Цифра, безсумнівно, вражаюча - йдеться приблизно про 4,3-4,5% населення. Таким чином, менш ніж за тридцять років Італія стала однією з найбільш насичених іммігрантами країн Євросоюзу - і за абсолютними, і за відносними показниками (кількістю іноземців, що перебувають на її території, та їхньою часткою у складі населення).
Це явище тим більш вражаюче, що країна тривалий час, починаючи з моменту об'єднання (1861 рік), залишалася одним із головних джерел еміграції. Як показує офіційна статистика, з 1876-го по 1988 рік батьківщину покинули майже 27 млн італійців. Нині за кордоном проживає від трьох до чотирьох мільйонів італійців. Якщо ж взяти до уваги не лише самих емігрантів, а й їхніх нащадків, цифра виявиться на кілька порядків вищою і, безсумнівно, перевищить чисельність нинішнього населення країни (58 млн осіб).
З кінця 70-х років минулого століття ситуація поступово почала змінюватися: Італія перетворилася на приймаючу країну, куди спрямовуються міграційні потоки - головним чином із країн третього світу, а з недавніх пір і з Центральної та Східної Європи. Протягом 80-х років причинами іноземної імміграції до Італії вважалися майже виключно «зовнішні фактори», і особливо - так звані «виштовхуючі фактори», що діють у країнах первісного проживання мігрантів, а також політика обмеження в'їзду іноземців, яка проводилася починаючи з 1973 року в традиційно приймаючих емігрантів європейських країнах. Пізніше, однак, було відзначено значне посилення «притягуючих факторів», викликане головним чином підвищенням рівня економічного розвитку Італії, особливостями італійської системи виробництва, збільшенням сектора тіньової економіки та динамічним розширенням національного ринку робочої сили. Саме ці фактори значною мірою зумовили приплив іммігрантів до Італії.
При більш уважному аналізі можна відзначити насамперед прискорення темпів цього припливу. Дійсно, на початку 80-х років загальна чисельність іноземців, які мають дозвіл на проживання, становила трохи більше 300 тис., через 10 років вона майже подвоїлася, а до 2004 року склала, як уже було сказано, 2,2 млн. Подібних темпів ми не спостерігаємо в жодній іншій країні Євросоюзу, якщо не рахувати Іспанії. Це винятково бурхливе зростання імміграції було зумовлене, в першу чергу, збільшенням чисельності іноземців, які прибули до Італії з країн, що розвиваються, та держав Центральної Європи. Наприкінці 1981 року число іммігрантів із цих країн не перевищувало 120 тис., на початку 1991 року воно досягло 400 тис., а до 2004-го - 1 млн 950 тис. Відповідно, збільшувалася і частка таких іммігрантів серед іноземців, які отримали дозвіл на проживання в Італії: 38% у 1981 році, майже 70% у 1991-му і трохи менше 90% нині.
Що стосується самих країн, звідки прибувають іммігранти, то більшу частину іноземців, які мають дозвіл на проживання, нині становлять громадяни Румунії (239 тис. осіб). За ними з невеликим відривом ідуть албанці (234 тис.) та марокканці (228 тис.). Значно менше українців (113 тис.), китайців (100 тис.), філіппінців (74 тис.), поляків (66 тис.) і тунісців (61 тис.). Як бачимо, радіус привабливості Італії в очах іммігрантів надзвичайно великий: ця країна здатна притягувати переселенців із найрізноманітніших куточків земної кулі.
При більш детальному розгляді з'ясовується, що до наведеного списку потрібно додати ще тридцять держав, звідки до Італії прибули та отримали дозвіл на проживання від 10 до 50 тис. осіб. Скажімо, громадян Росії серед них налічується 19 тис., або 0,9% загальної кількості тих, хто отримав такий дозвіл. Італію вирізняє особливо широке різноманіття країн походження іммігрантів: половину загальної кількості приїжджих тут становлять громадяни восьми держав, тоді як у традиційно приймаючих країнах (Німеччині, Франції, Швейцарії тощо) - вихідці з двох-трьох держав.
