Ви будете сміятися, але від Іри та Жори ми таки пішли з покупкою - недорогою, але дуже симпатичною шубкою. І не тому, що нас убалакали, а - сподобалась. А потім ми заходили до їхньої крамнички просто так, без діла. Розмови розмовляли.
Вони приїхали з Владикавказа. Іра навчалася на фармацевта, працювала в аптеці, заочно закінчила Північнокавказький університет, рік попрацювала хіміком. Жора - інженер-механік, закінчив сільгоспінститут, теж встиг попрацювати - на заводах, у КБ і міг із заплющеними очима пояснити, чим відрізняється засувка 30ч6бр від іншої трубопровідної арматури. У 28 років вирішив змінити все докорінно - і навчився ювелірної справи. Вони одружилися, народили дітей і в 1990-му поїхали. До Греції.
Ж.: - Нічого особливого від еміграції ми не чекали. Наша сім'я чудово жила у Владикавказі. Не страждали, не мучилися, працювали, навчалися...
Ж.: - Нічого особливого від еміграції ми не чекали. Наша сім'я чудово жила у Владикавказі. Не страждали, не мучилися, працювали, навчалися...
І.: - Я тут брала участь у виборах - висувала свою кандидатуру в місцеву владу. Але наша партія - неодемократів - програла.
Один наш добрий знайомий вирішив спробувати змінити нинішнього мера району, який у своєму кріслі просидів беззмінно багато років. Почали збирати команду. Я мала зібрати навколо себе російськомовних. За мене проголосувало небагато людей, але саме російськомовних серед них і не було. Чому? Перекупили в останній момент. Не знаю, скільки євро отримав кожен - 200, 300...
А ще - заздрість. Багато з тих, хто раніше мене не знав, проголосували за мене. А от знайомі, приятелі, з якими ми не раз за столом сиділи, переметнулися на інший бік. Вони питали: тобі це навіщо - ти ж добре влаштована?
У нашому двадцятитисячному містечку Термі живе 200 російськомовних, і я була єдиною їхньою кандидаткою. Я їх усіх розшукала за телефонними довідниками, усіх обдзвонила, з усіма зустрілася. Два тижні ми з чоловіком бігали, як божевільні.
Мені вся ця біганина дуже сподобалась. І дуже багато відкрила. Зрештою, і вороги починають поважати, якщо ти чогось вартий.
Шкода, що ми програли. Хотілося б отримати надійну державну роботу. І ідеї були. Адже наші понтійці мало що знають про пільги, на які мають право, ніхто не представляє їх в уряді, їх на кожному кроці обдурюють. Я говорила їм: давайте об'єднаємося - тоді нас буде видно і чутно. Є програми, про які ми нічого не знаємо. Потрібна людина, яка б усім цим займалася. Взяти хоча б наше маленьке містечко. Коли мої старші діти були маленькими, я намагалася їх максимально завантажити - спорт, танці, англійська, тощо. За всі ці гуртки доводилося багато платити. А от мій молодший ходить у ті самі гуртки в спеціальному центрі для нових іммігрантів, але вже безкоштовно. Таких програм можна було б створити чимало. Якщо цим займатися і не розкрадати гроші.
Спостерігається деградація понтійців. Приїжджають освічені люди, не можуть знайти роботу, бракує коштів на навчання дітей - нема чим платити за гуртки, за додаткові заняття в приватних школах. Діти залишаються без атестатів зрілості, про вищу освіту й думати не сміють і, природно, випадають із середовища своїх однолітків, точніше - не можуть у нього увійти, інтегруватися, утворюють свої клани, які не змішуються з греками і відчувають до них і з їхнього боку ворожість. Особливо це стосується дітей, яких привезли до Греції вже у 12-15 років. Поки вони вивчать грецьку, не маючи підтримки батьків, які б'ються за дах над головою, за те, щоб діти не були голодними, - на освіту й адаптацію ні сил, ні часу не залишається.
