У 1967 році Конвенція ООН була розширена - якщо раніше вона регулювала правила поводження лише з біженцями-європейцями (її прийняли після закінчення Другої світової війни), то з 1967 року Конвенція стала універсальною, і під її дію стали потрапляти жителі всього світу. На основі цих документів було прийнято багато регіональних законодавчих актів та законів окремих країн. На сьогоднішній день Конвенцію про статус біженців ратифікувала переважна більшість держав світу.
Кардинальна відмінність біженців від економічних мігрантів полягає в наступному: мігранти покидають батьківщину добровільно, як правило, в пошуках кращого життя. Біженців змушують її покинути непереборні проблеми.
Більшість країн по-своєму трактують поняття «біженець». Загальноприйнято, що на цей статус не можуть претендувати люди, які вчинили серйозні (не політичні) злочини. Як правило, біженцем не визнають людину, яка покинула свою країну через стихійні лиха (наприклад, після руйнівних повеней або землетрусів). Деякі держави гранично посилюють своє імміграційне законодавство, в результаті чого до біженців вони можуть ставитися як до незаконних порушників державного кордону. У деяких державах, наприклад, в Австралії, людей, які звертаються з проханням про притулок, до вирішення питання ув'язнюють в особливі центри, де вони чекають рішення своєї долі. 17 держав (у тому числі США та Великобританія) щорічно встановлюють певні квоти на прийом біженців. Через розпливчастість законів багато мігрантів (точна статистика невідома) намагаються видавати себе за біженців. Наприклад, Держдепартамент США у 2006 році опублікував звіт про прийом біженців, де вказувалося, що «значна кількість» жителів Західної Африки фальсифікують інформацію, щоб отримати цей статус і переселитися до США.
Країни, на території яких опинилися біженці, повинні надавати їм приблизно ті ж права (за невеликими винятками), що й своїм громадянам - наприклад, захист, доступ до освіти, роботи, житла, системи правосуддя тощо. При цьому в багатьох випадках (так, наприклад, було під час конфлікту в Югославії), сусідні країни не дають всім втікачам статус біженця, а гарантують їм лише «тимчасовий притулок». У багатьох випадках становище біженців вкрай серйозне - їм важко або навіть неможливо отримати роботу і взагалі засоби до існування. Подібне найчастіше відбувається в бідних країнах, які не мають ресурсів для підтримки біженців і розраховують лише на допомогу міжнародних донорів.
Конвенція ООН передбачає, що оптимальне вирішення проблеми біженців - їх повернення на батьківщину, проте лише в тому випадку, якщо це дозволяє ситуація в їхній країні. Примус до подібного повернення заборонений міжнародним законодавством, хоча подібні ситуації (наприклад, насильницькі депортації) періодично трапляються.
У 2006 році від 8,6 млн (оцінка верховного комісара ООН у справах біженців) до 11,2 млн (дані американського Комітету у справах біженців та іммігрантів) осіб були біженцями або намагалися отримати притулок в інших країнах. Майже 8 млн з них перебували в цьому положенні більше п'яти років. В останні десятиліття кількість біженців залишається досить значною: наприклад, у 1997 році їх було 13,6 млн, у 2000 році – 14,5 млн, у 2003 – 11,9 млн.
За даними ООН, станом на 31 грудня 2005 року, найбільша кількість біженців та осіб, які намагаються отримати статус біженця, знаходилася на Близькому Сході (понад 4,85 млн осіб, більшою частиною палестинці – 4,3 млн), в Африці (майже 3,2 млн), у Південній та Центральній Азії (1,95 млн). У країнах Азійсько-Тихоокеанського регіону їх було понад 1 млн, в Європі - 530 тис., у Південній та Північній Америці - 475 тис.
У тому числі, у США перебували 176 тис. осіб (тут і далі враховані не тільки люди, офіційно визнані біженцями, а й переселені, які намагаються отримати цей статус). Більшість перебралися до Сполучених Штатів з Гаїті, Куби, Китаю, Колумбії та Сомалі. Крім них у США перебували 8,6 тис. біженців з Росії, 3,6 тис. біженців з України та 2 тис. біженців з Вірменії.
