Поїзд на схилі над Гріндельвальдом
Тим, хто за родом діяльності частіше буває у великих швейцарських містах – у моєму випадку Женеві та Базелі – і не любить гірські лижі, Альпи можуть піднести несподіваний сюрприз: виявляється, у міжсезоння там можна провести час не без приємності. Традиційно зимовий гірськолижний регіон напрочуд гарний ранньої осені, а маленькі містечка, скоріше схожі на великі села, відкривають майже необмежені можливості для релаксації та активного відпочинку не лише взимку, а й у будь-яку іншу пору року.
Між двома озерами
Подорож у регіон Юнгфрау починається з аеропорту Цюриха: звідти за спеціальним трансферним квитком Swiss Travel System можна з будь-якою кількістю пересадок і на будь-яких видах транспорту дістатися до свого курорту або готелю. Втім, якщо планується екскурсійна програма або є бажання здійснити поїздку одним або кількома маршрутами залізничного Grand Tour, краще купити не трансферний квиток, а Swiss Travel Pass, що дає право необмеженого проїзду на кількох видах транспорту (поїзд, автобус, теплохід) по всій Швейцарії на 3, 4, 8 або 15 днів. Восьмиденний квиток для дорослого в першому класі коштує 581 франк, у другому – 363 франки. Причому Swiss Travel Pass дозволяє отримувати знижки і на квитки до деяких музеїв.
Кінцевим пунктом мого маршруту було село (чи маленьке містечко?) Гріндельвальд у регіоні Юнгфрау, кантон Берн, але по дорозі трапилася нагода скористатися квитком і покататися на теплоході: один із проміжних пересадкових пунктів на шляху до Гріндельвальда – Інтерлакен, місто в «межозер'ї», напрочуд гарне місце в долині між Тунським та Брієнцьким озерами. Катання на теплоході добре в теплі, трохи вітряні дні, коли по озерах, з'єднаних протокою, ковзають маленькі вітрильні яхти.
Побачити відразу обидва озера можна з оглядового майданчика Two Lake Bridge на горі Хардер Кульм – але тільки якщо ви не боїтеся висоти. Фунікулер туди ходить ще з 1908 року. Майданчик – досить довгий балкон-«язик» з прозорою підлогою, що нависає над схилом гори, звідки відкривається вид на гори, озера та містечко. Там можна довго стояти і заворожено дивитися, як західно-рожеві гори стають синіми, а можна (чим, до речі, і займаються численні китайські та японські туристи) гучно розмахувати селфі-палицями, фотографуючи себе та друзів у всіляких ракурсах. На тлі піків Юнгфрау, Ейгер та Мьонх – або на тлі муляжу альпійської бурінки в повний зріст, що стоїть тут же на майданчику. На широкий круп бутафорської корови дисципліновані швейцарці наклеїли оголошення, що спроба осідлати її карається штрафом у 50 євро.
Поїсти на горі можна в ресторані Harder Kulm у фахверковому котеджі з крутим черепичним дахом споруди межі XIX-XX століть, з характерними терасами, зовнішніми балками та башточкою, що вінчає дах. Кухня – європейська та швейцарська, вина – місцеві, сир та інші закуски – теж. Гастрономічних інтриг ресторан не пропонує, але види затьмарюють будь-які недоліки кухні.
Годинникова стежка
Після відносно рівнинного Інтерлакена переміщення до Гріндельвальда – села на висоті понад кілометр над рівнем моря – вже пригода. Село надзвичайно мальовниче. Можливо, не так, як пряникове містечко Церматт у сусідньому кантоні Вале, але, тим не менше: перед ним, як декорації в театрі, розступається гірський масив Юнгфрау, і виходячи вранці на балкон свого номера в готелі, навіть у теплий осінній день бачиш вічні сніги.
Околиці Гріндельвальда особливо люблять хайкери, трекери, прихильники скандинавської ходьби та альпійського бігу. Навіть якщо пересуватися з невеликою швидкістю, навантаження виходить пристойне: все-таки висота більше кілометра. Саме для хайкерів та «норвезьких ходоків» влада регіону Юнгфрау спільно зі швейцарським годинниковим брендом Tissot відкрили у 2016 році новий мальовничий пішохідний маршрут на порівняно невисокій горі Фірст – First Cliff Walk by Tissot, куди веде канатна дорога. Зручна стежка з лавочками для відпочинку та майданчиками для зйомки природних красот прокладена до гірського озера, дорога займає годину-дві, залежно від рівня підготовки. Є ходоки з дітьми в рюкзаках та собаками на повідках, є приїжджі покращити форму в розрідженій атмосфері середньогір'я професійні спортсмени: бігуни, лижники та тріатлоністи.
Наймальовничіша (і водночас найбільш лоскочуча нерви) ділянка траси – довгий балкон, що огинає скелю на вершині Фірста і веде до кафе та сувенірної крамниці. Підлога балкона решітчаста, не для слабкодухих. Потрапити до кафе та крамниці можна й без цього екстриму, але саме з балкона виходять найкращі кадри з видом на долину Гріндельвальда. Спуск у долину – окремий атракціон. Можна, звісно, просто й нудно спуститися в гондолі канатки, а можна знову полоскотати нерви та скористатися більш екстремальними способами.