У Греції сильне безробіття. За спеціальністю влаштуватися важко і корінним мешканцям, не те що іммігрантам. По-перше, треба підтвердити диплом. Я це зробила досить швидко, але роботи все одно не знайшла. Більшість починають з прибирань. Тобто стартують з нульового положення в суспільстві. І в тобі закипає злість. Твоя хазяйка-роботодавиця може бути зовсім безграмотною, але вона тобі платить зарплату. За це ти її ненавидиш. Вона може бути з тобою ввічливою, пропонувати каву чи навіть нагодувати обідом - але все це тебе принижує.
Хтось влаштовується на завод, у швейні майстерні. І там тебе оточують і тобою керують люди з нижчим рівнем. Негайний діагноз: усі вони дебіли. Але вони зовсім навіть не дебіли, просто в Союзі педагоги та інженери оберталися зовсім в іншому середовищі. Якщо ти в Росії залишиш роботу хіміка і підеш у цех із пошиття спідньої білизни, ти там зустрінеш багато хороших людей, хоч і без хімічної освіти, і вони всі здадуться тобі дебілами.
Тут чоловіки починають з будівництва. Тобі, лікарю, твої колеги по будівельній бригаді здаються неповноцінними. Вони дійсно не лікарі. Але вони грамотні й досвідчені у своїй будівельній справі люди, які чудово вміють класти цеглу.
До речі, про лікарів. Вони опинилися в кращому становищі, ніж інші спеціалісти. Для них були організовані спеціальні курси з вивчення мови та підготовки до професійного іспиту, запропоновано пройти практику в місцевих клініках. Лікарі тут добре заробляють, і на наших медиків є попит.
На жаль, нічого подібного не пропонується, скажімо, шкільним вчителям, і практично всім їм довелося розлучитися з професією...
Ми з чоловіком у цьому магазині отримуємо по 600 євро. Дещо ще маємо з продажів. Це не багато і не мало - мабуть, така середня зарплата в країні. У лікаря державної лікарні - мінімум тисяча плюс страховка плюс відрахування до пенсійного фонду. Добре і надійно. Оренда квартири дуже дорога: у Салоніках - не менше 300 євро.
Ми купили собі квартиру в розкішному місці, за 10 км від Салонік. Квартира на три поверхи. Перший - допоміжний, на другому - салон і кухня, а на третьому - три спальні й ванна кімната. Внизу, на 66 кв. м, з окремим входом, живуть батьки Жорика, вони приїхали з Росії лише три роки тому. До приїзду дідуся з бабусею ми й придбали ці хороми.
Мій чоловік - грек. Ми приїхали сюди, щоб виростити своїх дітей греками, укорінитися в цій країні. Якщо ти приїхав жити назавжди, утвердився в репутації порядної людини, робиш усе, щоб не заплямувати своє ім'я, ти зобов'язаний зрозуміти людей, які тебе прийняли, допомагали коштами й готові допомагати надалі.
Греки не очікували, що приїде так багато й таких різних людей. Потік народу, який обрушився, що не знає мови, місцевої культури, виявився для них повною — і не надто приємною — несподіванкою.
В особисто мене немає жодних претензій до цього народу. Можливо, тому мені тут добре. І не так уже важливо, якими шляхами приїхали люди — чи купив хтось грецькі документи, чи одружився, чи вийшла заміж за грека. Важливі його наміри. Якщо приїхав варягом, щоб швиденько заробити й назад, місцеве суспільство це одразу відчуває і ставиться відповідно.
Ми познайомилися з вірменським подружжям. Вона — фармацевт, він — ювелір. У них немає громадянства, живуть тут за «зеленою картою». Вони не намагаються видавати себе за греків, але стараються вжитися в суспільство, і в них виходить.
У понтійців тут немає такої слави злодіїв і розбійників, як в албанців. Але вони й між собою не ладнають, намагаються в чужому монастирі насадити закони, за якими жили на Кавказі чи в Москві. Тому місцеві греки загалом не раді напливу іммігрантів. І за зовнішнім виглядом відрізнити приїжджого грека від грузина вони не можуть.
Коли ми виїжджали, нашій дочці Елеонорі було вісім років, Григорісу — п'ять. Звичайно, вдома ми говорили лише російською. Приїхавши, почали шукати житло подалі від місць, густо заселених вихідцями з Росії. Ми хотіли, щоб діти росли в чисто грецькому середовищі, щоб у них не було комплексів і проблем.
