Інформаційно-аналітичний дайджест для всіх, хто їде за кордон або залишається вдома
Мандри

П'ять поглядів на Південний полюс – 2

Погляд другий: «…холод усередині, холод усюди»

Уривки з книги Віктора Боярського «Сім місяців нескінченності».

11 грудня, понеділок, 138 день. Я побачив Полюс о 11 годині 40 хвилин. Маленька чорна крапка, поруч з якою виднівся невеликий білий пагорб, з'явилася всього за два градуси праворуч за нашим курсом. Це був незабутній момент мого життя…

Ми обійнялися. Полюс був наш! Незважаючи на важкий початок, втрати собак, негоду, проблеми з пальним та всі інші труднощі, неминуче пов'язані з такою подорожжю, ми дійшли до Полюса. І це сталося через 138 днів і ночей після старту.

6 січня, субота, 165 день. Дивовижні все-таки істоти ці собаки – такі різні в проявах свого характеру, зовсім як люди! Є розумні й дурнуваті, добродушні й злі, злопам'ятні й відхідливі, хитрі й простодушні, флегматичні й імпульсивні, трудяги й ледарі. Але всі вони зараз учасники нашої експедиції, і на їхню долю випали найважчі випробування, причому, на відміну від нас, вони не знають, куди йдуть, і тому не можуть порахувати, скільки днів залишилося до кінця їхніх мук. Вони вміють радіти кожному дню, і іноді просто по-хорошому заздриш їхній здатності влаштовуватися після важкого дня гонки в пухкому снігу.

13 січня, субота, 172 день. Експедиція тривала вже майже півроку, і хотілося швидше фінішувати. Етьєнн був налаштований рішуче. «Ось прийду в Мирний, – говорив він, – перш за все, навіть до шампанського, спалю лижі. Я вже набрид сам собі в цих лижах – як не подивишся під ноги, все одне й те саме». І хоча я чудово розумів його стан, все-таки обережно порадив: «Ти не поспішай палити. Можливо, вони комусь ще знадобляться!» Етьєнн і не став наполягати: «Нехай не спалю, але зніму обов'язково!»

16 січня, вівторок, 175 день. Закінчувався шостий місяць подорожі. Я вже почав ловити себе на думці, що сприймаю все навколишнє, все це дуже нехитре, розмірене життя як щось невіддільне від себе, ніби я з самого народження прокидався в холодному наметі, готував на примусі вівсянку, розмовляв незрозумілою мовою, дев'ять годин поспіль прасував лижами снігову цілину, весь день бачачи перед собою лише три речі (компас, горизонт та собачі упряжки), знову ставив намет з єдиною думкою про вечерю і, повечерявши, забирався в мішок, щоб завтра знову прокинутися в холодному наметі, запалити примус і...

28 січня, неділя, 187 день. Сьогодні ввечері на 327-му кілометрі траси Схід – Мирний відбулася історична зустріч двох експедицій, одна з яких використовувала для свого пересування величезні, важкі, рикаючі, що видихають чорне, сморідне повітря, брязкаючі залізними гусеницями тягачі, а інша – невеликих, легких, рикаючих, що видихають невагому білу пару, брязкаючих білими зубами собак.

Я, ступивши на борт нашого тягача, почувався почасти в ролі господаря: все тут було мені знайоме за численними попередніми походами, більше того, саме в цьому тягачі я провів незабутній місяць у березні 1986 року в поході в районі Мирного. Для моїх же друзів з «Трансантарктики» все це було в новинку, і вони з цікавістю розглядали внутрішнє оздоблення величезної машини.

Три підвісні м'які койки, люк, що веде до кабіни тягача, куточок радиста, відгороджений строкатою завісою, стійку радара, що знаходиться в безпосередній близькості з електроплитою, стінні ящики, звідки Андрюша час від часу під схвальні вигуки присутніх діставав черговий делікатес. Було дуже тепло, і коли після пельменів Андрій пустив по колу сковороду зі смаженою картоплею та куркою, довелося терміново роздягатися. Бенкет завершився чудовою кавою. О 9-й годині найбільш дисциплінована частина «Трансантарктики» розійшлася по наметах, а ми з Кейзо залишилися з хлопцями і до півночі слухали чудову гру Андрія на гітарі.