Іммігрантські громади, що склалися в Італії, помітно різняться за часом і способами формування, стадіями міграційного розвитку та соціально-демографічними характеристиками. У першу чергу треба відзначити, що для кожної громади характерне виражене переважання однієї зі статей. Серед іммігрантів із Південної Африки, Сенегалу та країн Індійського півострова безсумнівно переважають чоловіки, тоді як серед іммігрантів із Центральної Європи, Латинської Америки та Східної Азії перевага явно на боці жінок. Ми маємо тут справу з різними міграційними моделями. У першому випадку йдеться про традиційні схеми імміграції, у яких чоловік є головною дійовою особою. Лише після того, як він налагоджує життя в приймаючій країні та здобуває достатньо стабільне матеріальне становище, з ним возз'єднуються його близькі.
Прикладом може слугувати марокканська імміграція, яка прискорилася на початку 80-х років і вирізнялася вираженим переважанням чоловіків. У 90-х же роках, головним чином завдяки возз'єднанню сімей, значно збільшилася кількість жінок, які приїжджають до країни. Тим самим зменшилася диспропорція статей, яка спочатку характеризувала цю громаду в Італії.
У другому випадку, навпаки, рушійною силою міграційних процесів є жінки. Вони першими виїжджають за кордон і створюють умови для подальшого переміщення чоловіків. Так роблять філіппінки, чиї близькі слідують за ними лише після того, як створені умови для інтеграції. Чоловіки при цьому влаштовуються працювати в тому ж секторі, де працюють їхні дружини, - тобто як домашня прислуга. Нарешті, у деяких випадках - прикладом можуть слугувати китайці - іммігранти з самого початку приїжджають до країни цілими сім'ями, тому демографічна (статево-вікова та сімейно-шлюбна) структура їхньої громади залишається збалансованою протягом усього міграційного процесу.
Щоб отримати повне уявлення про зміни, що відбуваються у сфері міжнародних переміщень, слід враховувати, що Італія належить до тих європейських країн, у яких активно застосовують заходи, спрямовані на легалізацію мігрантів. Справді, найбільш значне зростання кількості іноземців, присутніх у країні на законних підставах, відбувалося під час кількох процедур легалізації. Це доводить, що наявність значної кількості нелегальних мігрантів стала постійною характеристикою імміграційних процесів в Італії, як і в інших приймаючих країнах Південної Європи.
Причину такого становища слід вбачати насамперед у тому, що імміграційна політика не враховує реальний попит на іноземну робочу силу. На першому етапі, тобто протягом 80-х років, імміграція фактично розвивалася безконтрольно, оскільки бракувало адекватного законодавства та ефективного планування. На другому ж етапі держави Південної Європи, що стали приймаючими країнами, почали дедалі послідовніше проводити політику жорстких обмежень на в'їзд, наслідуючи приклад західноєвропейських держав, які в різні роки перейшли до подібних заходів. Це призвело до порушення ефективної динаміки міграційних процесів, що підтримували рівновагу між зростаючим попитом на іноземну робочу силу на національному ринку праці та чисельністю іноземців. Загостренню міграційної ситуації сприяла й розвинена в цих країнах тіньова економіка.
Що стосується Італії, то перші потоки іммігрантів, які спрямувалися сюди в 70-ті роки, регулювалися єдиним нормативним актом — правилами громадської безпеки, які регламентували перебування в межах країни іноземних громадян та їхню депортацію. Ці нормативні рамки вирізнялися крайньою вузькістю, оскільки були вироблені здебільшого в період фашистської диктатури, звиклої наводити лад «залізною рукою». У 70-ті роки подібна нерозвиненість імміграційного законодавства була характерна для всіх середземноморських країн, що входили до Європейського Союзу. Багато оглядачів вважають, що саме ця особливість законодавства зумовила посилення притоку іммігрантів до Італії.