Спочатку zip line – канатка, по якій спускаються в спеціальних люльках, чимось схожих на рюкзаки-кенгуру, потім так званими mountain cart – триколісними пристроями, схожими на карти або дитячі педальні машинки, але без мотора і навіть без педалей, тільки з кермом і гальмами, а на найнижчому відрізку серпантину – trottibike, величезними гірськими самокатами, які, на відміну від звичайних самокатів, не можна підштовхувати ногою – тільки керувати кермом і при маневрах користуватися ручним гальмом, самокат котиться по інерції.
На рівних ділянках за бажання можна зупинитися, щоб сфотографувати види або знову ж таки бурінок, але цього разу живих, а не пластикових.
Дорога гномів
Але як би не були гарні гриндельвальдські краєвиди, приїхати в Юнгфрау і не піднятися на справжню гору неможливо. Це не якісь жалюгідні півтора кілометра – це чотиритисячник, 4158 метрів над рівнем моря, а поруч ще дві гори трохи нижчі за чотири кілометри: Ейгер (іноді його називають Айгер) і Мьонх. Але є й визначна пам'ятка окрім власне гір: якщо Юнгфрау, при всій своїй величності, лише третя за висотою вершина в Бернських Альпах, то залізниця, що веде на неї, – найвисокогірніша у світі. Колії починаються в селі в Кляйне-Шайдег, і далі сім з дев'яти кілометрів загальної довжини йдуть у скельному тунелі, буквально пронизуючому Ейгер до самого перевалу Юнгфрауйох (Jungfraujoch): перепад висот майже півтора кілометра.
Побудувати дорогу збиралися ще в середині XIX століття, але все щось заважало: то брак коштів, то організаційні та адміністративні проблеми. Як часто буває, проект втілився в життя завдяки ентузіазму, що сягає одержимості, однієї-єдиної людини: Адольфа Гуйєра-Целлера. Він хотів, щоб красу гірських пейзажів побачили не тільки альпіністи, які ризикують життям (першими на гору, до речі, піднялися швейцарці Йоганн Рудольф та Єронім Маєр, тому Юнгфрау, що в перекладі означає «Діва», жартівливо прозвали «Мадам Маєр»), а й звичайні туристи-обивателі. Гуйєр-Целлер присвятив дорозі, будівництво якої почалося в 1896 році, весь час і сили та досяг мети, хоча й не побачив завершення будівництва (він помер у 1899 році). Справу завершили його сини.
Проект розпочався з будівництва електростанції, потім проклали рейки (поїзди ходять за принципом зубчастого колеса, щоб не зірватися в задній хід) до гори, а потім робітники, як гноми, вгризлися в скелі Ейгера, закладаючи вибухівку та відвойовуючи в каменю метр за метром. У кількох місцях у північній стіні гори (до речі, сумно відомій загибеллю кількох альпіністів) залишили великі вікна, щоб пасажири могли вийти з вагона та помилуватися краєвидами Гриндельвальда.
У процесі будівництва не обійшлося без нещасних випадків та інцидентів: загинуло шість гірників, вибухали склади динаміту, десятимільйонний бюджет було перевищено в півтора рази (що для допитливих швейцарців величезна сума, особливо на той час). Зрештою вершина Юнгфрау так і не підкорилася, кінцеву станцію побудували на перевалі. Але ця станція, Юнгфрауйох, відкрита в серпні 1912 року, дотепер залишається найвисокогірнішою у світі (3454 м над рівнем моря). В наші дні підйом триває близько години. Ціна – близько ста франків.
На верхній станції – щось на кшталт вокзалу з пам'ятником Гуйєру-Целлеру, сувенірним магазином, ресторанами, бістро, лабіринтом у товщі багатовікового льодовика з крижаними скульптурами, а також найвисокогірнішим у світі магазином шоколаду Lindt. Туристи можуть вийти на оглядовий майданчик і сфотографувати льодовик Алеч (весь масив Юнгфрау, за свою красу та природну унікальність, внесений до реєстру об'єктів світової спадщини ЮНЕСКО, причому першим в Альпах), а потім спуститися на льодовик і покататися на лижах або тарбаганах, а також влаштувати хайкінг по снігу (звісно, правильно екіпірувавшись). Предмети першої необхідності на вершині – теплий одяг, непромокальне взуття, вітровка та темні окуляри, а також крем із високим рівнем захисту від ультрафіолету. Обгоріти в горах нічого не варто, дарма що тут завжди лежить сніг: він-то якраз, відбиваючи сонячні промені, лише підсилює цей ризик.
У високогірну обсерваторію «Сфінкс» на Юнгфрау туристів не пускають: установа закрита, займається спостереженнями за атмосферою, гляціосферою (льодовиками) та літосферою (поверхнею Землі). Але її можна сфотографувати збоку: виглядає вражаюче, майже як обсерваторія з останньої серії «Бондіани», хоча знімалася у фільмі не вона, а її «товарка» з кантону Вале.
На снігу Алеча регулярно проводяться змагання з зовсім не зимових видів спорту: це своєрідний промоушн відомих брендів, переважно годинникових. Зірки спорту займалися на Юнгфрауйох боксом, крикетом, футболом і тенісом, а у вересні 2016 року все той же Tissot привіз на гору легенду баскетболу Тоні Паркера, який зіграв товариський матч зі швейцарськими футболістами на паркеті, покладеному буквально на сніг. Перемогла, звісно, дружба.
Вероніка ГУДКОВА.
«Lenta.ru»