Спочатку було важко — і нам, і дітям. Ми разом, обклавшись словниками, намагалися робити уроки. Вони ходили на додаткові заняття в школі. І, звичайно, у мові нас швидко обігнали. На повну адаптацію в них пішов рік. У 90-му тут ще було дуже мало наших... Усі, хто зустрічався на моєму шляху, абсолютно всі були готові допомогти мені та моїм дітям. Допомагали сусіди. У школі була чудова вчителька. Вона моїй дочці щодня складала індивідуальний словничок з 10-ти слів: картинка і грецьке позначення. Оскільки дочка соромилася відповідати в класі, ми з нею на перервах показували вчительці все, що вивчили напередодні. Я займалася з дітьми математикою, фізикою, хімією. У мене був принцип: діти мають розвиватися, не важливо, якою мовою, — потім розберемося.
Упоралися. Дочка вже на третьому курсі інституту, син — закінчив школу.
Вступити до інституту тут важко. Система дуже складна. Коли вступала дочка, треба було складати чотири екзамени. Не в якийсь конкретний вуз, а за обраним профілем. Результати всіх абітурієнтів оброблялися централізовано, і визначався прохідний бал для кожного факультету кожного вузу. Тільки після підрахунку абітурієнт міг оцінити, куди його візьмуть. Дочка за своїми балами залишилася в Салоніках, навчається в Касторії, в Інституті міжнародної торгівлі.
Зараз ця система змінюється. Шкільна освіта складається з шести років початкової школи, трьох років гімназії та ще трьох років ліцею. Той, хто доходить до ліцею й успішно його закінчує, уже стає абітурієнтом. Великий відсів відбувається після гімназії. Тим, хто не відповідає рівню ліцею, пропонується вступати до професійних училищ — здобувати спеціальність. Щоправда, після училища теж можна вступати до вузу.
Наш син уже в третьому класі ліцею. Зараз у нього суцільні екзамени. Я порівнюю його навчання в школі з доччиним — і бачу, наскільки все стало складніше. Раніше всіх дотягували до останнього класу. Тепер навіть атестат зрілості стало дуже непросто отримати. А в останні три роки в ліцеї, коли учень уже має обрати один із чотирьох напрямів — гуманітарний, інженерний, точні науки або медицину, — починається дуже інтенсивне навчання, і за найменше відставання відраховують.
Спершу в мене бували моменти, коли я готова була йти в прибиральниці. Але в мені прокидалася інша я, яка починала ненавидіти весь світ. Я зрозуміла, що мені цього робити не можна — одразу стаю поганою людиною. Коротше, не стала будити в собі звіра. Вирішила: треба шукати кваліфіковану роботу, а для цього, перш за все, — вивчити мову так, щоб мене не можна було відрізнити від місцевих. Мені часто роблять такий комплімент: ви розмовляєте, як гречанка, що багато років прожила за кордоном. Тобто трохи зіпсованою мовою.
У мене в дипломі написано: хімік-біолог. Як біолога мене в Греції формально визнали, як хіміка — ні. Хотіла піти працювати біологом у лікарняну лабораторію. Ми підійшли до будівлі цієї лікарні, там стояв натовп охочих — на одну вакансію претендували сотні, якщо не тисячі людей, багато хто чудово говорив англійською, володів ще кількома іноземними мовами, знав комп'ютер, хтось закінчив аспірантуру, хтось має докторський ступінь, публікації тощо. Я постояла, покрутилася — і навіть не стала документи діставати. Повернулася й пішла. На це місце може потрапити лише спеціаліст високого рівня. Тож і як біолог я тут не відбулася.
Це ми намагаємося вселити й нашим дітям. І намагаємося поставити їх у такі умови, щоб вони вчилися виживати. Саме виживати. При місцевому безробітті місце дістається тому, хто кращий за інших.
Загалом, ні в прибиральниці, ні на завод я не пішла. Воліла сидіти вдома і виховувати дітей. У нас адже вже в Греції третя дитина народилася. Це вимагало мужності: мені було 35 – вік для працевлаштування перспективний. Я допомагала Жорику в його ювелірній майстерні, сиділа за верстаком, вела бухгалтерію, закуповувала реактиви, метали, займалася клієнтами. І всі роки шукала роботу. Але коли діти були маленькі, мріяла, щоб робота була недалеко від дому, зі зручним графіком. Я дуже хотіла знайти місце біолога, чи хіміка, чи фармацевта. Не вийшло.