Реакція політичних кіл Італії на змінену ситуацію була явно неадекватною: вони обмежилися виданням кількох міністерських циркулярів, покликаних заповнити найсерйозніші прогалини в чинному законодавстві. Згодом цю адміністративну практику не раз критикували, ставлячи під сумнів її відповідність конституції країни. Граничне звуження каналів законної імміграції фактично призвело лише до того, що значна частина іммігрантів перейшла на нелегальне становище. Постійне поповнення армії нелегальних іммігрантів, як і постійно поновлювані спроби впорядкувати їхній статус, стали основними чинниками, що мало не повністю визначають подальшу історію імміграції в Італії.
Першим актом, що частково вирішував виниклі проблеми, був закон №943 від 30 грудня 1986 року. Він надав іноземним працівникам із країн, що не є членами Євросоюзу, ті ж права, які мали громадяни Італії, заснував національну та регіональні ради з проблем імміграції, установив правові підстави та процедури, що регулюють возз'єднання сімей, зайнятість іммігрантів, в'їзд і перебування іноземців. Крім того, у цьому законі було передбачено можливість легалізації нелегальних іммігрантів. Очевидно, саме останній аспект закону, ухваленого в парламенті переважною більшістю голосів, мав найбільш позитивні практичні наслідки.
Процес легалізації, який спочатку передбачалося вкласти в три місяці, перебігав повільно: його завершення зрештою було відсунуто до 30 вересня 1988 року. Відстрочка виявилася необхідною, оскільки в ході реалізації закону сфера його застосування уточнювалася: спочатку увага була зосереджена виключно на категорії іноземних найманих працівників як найбільш значущій для європейської трудової міграції. Потім було вирішено, що заяву про легалізацію мають подавати як роботодавці, які використовували нелегальну працю мігрантів із країн, що не належали до ЄС, так і самі ці мігранти, які нелегально працювали в Італії.
У 1987-88 роках було легалізовано майже 119 тис. іноземних працівників, серед яких було трохи менше 67 тис. безробітних. До числа останніх входили й особи, які мали роботу, але реєструвалися як безробітні, щоб мати можливість легалізувати своє становище. Згідно з оцінками експертів, у цей час кількість нелегальних і ніде не зареєстрованих іммігрантів в Італії, як і раніше, значно перевищувала кількість іноземців із третіх країн, які легалізували своє становище.
Наприкінці 1989 року було видано новий декрет, який потім було перетворено на закон №39 від 1990 року, відомий як «закон Мартеллі». Він підвищував ефективність процедур, що стосуються регулювання імміграції: скасовував щодо осіб, які претендують на статус біженця, обмеження, встановлені раніше залежно від країни їхнього походження; упорядковував правила в'їзду на територію Італії, перебування в країні та депортації за її межі; передбачав гнучкіші правила перебування для іноземних незалежних підприємців; забезпечував фінансування центрів адаптації для новоприбулих іммігрантів. Ця друга легалізація поширювалася на всіх іноземних громадян (перша охоплювала лише іммігрантів із третіх країн), включаючи іноземців, які не є робочою силою. Загалом було подано близько 235 тис. прохань про легалізацію, з яких 220 тис. було задоволено.
Якщо говорити про походження іммігрантів, легалізованих в Італії на підставі двох згаданих законів, то можна відзначити явне переважання вихідців із країн африканського континенту (відповідно 52% і 58% загальної кількості іммігрантів), особливо з Північної Африки (33% і 40%), а також з Азії (30% і 21%). Дані щодо розподілу іммігрантів за статтю наявні лише для другої легалізації, і вони показують явне переважання чоловіків (у співвідношенні 3:1). Особливо різкі диспропорції спостерігалися серед північноафриканців: співвідношення статей тут становило 12:1.
(Закінчення див. у наступному номері )