Не факт, що ви пригадаєте саме короткостриженого молодого англосакса в дешевих джинсах, «кенгурушці» з капюшоном, що відгородився від зовнішнього світу навушниками та екраном ноутбука. Швидше за все, це буде юна леді з азіатським розрізом очей, закутана в чорне вбрання. А може, символ сьогоднішньої Британії – це смаглявий водій омнібуса з гортанним акцентом у сикхському тюрбані?..
Останні півстоліття Англія була загальноєвропейською вітриною мультикультурності – тут на порівняно невеликій ділянці суші уживаються десятки різних етносів. Ту саму мультикультурність, від якої стогнуть Франція та Німеччина, британцям вдалося перетворити на національний бренд поряд з універмагом «Херродс» і гімном «Боже, бережи Королеву». Прогуляйтеся Лондоном – з маленького Бейрута ви потрапите в іграшковий Стамбул, звідти – у крихітний Мумбай і закінчите ваш «трип» у запашному спеціями Чайна-тауні. Яким чином старенькій Англії так довго вдавалося перебувати в цьому мультикультурному шлюбі? І чому глава уряду Її Величності Девід Кемерон раптом подав на розлучення?
Місто контрастів
«...Ви збираєтеся писати про мультикультурність? О, це дуже цікаво», – ввічливо реагує на мою відвертість корінна англійка Марта. Думаю, її реакція була б такою ж, якби я зізнався, що готую матеріал про особливості британського сніданку. «Ну так, наше суспільство дуже різноманітне», – неохоче додає вона, зрозумівши, що я чекаю хоч якихось коментарів. Ми з Мартою сидимо в холі китайського культурного центру в Сохо. Поруч на спортивних матах її шестирічний син азартно намагається вдарити ногою китайського хлопчика, який ухиляється і хіхікає. Йде урок тхеквондо. У молодшу групу окрім китайських дітей записані кілька англійців, пакистанський малюк і кучерявий мулат на ім'я Шторм. Втім, сивочолий шотландець Ніл, який веде урок, куди більше стурбований кольором поясів своїх підопічних, ніж кольором їхньої шкіри. Поки Ніл демонструє дітям чергову комбінацію ударів, Марта, яка все своє життя прожила в центральному Лондоні, запевняє мене в наступному: «Ви знаєте, коли з дитинства перед очима люди різних національностей або рас, на це взагалі перестаєш звертати якусь увагу. І по-моєму, це чудово…»
Марта в упор не розуміє, про крах якої саме мультикультурності говорив Девід Кемерон: «Невже про Чайна-тауни?» Для туристів вони – екзотика, не менш цікава, ніж традиційний Біг-Бен або Трафальгарська площа, а для місцевих жителів – місце з масою недорогих ресторанчиків, куди варто заскочити під час ланчу. Не більше того. Китайська діаспора у Великій Британії – найбільша та найстаріша в Західній Європі – налічує 430 тисяч осіб. Іммігранти з Піднебесної оселилися тут ще в XIX столітті, і за півтора століття місцеве населення до них звикло, незважаючи на те, що багато китайців погано говорять англійською.
«У цьому, мабуть, головна відмінність англійської мультикультурності від французької чи німецької, – ділиться співдиректор ексетерського Центру етнополітичних досліджень доктор Джонатан Гітенс-Мейзер. – Вона не настільки зосереджена на нації і тому унікальна. Щоб стати французом, ти повинен поводитися як француз. Але ти можеш зберігати свою національну ідентичність і бути при цьому англійцем. Якщо подивитися на історію Великої Британії, тут завжди були прибульці ззовні. А все тому, що англійська самоідентифікація в першу чергу заснована на дотриманні законів, а не на тому, як ти виглядаєш і говориш».