Зі службою в армії тут справа стоїть так. Поки ти навчаєшся – у тебе відстрочка. Але в якийсь момент в армію сходити все ж треба. Моїх дітей це не стосується, але іммігранти, які приїхали до Греції після досягнення 12-річного віку, служать за полегшеною програмою – шість місяців. Щоправда, і для корінних греків термін служби скорочується. Призовники цього року служать 12 місяців. Країна має намір створити професійну армію – у 50.000 контрактників, решта проходитимуть загальну підготовку.
Але тут не Чечня і не Афган, тут немає дідівщини, тож армія нас не лякає. Умови дуже м'які, на останньому етапі служби солдати часто приходять додому. Така армія тільки на користь.
У нашої понтійської братії не дуже гарна репутація, і діти часто соромляться свого походження. Коли ми їдемо в машині з Григорісом та його другом і при них розмовляємо з Жориком між собою російською, Григоріс страшенно злиться. Думаю, цей комплекс піде, коли він зрозуміє, що таке Росія і що немає нічого ганебного в його походженні. А зовсім навіть навпаки. І ми терпляче чекаємо, поки він подорослішає.
У доньки цього не було такою мірою. Єдине, чого вона не хотіла, – залицяльників-понтійців. Зазвичай гречанки їх у вічі не бачать, от їм і залишаються свої.
Погано тим, хто приїхав греків життя вчити.
Обидва мої старші діти закінчили приватну школу. Це така додаткова школа для підготовки до вступу до інституту. Вранці діти ходять у безкоштовну державну, а ввечері – у приватну.
У Греції досить дивна система, яка фінансово душить батьків. Щоб дитина успішно завершила шкільний курс, вона неодмінно повинна ходити й у приватну школу на додаткові заняття з тих предметів, які доведеться складати. Батьки й діти ніби знімають із себе відповідальність: дитина вважає, що раз вона ходить на ці заняття, у неї не повинно бути проблем, а батьки думають: я плачу, отже, моя місія виконана. Причому багато хто ходить на додаткові заняття з усіх предметів, окрім фізкультури та співів. Діти не бажають самі сідати й зубрити історію, географію, біологію, літературу – чекають, що за гроші все їм буде вкладено в голову.
Ми своєму синові погодилися оплачувати лише фізику та математику. Це обійдеться нам за рік у 1.800 євро. Пропонували ще підвчити давньогрецьку і взяти курс із написання твору, але він відмовився. А якщо брати всі предмети, то це задоволення потягне на 3.000 євро. Держава зараз активно бореться з цією системою і організовує додаткові заняття прямо в школі – безкоштовно. Дітям навіть дають бутерброди.
Цю систему можна порівняти з лікарняною. Є державні клініки та приватні. У приватній, скажімо, у породіллі буде окрема палата, комфорт. В решті вона державній лікарні поступається: немає того обладнання, немає таких досвідчених лікарів та акушерок. Якщо в пацієнтки приватної клініки виникає найменше ускладнення, її негайно переводять у державну. Ми цю справу вивчили найретельнішим чином, коли вирішували, де народжувати нашого третього.
Звичайно, престижно народжувати в приватній клініці. Але чоловік сказав: нічого, полежиш у великій палаті, зате під наглядом кваліфікованих лікарів.
У державних університетах освіта безкоштовна. Щоправда, немає й стипендій. Тільки найкращі студенти отримують якісь нерегулярні винагороди. Є безкоштовна студентська їдальня. У багатьох університетах є гуртожитки. Селять у них найменш забезпечених – виходячи з доходів батьків. Елеонора за цим показником потрапила б у гуртожиток, але в її інституту такого немає. Зате їй відшкодовують частину квартирної плати. Винаймає вона квартирку за 150 євро. І трохи підробляє – щоб не обтяжувати нас своїми проблемами.
Порівняно з інститутами університети мають вищий статус. Після інституту можна продовжити освіту в університеті, де прохідний бал вищий. Ця система потроху змінюється: зрівнюється університетська освіта та інститутська.
