Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі життєві історії та одкровення людей, яких правильніше було б назвати такими, що не прижилися в Німеччині. Людей, яких автору - хай і з труднощами - вдалося не лише розшукати, а й на умовах повної анонімності розговорити під час відрядження до Росії. Чому раптом анонімності? Гадається, прочитавши сповіді тих, хто не прижився, - сповіді, спеціально залишені «непричесаними» і записані зі слів ім'яреків, - читач зрозуміє, з яких причин співрозмовники вимагали від автора навіть письмових гарантій не згадування їхніх імен у газеті.
Бізнесмен, який розорився в Німеччині
У Олександра Омельченка, який приїхав на ПМП наприкінці 2000 року, у Москві було дві квартири й невеликий торгово-закупівельний бізнес, що приносив стабільні доходи. 32-річний чоловік вважав себе повністю дозрілим для життя в «цивілізованій європейській країні», як він називав Німеччину ще до приїзду сюди, блукаючи місцевими інтернет-форумами та запитуючи в старожилів порад щодо облаштування у ФРН. Питання, які хвилювали майбутнього європейця, як нині визнає сам екс-підприємець, були досить специфічної властивості. Ну, наприклад: «Як провезти до Німеччини велику суму валюти?» або «Які наслідки загрожують за приховування від соціаламту заощаджень?»
У цьому разі неважливо, що респонденти, як правило, радили бізнесмену не починати нове життя з обману. Важливе інше: сам він, вирушаючи до «цивілізованої країни», вирішив грати за власними, аж ніяк не європейськими, правилами. Реалізував обидві столичні квартири, поклав виручені від їх продажу гроші на кредитку, переписав бізнес на далекого родича, домовившись, що й перебуваючи в Німеччині, отримуватиме зі справи певні дивіденди, і – почав жити як усі. Іншими словами, животіти, проходячи по ланцюжку: табір, гуртожиток, отримання соціальної допомоги та проходження мовних курсів.
Перший справжній шок столичний бізнесмен пережив у гуртожитку, «незрівнянному за рівнем комфорту не те що з нормальним житлом у Москві, а й взагалі із сучасною квартирою». Втім, приховані від соціаламту гроші досить швидко допомогли хлопцеві найняти дорогого маклера й одним із перших серед товаришів по муках перебратися з общаги в персональні хороми, що оплачувалися йому за рахунок коштів місцевих платників податків. Як і допомогли вони бізнесменові оплатити послуги персонального репетитора під час мовних курсів. «Загалом, до певного часу все йшло гладко, – каже мій співрозмовник. – Соціальної допомоги цілком вистачало на базові потреби, ну а «на цукерки» я добирав, потроху знімаючи гроші з рахунку, заведеного поза юрисдикцією ЄС». Однак потім настало похмілля й гірке розчарування: «Коли захотів пустити коріння в Німеччині, виявилося, що безробітний, яким я і був, не може просто так прийти й купити добротний будинок, на який у мене цілком вистачало коштів. Бюрократи вимагали, щоб я заявив про походження грошей, на які збираюся зробити покупку».
У підсумку Олександр зачекав із пусканням коріння й за професійною звичкою хотів пустити гроші в обіг, відкривши невелику крамничку. За російською традицією, Омельченко зовсім не хотів, щоб його ім'я світилося у фінансових відомствах, а тому вирішив оформити справу на підставну особу. З цією метою найняв спритного хлопця з-поміж росіян, який пообіцяв у два рахунки обробити дільце, організувавши фірму й найнявши місцевого керуючого. Однак росіянин підло надурив співвітчизника: передавши організатору справи солідну суму чорного налу, Олександр, який не переймався вивченням німецької, підмахнув папери, не помітивши того, що запланований керуючий іменується в них власником фірми.
Отже, колишній столичний бізнесмен за свої кровні придбав фірму для чужого дядька. Нині ж Омельченко обурюється: «Звертатися до поліції було марно, і якби подібну ситуацію я в два рахунки вирішив у Москві, звернувшись до братків, то в Німеччині виявився просто беззахисним перед обличчям кідали. Я остаточно розчарувався в житті тут і за весь час перебування лише втратив гроші».
Ну а чому мій співрозмовник обрав такий шлях, а не пішов протореним і, головне, цивілізованим шляхом – відмовившись від соціальної допомоги та заявивши про наміри офіційно стати бізнесменом? На це питання Олександр воліє не відповідати, лише нарікаючи, що втратив себе в житті: «Не прижившись у цій країні, де правлять бал бюрократи, я розтратив останні гроші, вже повернувшись до Росії. Чого тільки варте було відновлення однієї прописки! На довершення зіткнувся з тим, що родич повністю підімнув під себе бізнес і не захотів виконувати умови джентльменської угоди. Повернути фірму коштів уже не вистачило, ну а всі потрібні зв'язки у відповідному світі я розгубив за півтора року перебування в Німеччині».