Те, що англійці – унікальна європейська нація, яка постійно поповнювалася за рахунок свіжої крові, будь то італійці, жителі сусідньої Ірландії або вихідці з Ямайки, британські політики повторюють як священну мантру. І не скупляться на барвисті приклади. Ось китайці, хоч і тримаються осібно, особливих проблем не створюють! А як вам національна збірна Англії з футболу, де грають нащадки афрокарибців, які приїхали сюди в 50-х роках, щоб працювати в системі лондонського транспорту?! А які можуть бути претензії до найчисельнішої діаспори – індусів? Їх, мовляв, в Англії понад мільйон – вони або інтегруються в місцеву спільноту, або доброзичливо існують поруч із нею.
Як зримий результат синергії культур вам розкажуть і про ренесанс британської кухні – про те, як на суверенну територію фіш-енд-чипс, елю та пастушого пирога вторглися китайські, індійські та близькосхідні страви і спеції. Спору нема – завдяки цьому Лондон дійсно перетворився на одне з місць гастрономічного паломництва.
Втім, під «крахом політики мультикультурності» Девід Кемерон мав на увазі зовсім інше – напружені стосунки англосаксів з вихідцями з Пакистану, Афганістану, Бангладеш та інших ісламських країн. Державна політика толерантності, яка враз обтесала китайців та індійців, у випадку з пакистанцями та афганцями дала збій. Мусульманські квартали в британських містах перетворилися на зону відчуження, куди європейці не ризикують заходити без потреби. Ми вирушили в одну таку зону, щоб з'ясувати, що ж трапилося з хваленим британським «діалогом культур».
Гострота по-східному
Містечко Лутон, розташоване за півгодини їзди від Лондона, все частіше потрапляє на перші шпальти британських газет саме через зіткнення на національному ґрунті. З одного боку, приблизно чверть населення – а це майже 200 тисяч осіб – становлять іммігранти-мусульмани. З іншого – саме житель Лутона, який ховається за псевдонімом Томмі Робінсон, організував Лігу захисту Англії – спільноту, яка виступає проти поширення мусульманської ідеології. Робінсона та його товаришів зараховують до неонацистів, хоча сам він нацистської символіки цурається. На вигляд звичайний футбольний фанат.
«Я своєю діяльністю нажив собі тут чимало ворогів, – гордовито каже Томмі, – у деяких районах міста мені взагалі краще не з'являтися, на таксі я теж не їжджу, бо всі таксисти – паки (пакистанці. – «Итоги»)». Він озвучує нехитрий список претензій, які корінне населення висуває «понаїхавшим тут»: «Вони вважають наших жінок брудними, не хочуть нічого давати Британії, жити за нашими законами, натомість агресивно нав'язують свої. Багато навіть не хочуть говорити англійською. Усі політкоректно мовчать, а коли хтось на кшталт мене виступає, його називають сраним нациком. О-кей, хай я нацик, але у нас у місті на 200 тисяч жителів 19 мечетей, і я не хочу, щоб з'являлися нові».
Історія Ліги захисту Англії почалася в 2009 році, коли в Лутон повернулися солдати, які воювали на Близькому Сході. Місцеве мусульманське населення організувало акцію протесту проти війни в Афганістані. Відповідь не змусила себе довго чекати – лідери ЛЗА, серед яких спостерігаються переважно представники футбольних угруповань, влаштували контракцію. Поліція провела арешти серед футбольних фанатів, що тільки пішло на користь організації – через соціальні мережі до лутонських моберів почали приєднуватися футбольні фанати та їм співчуваючі з інших регіонів. ЛЗА не є офіційною політичною партією, у них навіть немає власного офісу, але, за словами Робінсона, за бажання вони за пару годин без труда зберуть натовп у кілька десятків тисяч. Це, як показує практика, чиста правда. До речі, те знамените висловлювання Кемерона про крах мультикультурності припало на день, коли в Лутоні була намічена маніфестація Ліги захисту Англії.
«У деякі моменти здається, що Девід Кемерон не в курсі, що відбувається в країні, – іронізує професор Пол Келлі з Лондонської школи економіки та політичної науки, – інакше незрозуміло, навіщо він виступив з критикою мультикультурності саме в той день. З'їхалися націоналісти з усієї країни, а він своєю промовою практично схвалив їхній виступ». Особливої пікантності цій історії додав той факт, що під час своєї передвиборчої кампанії Кемерон називав ЛЗА «страшними людьми» і готовий був заборонити їхню діяльність. Тепер, схоже, настали нові часи. Британські консерватори чуйно вловили настрої електорату. Так, позолота офіційної політкоректності все ще блищить, але поскреби її, і в будь-якому британському місті знайдеться свій маленький Лутон.
