРСР – різних історичних періодів та поколінь. Владимир Познер непоколебимий: у емігрантів дуже мала ймовірність зберегти культуру, яку вони забирають із собою, залишаючи вітчизну.
Познер каже про те, що бачив емігрантів і першої хвилі, і другої, і єврейську еміграцію. При цьому культура насилу зберігається, незважаючи на те, що раніше еміграція здебільшого була саме інтелігентською. А от у новій еміграції, як зауважував Познер, часто відбуваються зовсім небувалі речі – вже через 3-4 роки співвітчизники за кордоном набувають акценту.
Журналіст розуміє, звідки з'являється огидне піжонство – коли виїхавші за кордон кажуть «як це у вас по-російськи». На його думку, це звичайна людська дурість і «проблеми психологічного характеру».
Про «останню» хвилю емігрантів Познер і взагалі говорить з печаллю – «їм зберігати нічого». Справді, люди, які читали небагато, бували на концертах рідко, залишаються в якомусь «вакуумі». Залишивши російську культуру «за бортом», вони так і не стають 100%-ними американцями, ізраїльтянами або кимось ще.
Втім, Познер ріс у Бруклині, подовгу жив у США, і сам, незважаючи на найвищий рівень освіти, знань, на дивовижний для нашого часу професіоналізм (так і хочеться назвати його професіоналізмом «старої гарту»), по суті, залишився дивиною. У вітчизняній журналістиці він – совість, яка дивиться на «немету Росію» «звідти», а в зарубіжній – представник російської дійсності.
Схоже, доля людини за кордоном, а по суті – і головна проблема будь-якої міграції – у тому, що сам той, хто в'їхав або «виїхав за межі», залишається у свого роду «нульовому» просторі, у такому No Man's Land. Заговоріть навіть у відносно найближчій для нас Варшаві в трамваї по-російськи – і ви помітите зневажливі погляди. А в колишньому СРСР перед іноземною мовою начебто слід напружено розшаркуватися – аби не осоромитися перед іноземцем.
Здається, що саме це самотність і сталося з одним журналістом, який хоч і надзвичайно розумний та чарівно уважний, але «своїм» не стане ні тут, ні, звичайно, «там».
_