Хлопці, які не зуміли вступити на навчання в Греції, їдуть за кордон. Афінський політехнічний входить у п'ятірку найкращих вишів Європи, а університет Салонік – у десятку. Університети зі світовими іменами – Гарвард, Сорбонна, Оксфорд, Стенфорд – не в рахунок, туди їдуть дійсно здібні. Кому не пощастило вступити вдома, їдуть в одну з трьохсот англійських бізнес-шкіл, у виші Східної Європи – Болгарію, Чехію.
У зв'язку з цим виникло навіть питання про визнання дипломів. Адже тепер, коли Греція стала частиною єдиної Європи, у конкурсах на вакантні посади можуть на загальних підставах брати участь вихідці з європейських країн. Німець – у Греції, а грек – у Німеччині. Але в такому разі дипломи різних країн мають бути визнані еквівалентними. Тому змінюється система грецької освіти. І – окремо – розглядається питання про еквівалентність дипломів східноєвропейських країн, а конкретно – йдеться про вихідців із країн колишнього СРСР. Недовіра ще надто велика. З парламентської трибуни відкрито заявляють, що вихідці з Грузії купують дипломи університетів.
Взагалі ж, ніхто не був готовий до такої божевільної хвилі іммігрантів зі сходу - ні люди, ні поліція. Нашим, особливо тим, хто приїхав з Грузії, здалося, що вони потрапили в абсолютно неконтрольований світ, вони очманіли від свободи - роби що хочеш, кради, вбивай, грабуй, торгуй наркотою. Греки в посольстві теж швидко зорієнтувалися, зрозуміли, на чому можна заробляти гроші - і пішли підроблені документи. Зараз схаменулися - але основний потік уже пройшов. Саме він і залишив негативний осад, який кожен іммігрант відчуває на собі: ах, так ти з радянських, отже, такий же крадій і нечесний... І мине багато часу, поки суспільство позбудеться упередженого ставлення до іммігрантів. Щоб повірило: основна маса наших - сумлінні трудяги, з нормальними уявленнями про сім'ю, обов'язок перед дітьми, чесно заробляють свій шматок хліба.
Американці кажуть: 25% іммігрантів - кримінальники, пройдисвіти, слизькі типи. Ось решті 75% і доводиться відмиватися.
До приїзду іммігрантів у Греції було дуже спокійно. Якщо крали, то по-крупному. А потім - почалося. Особливо відзначилися албанці. Вони пачками нелегально переходили кордон і почувалися тут, як у преріях. Грабували дачі, тягнули все. Прикордонні села були змушені озброюватися - люди боялися виходити на вулицю. Організували спеціальну прикордонну поліцію для охорони північних сіл.
Потім запровадили «зелені картки». Ти можеш узяти на роботу іноземця, але повинен офіційно його зареєструвати. А нелегалів виловлюють і висилають з країни.
І стало спокійно.
У великих містах - свої проблеми. Особливо там, де зібралося багато наших. Поліцію ґрунтовно перетрусили, реформували - вигнали з теплих контор, розмістили в проблемних районах, дали додаткові повноваження: тепер вони мають право зупиняти машини й перевіряти документи.
Ж.: - Як ми виїжджали... Грошей на дорогу не було. Тоді міняли на сім'ю - і то тільки в Москві - 500 доларів. Ми продали будинок у Владикавказі, меблі. 50-60 тисяч зібрали - на той час великі гроші, але - рублі. Що з ними робити, куди подіти? Накупили килимів, чайників, самоварів, сокир - усяку нісенітницю. А по приїзді до Греції пішли з цим мотлохом на базар.
Звісно, я прихопив із собою всі свої ювелірні інструменти, навіть замовив собі новий робочий стіл. Я ним дуже пишався. Привіз - і трохи з сорому не згорів: звідки ти це диво вицарав? - питали мене приголомшені місцеві столярі.
Першим приїхав я з чоловіком сестри. Щоб підготувати якийсь ґрунт, зняти хоча б квартиру. А через двадцять днів прибули Іра та моя сестра з дітьми. У п'ятницю приїхали, а у вівторок я вже вийшов на роботу. Пройшовся ювелірними магазинами, майстернями... На одному місці попрацював кілька тижнів, на іншому. У підвалі зробив браслет з черню, ходив, показував.
