Відразу попередимо: не має жодного сенсу їхати на машині в Іспанію з метою полежати на пляжі. Для таких випадків дешевше, простіше і швидше обійтися літаком, а для місцевих поїздок - взяти машину напрокат (якщо компанія велика - підійде оренда мікроавтобуса). Але якщо ви хочете подивитися континент, а не лише заїжджені туристичні місця - можна спробувати поїхати і на власному автомобілі.
«Зелена карта» і вітчизняні права
Для поїздки в Європу цілком достатньо мати наші права, видані в будь-якому ДАІ. Причому не обов'язково це має бути пластикова картка - цілком можна обійтися і водійським посвідченням із вклеєним у нього фото. Прізвище та ім'я власника дублюються латиницею, а в базах даних європейських поліцейських є обидва зразки вітчизняних прав.
Існують також міжнародні права - їх можна отримати у відділенні ДАІ за місцем проживання за схожу суму. З ними дозволяється їздити по всій Європі (ці права схожі на книжечку розміром більше паспорта із записом різними мовами, зокрема японською, китайською та арабською). По-перше, такий документ необхідний у випадку, якщо з якихось причин у вас вилучені вітчизняні права - наприклад, їх забрали за 10 км до кордону за виїзд на зустрічну смугу. Зрозуміло, що в таких випадках сума хабара зростає в кілька разів, і щоб уникнути зайвих витрат, краще підстрахуватися і мати при собі міжнародні права - наше тимчасове посвідчення за кордоном недійсне.
Другий необхідний документ, без якого в Європу просто не пустять, - страховий поліс цивільної відповідальності. Майже вся Європа входить у систему «Зелена карта», тому достатньо купити єдину страховку, яка діє на всій території.
Заплати і лети
Уже в'їхавши в континентальну Європу, стикаєшся з такою проблемою, як платні дороги. Їх можна розділити на дві умовні категорії. У Франції, Італії, Іспанії та Хорватії плата йде за проїзд конкретними дорогами, і вона покілометрова. В Австрії, Угорщині, Словаччині та Чехії необхідно купити на заправці віньєтку, яка свідчить про сплату дорожнього збору. Ціна цього знака на 15 днів - два-вісім євро залежно від країни. Втім, в Австрії деякі перевали та тунелі в горах є платними. Можна, звісно, віньєтку не купувати, але в такому разі, якщо вас спіймають на автобані, доведеться платити штраф близько 150 євро. Чи варто покладатися на випадок?
На захід від кордону у платних доріг завжди є безкоштовні альтернативи. Інша річ, що вони вузькі, проходять через населені пункти, а в Австрії - через гори. Тож заощадити не вийде: по-перше, можна витратити багато часу, по-друге, спалити занадто багато бензину. А пальне в Європі дороге - євро за літр. У Франції, Хорватії, Італії та Іспанії доведеться платити не лише за літри, а й за кілометри: на автострадах беруть гроші за пройдену відстань. Там дороги виходять відносно дорогими. Припустімо, дорога з Мілана до Болоньї (247 км) обійдеться в 10,9 євро, а поїздка на схожу відстань у Франції - з Парижа до Тура (238 км) - 19,1 євро. Зате по платній дорозі, якщо немає заторів, можна доїхати всього за дві години (на безкоштовній втратите щонайменше чотири години плюс більша витрата бензину). В Іспанії ціни ближчі до французьких - поїздка з Валенсії на курорт Салоу (247 км) обійдеться в 17,75 євро. Ціни на дороги дуже залежать від рельєфу місцевості - в горах вони обходяться дорожче. Наприклад, шлях з Генуї до Сан-Ремо в Італії обійдеться в 11,7 євро, тоді як за відстанню це всього 150 км. А 90 км від Барселони до Салоу в Іспанії - у 7,82 євро.
Далеко чи до Таллінна?
Країни Прибалтики нині - члени Євросоюзу. Латвія та Естонія межують із Росією, але на основних пунктах перетину кордону - Себеж - Зілупе та Нарва - Івангород - зазвичай збираються черги. Простіше зробити гак у 50-100 км до сусіднього переходу і перетнути кордон спокійно, без очікування. До Литви ж доведеться їхати через Білорусь (а це до всього іншого обов'язковий транзитний збір у $20) і, відповідно, купувати місцеву страховку - у Прибалтиці поки що не діє «Зелена карта», і обов'язкова страховка в кожній країні своя.