Напруження, яке висить над мусульманським кварталом Лутона, відчувається шкірою. Тут не екзотика, а життя в чистому вигляді: убогі магазини з ширвжитком за копійки, крамниці з халяльними продуктами, вітрини з хіджабами. Жінок з непокритою головою не видно, а багато з тих, що виходять за покупками, і зовсім носять чорну чадру, яка залишає на огляд лише очі. На вітрині однієї з крамниць приклеєна записка: «Якщо хочете, щоб ваші діти вивчали правильний іслам, приходьте на наші заняття». Всередині продаються релігійна атрибутика, традиційний одяг і книги. За прилавком немолода жінка з покірною усмішкою на губах, у хустці та довгій сукні. Знайомлюся, її звати Зейнап. Питаю про курси – Зейнап охоче відповідає, попутно розповідаючи про своє життя. Родом вона з Туреччини. До Лутона переїхала пару років тому, коли розлучилася з чоловіком-мусульманином, з яким жила в Лондоні.
«Коли сталися терористичні акти в Америці, я ще жила в столиці, – згадує жінка, – через пару днів після цього кошмару пішла на пошту у своєму одязі. Зайшла всередину, і вся черга завмерла – люди не соромлячись витріщалися на мене. А потім один чоловік підійшов і запитав, як моя релігія дозволяє чинити такі жахи. Я сказала йому, що ці люди – не справжні мусульмани, бо в ісламі є закон: якщо ти рятуєш душу, ти рятуєш все людство, якщо вбиваєш душу – вбиваєш все людство. Тоді він вибачився і сказав, що нічого не має проти мене».
До крамниці заходить бородатий чоловік, і Зейнап тут же замовкає. Він сердито дивиться на мене і питає, що я тут винюхую. Коли я представляюся цікавою студенткою, яка хоче більше знати про іслам, він роздратовано видає: «Головне, пам'ятати, що є тільки один Бог, і ім'я йому Аллах, і Магомет – пророк його. Все, що було до Магомета, тепер має бути забуте. І взагалі, хочете більше знати, почитайте ці книги...» Зейнап винно ховає очі, а я п'ячуся до виходу…
«Коли говориш про іслам і про мусульманські спільноти, треба розуміти, що багато залежить від соціального класу і від регіону, з яким ми маємо справу, – каже доктор Джонатан Гітенс-Мейзер. – Арабський лікар з південного Лондона – це одне, робітник з Бірмінгема або Лестера – зовсім інше, мешканець Лутона – третє. Свого часу люди їхали сюди, щоб працювати на автомобільному заводі Воксхолл, якому катастрофічно не вистачало рук. Приїжджали цілими селами, селилися відокремленою спільнотою. Але якщо сорок років тому іммігранти їхали на готові робочі місця, то сьогодні багато з них елементарно не можуть знайти роботу». Те саме, втім, відбувається з білими англійцями. Винних же, як водиться, шукають по сусідству. Де-не-де сусіди виявляються суцільно приїжджими, як у Бірмінгемі, де їх майже половина населення.
Межа – небо
Бірмінгем, на відміну від розташованого на півночі Бредфорда, де приїжджих 40 відсотків, а рівень злочинності – один із найвищих у країні, порівняно безпечний. Іммігранти першої хвилі вподобали район Смолл Хіт по сусідству зі стадіоном футбольного клубу «Бірмінгем Сіті»: почали скуповувати нерухомість, привозити свої сім'ї. Сьогодні в Смолл Хіт частка білого населення становить приблизно 25 відсотків, а вся сфера послуг та інфраструктура орієнтована на мусульман. Є, наприклад, виключно жіночі фітнес-центри, а також магазини з халяльною їжею. Можна годину стояти на автобусній зупинці й не побачити жодного англосакса. Нікого не бентежать щебетливі дівчата в хіджабах, які вивчають асортимент молодіжних магазинів. Серед них, до речі, трапляються й новонавернені – хустками неяскравих кольорів закутані білошкірі англійки.