8 лютого, четвер, 198 день. «Для всіх людей, – сказав Джеф, – Антарктида – це передусім холод, але холод як би зовні, для нас же Антарктида – це передусім холод усередині, холод усюди»… Антарктида є Антарктида, і її поведінка дуже часто непередбачувана... Сьогодні був чудовий тихий вечір, справжні сутінки, тепло (мінус 30), засинати було приємно. Табір у координатах: 72,12 градуса пд. ш. 96,55 градусів сх. д.

Ранок першого березня був сірим і безрадісним. Дув сильний вітер з південного сходу, видимість була не більше 50 метрів... Настрій був пригніченим. З голови ніяк не виходила думка про те, що наш товариш, з яким ми пройшли близько 6000 кілометрів, пережили 200 днів однієї з найважчих доріг на Землі, знаходиться зараз десь поруч, на краю загибелі, і ми нічим не можемо йому допомогти. Все це просто не вкладалося в голові і здавалося настільки безглуздим і страшним, що просто не хотілося вірити в реальність всього, що відбувається. Але вітер продовжував лютувати, і зосереджені та серйозні обличчя моїх товаришів, що сиділи поруч, говорили про те, що це не поганий сон…

Насилу дочекавшись світанку, о 4:30 ми знову вийшли на пошуки. Завірюха, як і раніше, шаленіла, світало якось неохоче. І раптом, наприкінці другого, останнього на цьому місці кола по ланцюжку пролетіло: «Знайшли!» Зізнатися, було страшнувато бігти туди і дивитися, що знайшли. Але вже за хвилину ми тискали зовсім цілого, живого, навіть не обмороженого, щасливого і плачучого Кейзо…

Як розповів потім Кейзо, він дійсно пішов годувати собак і, як йому здалося, побачив їх, але це було помилкою, а обернувшись, він уже не побачив намета. Спочатку він не усвідомив, що заблукав – так швидко все сталося, – але через півгодини блукань у «правильному» напрямку зрозумів це і прийняв єдино правильне рішення: зупинитися і чекати. За допомогою плоскогубців – єдиного інструменту, який у нього був, – Кейзо вирив собі невеличку ямку, в якій поміщалися тільки ноги, і намагався в ній хоч трохи сховатися від вітру. Це виходило погано – сніг проникав усюди, так що доводилося час від часу вилазити з укриття і зігріватися. Рано вранці, почувши віддалені крики, він виліз зі своєї барлоги, в якій провів тринадцять годин!

Вранці третього березня ми стартували до Мирного. Погода покращувалася на очах. Шторм, що лютував дві доби, зламав припай біля Мирного, і тепер звідси, з купола, ми добре бачили мерехтливу під сонцем, що пробивалося крізь хмари, темну поверхню океану з розкиданими по ній шматками айсбергів. Спускатися з купола було дуже легко, лижі бігли самі, особливо у мене, тому що на фініші в Мирному мене мала зустрічати Наташа. Розширювана на очах смужка блакитного неба у східній частині горизонту підтримувала в мені цю надію. Неважко було зрозуміти мій стан, коли за кілометрів десять до фінішу я побачив у небі два знайомі червонокрилі літаки, на одному з яких мала летіти Наталя.

Мої товариші, які знали про це, станцювали джигу на снігу, приспівуючи з наголосом на останньому складі «НА-ТА-ША! НА-ТА-ША!» і показуючи при цьому на літаки, що наближалися до Мирного. Особливо несамовитів Омар. Ми йшли з зупинками, розраховуючи підігнати до фінішу точно до 19 години. Приблизно за кілометрів п'ять до Мирного, коли ми вже спустилися з купола, я побачив вездехід, що поспішав нам назустріч. Ми зупинилися. З люка вездехода раптом виринула дуже знайома мені постать у червоній куртці з піднятим капюшоном, облямованим хутром.

Вездехід зупинився метрах за сто п'ятдесят. Фігурка в червоній куртці, дуже спритно вистрибнувши з люка, спотикаючись і ковзаючи на крутих слизьких застругах, побігла в наш бік. Це була Наталя! Я підстьобнув лижі і помчав їй назустріч. Ззаду до мене донеслося добре відоме в професійному лижному середовищі напуття: «Вікторе! Не забудь зняти лижі!» За хвилину я вже тримав в обіймах плачучу Наталю. Експедиція «Трансантарктика» для мене завершилася. Закінчувався 221 день подорожі...

Далі буде.

Підготувала Оксана КИСЛИЦЫНА,
«Газета.Ru».