Закінчення. Початок у №15 (549), №14 (548), №13 (547).
Погляд полярника Миколи Плешивцева
Я потрапив в Антарктиду в 45 років, після довгих років роботи на різних суднах морського та риболовного флотів, тому особливого трепету не відчував. Просто нове місце роботи з «річним рейсом» за флотськими мірками.
І спочатку нічого особливого й не було. Так, красиві заходи на тлі чудових айсбергів, найвигадливішої форми, вразили своєю яскравою палітрою фарб. Через особливу прозорість атмосфери все бачиться таким яскравим і соковитим, що здається нереальним. А зоряне небо – це взагалі симфонія, такого більше ніде не побачиш.
Найважче пережити першу зиму. Світлого дня практично немає, щодня стокові вітри до 30 метрів на секунду при температурах повітря близько мінус 20 градусів, і треба ходити проти вітру, зігнувшись під кутом більше 45 градусів – все це дуже втомлює і вганяє в зневіру. Тут рятує тільки наявність якогось хобі або захоплення, тоді все проходить значно легше. Але приходить весна, і хай морози ще тримаються, але сонце таке яскраве і гріє набагато інтенсивніше, ніж на материку, душа відтає. Як тільки повертаються птахи – все одразу оживає.
Найяскравіше враження – тваринний світ Антарктиди. Пінгвіни – це зрозуміло, вони тут аборигени і їм холод не завада, до них швидко звикаєш, але от птахи – це дивовижно розумні створіння. Поморники – це скарбниця розуму та кмітливості. Ловлю рибу навесні в тріщині. Напроти сидить поморник (за традицією дрібна рибка віддається йому), кладу вудку на лід і відходжу на кілька метрів убік, тут на вудці клювання (кивок інтенсивно сіпається), озираюся і бачу – поморник дзьобом схопив вудку і задкує від ополонки, намагаючись витягнути рибину. Довелося віддати йому виловлену рибу за кмітливість.
Або сиджу на дерев'яному перевернутому ящику і виловлену рибу складаю під нього. Навколо повно поморників, які чекають подачки. Але чую, щось не так піді мною. Озираюся – найрозумніший прогриз або розгріб сніг під ящик у мене за спиною і звідти дістає спокійно виловлену мною рибу.
Влітку в чистій воді граються пінгвіни, тюлені, морські леопарди вальяжно пропливають уздовж берега, ну, а якщо заходять косатки – все, повна тиша і безмовність, всі ховаються, хто куди встигне.
Ось найсильніші враження. З людських – мужність і самовідданість механіків-водіїв, під час походів на станцію Восток, які при морозах до 40 градусів змінюють агрегати на зношених до межі тягачах, вручну, практично без всякої механізації. Повертаються схудлі на десятки кг і з обмороженими та обпеченими обличчями, чорними ще й від в'їлого в шкіру гару від вихлопу дизелів.
Ще постійний супутній фактор життя – гул вітру за вікнами, практично щодня в осінньо-зимовий період. Відчуття – ніби летиш у швидкому поїзді. Змінювана тональність гулу від швидкості вітру та різні реакції будівлі – хлопки, тріски, удари – все як живе. І коли раптово порив вітру стихає до нуля, починається зворотна реакція: дім ніби розправляє плечі, потріскує, поскрипує, поцокує, ну як жива людина після тривалого перебування в незручному положенні, розминає затерплі суглоби, поскрипуючі від старості.
А взагалі для мене Антарктида – це місце роботи, що дає можливість гідно жити на материку моїй родині, собі (під час довгих відпусток). Місце, де відчуваєш себе на своєму місці через специфіку улюбленої професії, вже незатребуваної на Великій землі. Місце, де є час задуматися над сенсом життя, осмислити прожите і зрозуміти – як же треба жити далі. Тут немає щоденної суєти і поспіху, турбот про хліб насущний. Роби свою справу, допоможи товаришу, якщо бачиш, що йому важко, не піддавайся хандрі від розлуки з близькими, знайди собі заняття до душі – ось основний принцип життя на зимівлі. Багато хто тому й повертається сюди знову і знову. А ще є такі професії, які тільки тут затребувані, і тому тут так багато ветеранів.
Погляд режисера-документаліста Ольги Стефанової
Острів Буромського – найбільше в Антарктиді кладовище. Цього року, в сезоні 58-ї Російської антарктичної експедиції, мені вдалося там побувати. Переглядаючи кінохроніку, завжди завмирала серцем на кадрах, де трактор з Іваном Хмарою йде під лід.
Перша Антарктична експедиція… 1956 рік. Радянський Союз відкривав першу полярну станцію на континенті. Мирний. Іван Хмара був з будзагону, тракторист, йому тільки виповнилося 20 років. Чула багато розповідей: того дня він отримав телеграму – народився син.
Йшло розвантаження «Обі» на припай. Один із тракторів із причепленими саньми прорізав гусеницею лід, заглух і застиг. Водій вискочив з кабіни. Картину спостерігало кілька людей, серед них – Іван. Підбіг, застрибнув, схопився за важелі, рвонув уперед – і пішов під лід, це вже видно на кіноплівці. Хроніка німа, але навздогін, мабуть, летіло: «Куди ти?! Обережно, стережись!»
Кам'яна брила, п'ятикутна зірка. «Івану Хмарі». Навколо обеліска кипить життя: тут влаштовують колонію пінгвіни Аделі, снують пухнасті дитинчата, кричать мамаші. Тут же – пара поморників, гніздо. Айсберги навколо, сонечко яскраве, спекотне, антарктичне. Океан тільки розкрився, вода іскриться і бликує. Весна! Тихо, мирно. Хочеться про кожного дізнатися, кожного пом'янути… Згоріли під час пожежі, загубилися в ураган, замерзли в хуртовину, впали у воду, провалилися в льодову тріщину, розбилися на літаку...
Тут не риють могил. Землі немає, острів – це скеля. На камінні зміцнюють саркофаг з товстого листового заліза. Якщо тіло загиблого не вдалося знайти, поховання позначають умовно. Висить, наприклад, на скелях фотокартка під склом… Понад 80 осіб за 58 років існування Російської антарктичної експедиції знайшли в Антарктиді свій останній земний притулок. Царство їм Небесне. Вічна пам'ять.
Підготувала Оксана КИСЛИЦЫНА,
«Газета.Ru».