У Вірменії було 11,3 тис. біженців (більшість з Азербайджану), в Азербайджані – 3,3 тис. (більшість з Росії), у Білорусі – 2,7 тис. (більшою частиною з Афганістану), у Грузії – 2,5 тис. (всі з Росії), у Росії - 149 тис. (найбільша кількість з Афганістану та Грузії), в Україні - 4 тис., у Казахстані – 7,3 тис. (дві третини з Росії), у Киргизстані – 3,1 тис. (більшість з Таджикистану), у Таджикистані – 2,6 тис. (всі з Афганістану), у Туркменістані - 12 тис. (більшість з Таджикистану), в Узбекистані – 44,5 тис. (більшість з Таджикистану та Афганістану).
Процес міграції біженців відбувається у двох напрямках. З одного боку, біженці часто повертаються на батьківщину: одне з наймасовіших повернень було зафіксовано в Афганістані після падіння режиму «Талібан». Аналогічні процеси в останні роки пережили Ліберія, Бурунді та Ангола. З іншого боку, за останні роки різко збільшилася кількість біженців, які покинули Ірак, Сомалі, Судан, Того.
Більшість біженців приймають найбідніші країни світу. Цей парадокс пояснюється тим, що люди, які рятуються від війн, голоду, стихійних лих, політичних переслідувань тощо, зазвичай намагаються знайти притулок у сусідніх країнах. Наприклад, станом на 2005 рік (свіжіші дані недоступні) 74% біженців проживали в бідних країнах з річним доходом на душу населення менше $2 тис.; 22% - у країнах із середнім рівнем доходу населення (від $2 тис. до $10 тис. на рік) і лише 4% у багатих державах. У 2005 році найбільшу кількість біженців прийняли - тобто дали їм права постійних жителів і можливість отримання нового громадянства - США (приблизно дві третини всіх біженців, прийнятих індустріально розвиненими державами), Австралія, Канада, Норвегія та Швеція.
У багатьох країнах біженці становлять значну частину населення. Наприклад, біженцем є кожен десятий житель Йорданії та кожен тринадцятий житель Лівану. Для Ірану ця пропорція становить 1 біженець на 70 постійних жителів країни, для Саудівської Аравії – 1 до 102, для Венесуели – 1 до 148, для Канади – 1 до 185, для Німеччини – 1 до 1.332, для США – 1 до 1.667, для Європейського Союзу - 1 до 2.006, для Франції - 1 до 2.380, для Іспанії - 1 до 27.188, для Японії - 1 до 49.115.
Допомогу біженцям надають три офіційно визнані всіма державами світу структури: Офіс верховного комісара ООН у справах біженців, Міжнародна організація міграції (International Organization for Migration) та Агентство ООН з надання допомоги палестинським біженцям. Тільки палестинці гарантовано отримують міжнародну допомогу - у бюджеті ООН існує окрема стаття. Інших біженців фінансують за рахунок пожертв окремих держав, гуманітарних організацій або приватних осіб.
Розподіл коштів проводиться дуже нерівномірно. Наприклад, підраховано, що в 1999 році ООН витратило на кожного біженця з Косово $207, $16 на біженця з Сьєрра-Леоне та лише $8 на біженця з Конго.
У 2005 році найбільші кошти на допомогу біженцям виділили США ($600,6 млн), Європейська комісія ($251,7 млн), Швеція ($132,4 млн), Японія ($125,9 млн) та Нідерланди ($116,9 млн). З розрахунку на душу населення, найщедрішими до біженців виявилися жителі Люксембургу (на одного жителя цієї країни припадає $19,4, спрямованих на допомогу біженцям), Норвегії ($18,2), Швеції ($14,7), Данії ($12,6) та Нідерландів ($7,17).
За матеріалами Washington ProFile.