Прощаючись із невдалим європейцем, я поставив йому запитання, які в майбутньому ставив і всім учасникам цього матеріалу: «Чи є хоч щось, що сподобалося вам у Німеччині, і за чим ви тепер сумуєте? Чи не шкодуєте про рішення повернутися назад?» Колишній столичний бізнесмен, нині мешкає в орендованій однокімнатній квартирці та працює бригадиром сторожів парковки, що належить кондомініуму: «Чистота... так, це чистота – не лише на центральних вулицях, а й узагалі повсюди. Про від'їзд із Німеччини – не шкодую, шкодую про повернення сюди. Піднакопичивши коштів, обов'язково виберуся в іншу країну. Думаю, тепер це буде Канада».
Мати, стурбована школою
На відміну від попереднього співрозмовника, жителька Саратова Інна Голодець, яка прожила в Німеччині два роки і (це вона вимовляє зі зітханням) втекла з країни, облаштування на новому місці починала цілком законослухняно. Мати-одиначка, яка приїхала сюди з 12-річною донькою, не лише не переходила вулицю на червоне світло, коли навіть місцеві порушували правила, але й, будучи за професією інженером-технологом з вищою освітою та червоним дипломом, спочатку не гребувала найпримітивнішою роботою. Від соціалу в повному його обсязі відмовилася, щойно представилася перша можливість: на вихідних прибирала приміщення в офісі, розставляла в магазині товари на прилавки і навіть доньку залучала до праці, знайшовши для неї місце рознощиці безкоштовної газети.
Як же сталося, що в усьому правильна жінка не лише втекла з чудової країни, де її практично все влаштовувало, але й, на відміну від московського бізнесмена, нині через свій вчинок живе зі страхом у душі? Інна Голодець ретельно добирає потрібні слова: «Можливо, комусь здасться дивним, але я поїхала з Німеччини з тієї ж причини, що й приїхала туди: заради майбутнього дитини!» І пояснює: «Мені видається жахливою тамтешня середня освіта - суцільні вихідні та свята, уроків додому не задають, а сама шкільна програма ніби призначена для того, щоб діти й не прагнули здобувати освіту. Я була готова шукати додаткові заробітки, щоб влаштувати для дитини альтернативне навчання. Ні, маю на увазі не приватну школу, на яку все одно моїх коштів не вистачило б, а дистанційну освіту. Однак зробити подібне мені не дозволили: німецький закон зобов'язує батьків, щоб їхні діти щодня відвідували школу. Незрозуміло тільки, звідки за такої суворості в Німеччині чотири мільйони неписьменних!»
Втім, за словами Інни, невдоволення якістю шкільної освіти стало лише першою краплею в морі протестних настроїв. Остаточне рішення втекти дозріло тоді, коли «донька просто на уроці отримала від однокласника записку про те, що він хотів би вступити з нею в сексуальні стосунки!». Чи спробувала мати з'ясувати ситуацію, поговоривши з хлопчиком, його батьками, класним керівником, нарешті? «Ні, оскільки доносити завжди вважала підлістю, просто перевела дитину до іншої школи. Але стало ще гірше: зіткнулася з тим, що до сексуальних домагань додалися ще й пропозиції накачатися на дискотеці "колесами". Після цього я просто роздарувала приятелям усі наші речі, прибралася в квартирі, купила два квитки на автобус і повернулася з донькою додому. На щастя, у місті в нас є де жити».
І що ж, у рідному місті немає тих проблем, з якими Інна зіткнулася в Німеччині? «Звичайно, є. Але тут я більше контролюю доньку, яка не має самостійних доходів, і ми з величезними труднощами, але починаємо надолужувати пропущену шкільну програму».
Що ж, кожному своє, але чому дама, яка просто не прижилася в Німеччині і, здавалося б, нічого кримінального не накоїла, за її ж словами, з таким страхом дивиться на розширення Європи на схід? Обставини такі: неуважно прочитавши договір оренди квартири, Голодець підписалася під тим, що, виїжджаючи з неї, зобов'язується зробити ремонт на суму 4.000 євро. До того ж не поставила орендодавця до відома, що залишає житло: поклала ключі від квартири під килимок - і була така. Нині, як написала втікачці сусідка по сходовому майданчику, на її ім'я прийшов рахунок від бауферайну. Рахунок із вимогою відшкодувати ту саму злощасну суму.