Лорд-мер Бірмінгема Чаудрі Абдул Рашид – виходець із Пакистану. Його історія цілком потягла б на роман-виховання і могла б стати хрестоматійним прикладом для тих, хто хоче адаптуватися у Великій Британії. «Я приїхав до Англії в 1955 році, – згадує Рашид, – спочатку жив у невеликому містечку неподалік від Бірмінгема, у мене там були родичі, які оселилися в Англії ще до Другої світової війни. Удень я працював на ринку, ходив до вечірньої школи. У 1962 році, коли мені довелося на час поїхати до Пакистану, я вже вільно говорив і писав англійською. Назад я повернувся через рік і вже одруженою людиною, тому в пошуках місця перебрався до Бірмінгема, де понад 17 років пропрацював на фабриках».
Розмір пакистанської діаспори в Англії легко пояснити: Пакистан був британською колонією, тому його жителі без проблем отримували вид на проживання в метрополії. Активно переїжджати до Англії вони почали саме в 60–70-ті роки минулого століття і стали справжньою знахідкою для власників фабрик, оскільки, на відміну від місцевих жителів, не намагалися качати права, а прагнули працювати і заробляти. «Треба розуміти, що це не було спокутуванням провини, як у випадку з французькими колоніями, – коментує професор Пол Келлі, – на той момент економіка країни потребувала цих людей. Це була взаємовигідна співпраця».
Лорд-мер згадує, що в ті часи на фабриках працювали по 12 годин 7 днів на тиждень. «Доводилося багато працювати, але в нас була мотивація, – продовжує він, – у мене вдома залишалися брати і сестри, батьки, які залежали від моєї допомоги. У мене була дружина, а потім з'явилися діти. Я мусив забезпечувати сім'ю, тому не думав ні про що, крім роботи. Нинішнє покоління зовсім інше, воно не відчуває жодної відповідальності, але при цьому хоче отримувати від життя всі блага».
Бажаючи забезпечити своїй сім'ї гідне життя, після 17 років роботи на фабриці Рашид вирішив відновити освіту, в результаті закінчив магістратуру і розпочав політичну кар'єру. Він неодноразово обирався до міської ради, а потім отримав посаду лорд-мера Бірмінгема – вона більш церемоніальна, але вважається дуже почесною. «Я, наприклад, беру участь у церемонії посвячення в громадяни Великої Британії, – говорить радник Рашид. – По вівторках видаю свідоцтва про громадянство приблизно ста новим мешканцям міста. І щоразу кажу, що верхня межа їхніх можливостей – небо. У цій країні за бажання можна досягти всього, аби було прагнення».
Покоління STOP
Приклад тієї самої – благополучної – хвилі іммігрантів з Пакистану буквально окрилив британське суспільство. Влада вирішила, що й нові покоління пакистанців, не втрачаючи свого укладу, органічно впишуться в місцеве суспільство. Але не тут-то було. В азійських народів прийнято, що працює тільки чоловік, а жінка займається домом. З цих причин дружини багатьох нинішніх «британомусульман» повністю втратили контакт із соціумом і часто не говорять англійською мовою – вона їм просто не потрібна. Дітей, які народилися вже в Британії, вони виховують виключно в своїй національній традиції. При цьому діти можуть ходити до звичайної загальноосвітньої школи, але оскільки англійською мовою не говорять вдома, вона залишається на вкрай низькому рівні, що викликає в однокласників – корінних британців насмішки та знущання.
Тому в маленьких мусульман відбувається відторгнення всього англійського – мови, культури, способу життя, законів. Пакистанець Хунаід Бхатті має баронський титул. Живучи в Бірмінгемі з малих років, він переїхав до Нью-Йорка, де займається фінансами. А в рідному місті барон буває лише наїздами, щоб побачити рідню та відвідати матчі улюбленої «Астон Вілла». «Можу з себе сказати, що британське суспільство є суспільством рівних можливостей. На жаль, багато молодих іммігрантів цього не розуміють, а тому заздалегідь займають поразницьку позицію і навіть не намагаються щось змінити», – нарікає він.