Один господар сказав: це мене не цікавить, мене цікавлять зодіаки. Далі мені одразу трохи грошей, порадив, хто міг би мені допомогти освоїти прийняту тут європейську техніку гравіювання. Я знав кубачинську - східну. Довелося міняти й знаряддя праці - вчитися працювати німецькими штихелями. Ми з господарем обговорили умови - і протягом 10 років ці умови дотримували. Він був нормальною людиною - не намагався обтяжувати мої іммігрантські труднощі й вигравати на цьому якісь гроші. Він розумів, що добрим майстром не варто розкидатися. Домовилися, що якщо до травня я вийду на потрібну продуктивність і якість, він платитиме мені, як місцевим майстрам. Я працював, і він платив мені пристойні гроші.
Тепер я від цієї справи відійшов. Дуже втомився. Усі ці роки доводилося працювати по 12 годин на день. Після роботи навіть сумку підняти не міг. І нестерпна одноманітність - від цих зодіаків я думав, що збожеволію.
Один ставить перед собою мету й пре до неї, не відволікаючись ні на що, інший піде в обхід. Я ніколи не буду надриватися заради матеріальної мети. Біла яхта - це варте завзяття. Усе інше - попутне. Будую дім, щоб не турбуватися за сім'ю, учу дітей, щоб спокійно відчепитися від них, коли піду в плавання. Моя мрія - підняти вітрило й піти у велике плавання.
І.: - Це не метафора, між іншим: Жорик команду збирає...
Часто російські знаменитості - письменники, артисти, науковці, музиканти - стверджують, ніби серед іммігрантів немає щасливих людей, таких, хто в новій країні відчував би душевний комфорт, був би в злагоді із самим собою.
Я не згодна. Ми тут удома, нам дуже навіть комфортно, нас оточують милі, привітні люди. І якщо мені хтось запропонує повернутися, я дуже скривджуся. Що я там робитиму? Це ж як небо і земля! Може, мешканцям столиць чогось бракує в маленькому місті, у маленькій країні. Але ми ж провінціали...
Ж.: - У мене одна слабкість - моя робота. Щойно мені вдасться організувати свою справу, яка дасть мені той рівень життя, на який я претендую, я вважатиму себе щасливою людиною. Щоб я міг покривати поточні витрати й мати ще трохи понад те на свої бродяжницькі втіхи. Не на те, щоб купати жінок у шампанському, але поїздити, подивитися. Я ж ще не всю Грецію облазив.
Хочу бути трохи космополітом, розширити поняття батьківщини, в якому ми всі виховувалися. У якийсь момент життя Афганістан майже став моєю батьківщиною, потім Прибалтика відчепилася - і перестала бути моєю батьківщиною. Якщо я приїду в Росію, то десь почую: що ти в нас робиш, чорномазий, твоя батьківщина не тут. До Владикавказа я приїжджаю вже трохи чужим. Є коло однокласників та однокурсників, їх приємно побачити. Але й тут уже з'явилася своя історія, люди, з якими ми живемо пліч-о-пліч уже десять років. Не жарт.
М'я хара. По-грецьки - одна радість.
Є тут росіяни, яких заклинило. Вони своїх дітей учать по-російськи, а тільки потім - по-грецьки. Навіщо ти сам мучишся і мучиш своїх дітей? Дуй назад, якщо там тобі краще. Та ні, не виїжджають: лаються, матюкаються, невдоволені всім і вся, але - сидять.
І.: - У нас багато знайомих, які не тут і не там. Посидять, пониють - ні, кажуть, вдома нам краще. Їдуть. А звідти їм здається, що в Греції краще. І знову все їм не слава Богу. На мій погляд, це просто розхлябаність, ми собі нічого такого не могли дозволити: ми-то сюди з двома дітьми приїхали - їх мотати ми б не могли.
А сім'я, про яку я говорю, завела дитину лише рік тому. Їм уже за сорок. І до минулого року вони безтурботно порхали між Грецією та Росією. Мій син Гавалиди - грек. І раз уже ми приїхали, він повинен вирости греком, отримати освіту в Греції. А потім нехай сам обирає, де йому жити.