«На колесах» у Прибалтиці зручно - відстані невеликі, і можна спокійно кататися країною, оглядаючи її пам'ятки. Крім того, там збереглися ще радянські традиції - з поліцейськими іноді можна домовитися про штраф за пів суми без квитанції, а про засідку з радаром моргають фарами. Ця радянська традиція, до речі, пішла саме з Прибалтики - у 60-ті один із генералів ДАІ СРСР поїхав до Литви, після чого написав у «Правді» про погану звичку місцевих водіїв - показувати зустрічним фарами про засідку співробітників ДАІ. Звісно, «Правду» читали всюди, і цей прийом прижився на всій безкраїй території СРСР.
Любителі цікавих подорожей можуть відвідати Східну Європу. Єдина проблема - кожна країна вимагає власну візу, зокрема й транзитну. Виняток - Польща, туди можна потрапити з візою однієї з суміжних держав (Шенген, Чехія, Словаччина).
Нарешті, любителі пляжного відпочинку можуть вирушити на власному автомобілі до Болгарії. Оскільки пором з Іллічівська (під Одесою) до Варни ходить нерегулярно, простіше їхати своїм ходом. Вибір маршрутів тут багатий. Найпростіший і прямий пролягає через Молдову - країну жадібних дорожніх міліціонерів. Зате при цьому скорочується шлях по Румунії - бідній країні, в якій можливі напади. Якщо виключити Молдову, доведеться робити гак і перетинати кордон у районі українського міста Рені, а далі їхати вздовж Дунаю. Можна збільшити румунську частину маршруту до 500 км, якщо в'їхати в цю країну в районі Чернівців, - тоді доведеться перетнути Карпати. Зате з курортної Болгарії (якщо заздалегідь подбати про дворазову візу) можна з'їздити в Стамбул: від Варни це якісь 500 км, а від Сонячного Берега - і того менше. Втім, такі маршрути радше для великих фанатів автоподорожей - виходить досить довго і дорого порівняно з літаком. Тож якщо пізнавальна мета стоїть не на першому місці, то краще все ж традиційним літаком, у крайньому разі поїздом.
На північ, в Ісландію, або на південь, у Сирію
Нарешті, якщо традиційні європейські маршрути давно пройдені, Східна Європа не приваблює, а душа просить чогось нового - можна спробувати екстремальні подорожі на північ. Припустімо, закортіло вам «на північ в Ісландію». Немає проблем. Доїжджаєте до Фінляндії, а зі Стокгольма через усю Швецію - прямо в Норвегію. Зі Стокгольма треба тримати курс на західний порт Берген - до нього трохи більше 1.000 км найкрасивішої дороги. А там сідаєте на пором, який понад добу пливе до ісландського міста з важковимовною назвою Сейдісфьордур. А далі - головною дорогою навколо Ісландії, країни гейзерів. Вона, між іншим, не така вже й маленька, як це може здатися при погляді на карту. Дорога з Сейдісфьордура до столиці - Рейк'явіка - займе 600 км, що через північ, що через південь.
А на зворотному шляху пором зробить ще дві зупинки: спершу зайде на Фарерські острови, що належать Данії, - тригодинної стоянки якраз вистачить, щоб дослідити добру половину островів, зокрема й столицю - Торсхавн. Друга зупинка - Шетландські острови, що належать Великобританії. З них можна як повернутися назад до Бергена, так і переїхати в «велику» Великобританію - в шотландський Абердин. Якщо повертатися тією ж дорогою нецікаво, можна проїхати через Англію, сісти на пором у Дуврі й припливти в континентальну Європу - у французький порт Кале.
Нарешті, ще один маршрут, популярний у невеликої групи любителів екстремального автотуризму. Уже відомим шляхом (через Болгарію) доїжджаєте до Туреччини, а там рухаєтеся в бік Сирії, де відвідуєте стародавні мусульманські міста - Алеппо, Дамаск.