Перше покоління іммігрантів, навіть якщо виникали складнощі, терпляче долало їх, оскільки інших варіантів не було. У дітей іммігрантів, народжених в Англії, таких проблем немає – щедрі соціальні бонуси виростили інфантильне покоління «мусульманобританців». Мотивації стало менше, але й успіхів теж. В результаті ті, хто мало досяг у житті, заздалегідь вселяють своїм дітям, що успіхів досягти в цій країні неможливо – їх ніколи не сприйматимуть як рівних.
Британський уряд, пустивши життя діаспор на самоплив і одночасно залучаючи все нові й нові хвилі приїжджих, проґавило це «ображене покоління». Натомість його запримітили й залучили до сфери своїх інтересів угруповання радикальних мусульман, які перебралися до Британії в 90-ті роки. Усі все бачили, але вважали за краще не ворушити неполіткоректну тему. Змову мовчання було перервано 7 липня 2005 року в Лондоні, коли терористи підірвали себе в автобусах і метро. Ці теракти стали шоком для британського суспільства – смертники були громадянами Великої Британії, народженими в цій країні.
Представники британського істеблішменту переконані, що їхню мультикультурну ідилію зруйнувала економічна криза. «Зараз існує маса проблем, – каже професор Пол Келлі, – це жахливо високий рівень безробіття, захмарні ціни на освіту, практично повна відсутність соціальної мобільності, серйозна житлова проблема. У Лондоні ви можете знайти справжні білі гетто, де живуть роздратовані, озлоблені люди, які так само недовірливо дивитимуться на перехожого туриста, як на вас дивилися в Лутоні. Можуть і пограбувати.
Тож тут не питання національності та релігії. Просто замість того, щоб виправляти помилки, простіше все звалити на мультикультурність». «Як тільки економіка країни повернеться в колишнє русло, напруженість спаде, а молоді мусульмани з вулиць повернуться до своїх робочих місць», – мріє професор Келлі.
«Ми всі чудово знаємо, що під час економічного буму ніхто ворожості до меншин не демонструє, – додає барон Бхатті, – я дуже добре пам'ятаю, як у 80-ті разом з економічною ситуацією на краще змінювалося й ставлення до меншин. ЗМІ, письменники, політики, коміки буквально вселяли своїй аудиторії ідею толерантності та гармонії між різними людьми у Сполученому Королівстві. Але як тільки економіка пішла вниз, все гучніше зазвучали голоси ультраправих. Як показує історія, це цілком рядове явище, яке треба просто пережити».
Однак багато британців чомусь упевнені, що колишньої мультикультурної ідилії вже не повернути: у корінного населення Англії накопичено надто великий список образ і претензій – причому не стільки до самих «приїжджих», скільки до влади. Деякі вважають, що державна «політика мультикультурності» мала виключно односторонній характер – усі її переваги отримували в основному «особи неанглійської національності». Доходило до того, що в будь-якому побутовому конфлікті іммігрант за замовчуванням мав презумпцію невинуватості, тоді як англосакс щось отримував на повну котушку.
Влада, схоже, починає усвідомлювати цей перекос. Нещодавно в Лутоні учасники націоналістичної демонстрації побилися з учасниками антирасистського мітингу, серед яких були здебільшого мусульмани. Сутичка мало не переросла в масове побоїще, але поліція встигла затримати зачинщиків і з того, і з іншого боку. І тепер суду чекають не лише бритоголові «наци», а й кілька особливо агресивних «антифа» в традиційних східних одежах. Британська громадськість називає такий поворот подій не інакше як революційним.
Чи не перетвориться мультикультурний Острів на роз'єднане королівство? Британські політики цього дуже не хочуть. А от за нечисленних корінних жителів Лутона з його дев'ятнадцятьма мінаретами ми відповісти, мабуть, не ризикнемо...
Анастасія РЕЗНІЧЕНКО.