Інна, яка торгує на речовому ринку і заробляє 100 рублів на день плюс 1% від продажу, готова розплакатися: «Через бабську норовливість, через те, що діяла під впливом емоцій, боюся тепер, що одного разу мене притягнуть до відповідальності. Думаю, вікно в Європу для мене і, головне, для Світлани (доньки) закрилося. Назавжди. З моєї ж вини. Ви не знаєте, як виплутатися з подібної ситуації?»
Про які моменти життя в Німеччині згадує з сумом жінка, яка щодня читає новини про інтеграцію в Європу? Чи повторила б вона свій вчинок, якби довелося починати все спочатку? «За всім сумую, крім школи, - каже Інна Голодець. - ФРН чудова країна, до якої й зараз відчуваю почуття вдячності. Свій вчинок повторила б. Тільки нормально повернулася б додому, а не втекла. І ще знайшла б час, щоб хоч у якійсь газеті оголошення, чи що, дати: "Дякую, Німеччино! Дякую тобі за все!"»
Патріот яблуневого саду
Зізнатися, про третього героя розслідування мені говорити і неприємніше, і важче. Не зустрінь я Віктора Герца в невеликому райцентрі, досі мав би про нього куди більш позитивне (хай і хибне) уявлення. Адже скласти заочне враження про майбутнього співрозмовника легко можна було з численних репортажів провінційної преси, яка розхвалювала чоловіка, «що віддав перевагу містечку, де він виріс і провів дитинство, усупереч усім спокусам, що чекали на нього на Заході», чоловіка, «що повернувся додому, щоб полагодити похилену хату та закласти у себе яблуневий сад».
Не дивно, що чоловік родом із дитинства, міцний господар і патріот, звиклий до уваги пишучої братії, спочатку погодився зустрітися зі мною, не висуваючи жодних вимог про анонімність. У підсумку ж я розчарував поверненця, як, своєю чергою, і він мене. «Скажіть правду, - поцікавився автор, начитавшись періодики, у співрозмовника, - ви серйозно вважаєте, що пізні переселенці в Німеччині лише через свій статус отримують за одну й ту саму роботу менші гроші, ніж корінні жителі країни? Вам і справді часто доводилося стикатися з націоналістичною ненавистю з боку аборигенів, як про те писала преса? Чи ваші слова перекрутили писаки?»
«Патріот», ймовірно, очікуючи, що журналіст почне з порога захоплюватися його мужнім вчинком, дещо знітився, але потім узявся жваво розповідати про те, як його права в Німеччині утискали чи не на кожному кроці. Не стану переказувати байки «патріота», щоб шановний читач не подумав раптом, що мова йшла про становище курдів у хусейнівському Іраку або страждання жителів Тибету в Китаї часів Великого керманича. Зрештою, головне - в іншому: Віктор, схоже, справді розповідав місцевим журналістам про скрутне становище аусідлерів та утиски їхніх прав у Німеччині. Розповідав людям, які не уявляють реалій цього життя, а тому співчутливо кивали та співпереживали його вигадкам. Як згодом співпереживали «патріоту, що зазнав горя на чужині» і тисячі читачів.
Співпереживали і співчували мужикові, що повернувся, аби поправити перекошену хату. І не відали доброхоти лише одного: такий свій у дошку земляк уже отримав німецьке громадянство, а тому будь-якої миті - ну, наприклад, коли хата знову перекоситься - може повернутися в країну, що надає йому ті ж блага, що й сотням тисяч інших, некорінних співгромадян. В країну, яку він вважає за можливе ганьбити, перебуваючи за її межами. Я не став питати співрозмовника, за чим німецьким він сумує в Росії і чи не шкодує він про свій вибір - ані ностальгії, ані вибору в цьому разі просто не спостерігалося. Я поставив Віктору пряме запитання: що він розповідав про Росію, поки жив у Німеччині? І отримав - після затяжної паузи - на мою думку, вичерпну відповідь: «А я скрізь маю право говорити все, що хочу!» Подальша розмова з «патріотом яблуневого саду» видалася мені безглуздою.
Повірте, автор зовсім не хоче займатися моралізаторством і засуджувати колишніх європейців, з якими йому довелося зустрітися під час поїздки країною. Когось із них уже покарала доля, хтось, сподіваймося, просто остаточно зрозумів, де для нього перебуває батьківщина, ну а хтось... Перечитуючи одкровення співрозмовників, я лише ловлю себе на думці - на жаль, не всяку шкоду взаєморозумінню Європи та Росії можна виразити в конкретному грошовому вимірі. І хочу лише одного: щоб про всіх росіян, чи то насправді росіян, чи німців, євреїв, українців, у Німеччині не судили по неприжилих, які готові годинами міркувати про цивілізованість і європейство, але не бажають дотримуватися елементарних законів людської порядності.