Ми багато знаємо про Велику Вітчизняну війну. Про Другу світову - набагато менше. І не наша в тому вина, що багато подій, які міцно пов'язали нас і наших союзників у роки цієї страшної битви, десятиліттями були вкриті пилом забуття.
«Frantic» означає «несамовитий»
«Другий фронт», «ленд-ліз», «зустріч на Ельбі» - ось, мабуть, і все, що нашвидку спливає в пам'яті, коли ми говоримо про участь Америки у війні. Звісно, військові історики - люди набагато обізнаніші. Але й у їхню долю та чи інша сторінка історії входить інколи досить несподівано.
Весною 1999 року Ігор Васильович Чичкань, начальник науково-дослідного відділу Центрального музею Збройних Сил України, почав готувати експозицію, присвячену безпосередній бойовій взаємодії ВПС США та СРСР під час Великої Вітчизняної війни. Американські «літаючі фортеці» здійснювали успішні «човникові» бомбардування Німеччини, базуючись на українських військових базах - у Полтаві, Миргороді та Пирятині. Тоді інформація про спільну радянсько-американську операцію «Френтик» була суворо засекречена не лише в СРСР, а й у США. А минулі роки й зовсім відсунули цю славну сторінку історії глибоко в тінь.
Але ж мало таке статися - під час літнього відпочинку в Криму Ігор Васильович познайомився з льотчиком з Полтави - людиною, яка найкраще могла розповісти про те, який слід залишила ця славна операція в історії Полтави. Обидва співрозмовники пройшли Афганістан, бачили війну «в обличчя», їхнє спілкування було щирим і глибоким.
Повернувшись до Києва, Ігор Васильович продовжив збір та аналіз інформації. Документи, фотографії, листи, газетні вирізки надходили з українських архівів, від наших колишніх співвітчизників із США, від співробітників Берлінського військового музею. І історія ожила.
«Рузвельтівські соколи» рвалися в бій...
«Стратегічне бомбардування противника - ключ до перемоги» - на цих позиціях непохитно стояли союзники. Бомбити заводи, залізничні гілки, електростанції та нафтопереробні комплекси Німеччини! З американського боку виконання цієї місії поклали на дві повітряні армії: 8-му, що базувалася в Англії, і 15-ту, основні бази якої розташовувалися у звільненій частині Італії.
Однак стратегічно важливі об'єкти, які розташовувалися на сході Німеччини та в ряді окупованих країн, через відстань були недоступні для американських бомбардувальників. Водночас попереду за курсом знаходилася територія, звільнена радянськими військами. Так виникла ідея спільної радянсько-американської повітряної операції. Після тривалих переговорів з радянським урядом до середини грудня 1943 року питання в політичному плані було вирішено. Настав час практичних дій.
Льотне поле – руками «маленьких, але міцних українських жінок»
Бази стратегічної авіації США потребували величезних на ті часи злітно-посадкових смуг обов'язково з твердим покриттям, потужного радіотехнічного обладнання, комплексу споруд для обслуговування та ремонту. Крім того, згідно з планами, за день на таку базу мало приземлятися до 360 «літаючих фортець».
Зрештою, вибір фахівців зупинився на Полтаві: місцевий аеродром у довоєнні роки був однією з основних баз бомбардувальної авіації СРСР. Немалу роль відіграла близькість аеродромів Миргорода та Пирятина, також «відданих» американцям.
Для виконання підготовчих робіт у березні 1944-го в радянських ВПС створили спеціальну авіачастину - 169-ту авіабазу особливого призначення. Перша група американських офіцерів прилетіла до Полтави 14 квітня 1944 року, а на початку травня прибув перший ешелон із постійним американським складом авіабази (390 осіб).
Радянські та американські військовослужбовці жили й працювали в однакових умовах, їли одну й ту саму їжу, разом відпочивали. Працювали всі: робота йшла вдень і вночі, без вихідних. Готували злітно-посадкові смуги, аеродромне обладнання, ремонтні та житлові приміщення, госпіталі.
Ось як через три тижні відгукувався про результати спільної праці голова військової місії США в Москві генерал Дін: «Льотне поле кишіло жінками, які укладали залізні плити на злітні смуги. Робота йшла безперервно і з такою швидкістю, що здавалося, сталевий килим завдовжки в милю виростав на очах...» А американський посол Гарріман у розмові з Молотовим зауважив, що «один американський офіцер повідомив радянському офіцеру, що американці укладають за день 10 ярдів (9 метрів) металевої злітної доріжки. Цю цифру було взято російським офіцером як норму, і українські жінки, які виконували цю роботу, укладали по 12 метрів на день. Таким чином, маленькі, але міцні українські жінки перевищили американську норму».
Водночас у США операція «Френтик» була оточена таємницею. Коли о 3 годині ранку 2 червня 1944 року екіпажі 15-ї ПА зібралися на своїх італійських базах, щоб отримати польотні завдання, на них чекав сюрприз. Льотчики з подивом вдивлялися в карту, що висіла на стіні, із зображенням маршруту «Френтик-1». Адже повернення їх на бази не передбачалося! Маршрутна лінія тривала все далі й далі, поки не закінчувалася в Радянському Союзі.
Ейфорія перемог, гіркота невдач
Метою першої місії було бомбардування великого залізничного вузла в Дебрецені. І вже перша ж «човникова операція» американських бомбардувальників завершилася тріумфом.
А 21 червня 1944 року розпочалася операція «Френтик-2», яка стала історичною одразу в багатьох відношеннях. О 5:39 ранку «літаючі фортеці» вилетіли зі своїх баз у Великобританії. Ці 163 важкі бомбардувальники та 70 «Мустангів», що їх прикривали, були лише частиною гігантської оперативної авіагрупи, що налічувала 2.500 американських літаків, яка злетіла того ранку для найпотужнішого в історії нальоту на Берлін. Саме вони мали приземлитися в Радянському Союзі після скидання бомб.
Операція пройшла успішно. Але того ж дня, 21 червня, німецький пілот лейтенант Ганс Мюллер зумів сфотографувати стоянку американських бомбардувальників після їхньої посадки в Полтаві. Буквально за лічені години готові фотознімки повітряної розвідки були в руках командирів бомбардувальних ескадр Люфтваффе. І командир німецького авіаційного корпусу ухвалив рішення про бомбардування аеродромів у Полтаві та Миргороді.
Опівночі німецька авіація завдала удару. Внаслідок погодних умов «миргородську» ціль німці просто втратили, і вся потужність удару припала на Полтаву. Ось що писав американський пілот Марвін Боумен: «Ми дізналися, що наші товариші в Полтаві були повністю розбиті. Загинуло багато радянських, які намагалися врятувати з палаючих літаків великокаліберні кулемети. Пізніше росіяни дивувалися, чому американці не допомагали їм. Відповідь проста - ми мали кулемети в надлишку...»
У Полтаві американська стратегічна авіація зазнала найбільших втрат на землі за всю Другу світову війну.
Важкі підсумки
Усю першу половину липня 1944 року питання про подальшу долю операції «Френтик» залишалося відкритим. Зрештою вирішено було продовжувати нальоти силами одних винищувачів, не ризикуючи важкими бомбардувальниками до посилення ППО полтавського авіавузла. А тут ще підоспіла «варшавська трагедія», коли радянське керівництво не дало згоди на постачання варшавським повстанцям боєприпасів і продовольства, в американо-радянських відносинах відчутно повіяло холодом.
Фронт рухався все далі й далі на Захід. Полтавський аеродромний вузол опинився тепер за 800 км від фронту, і його експлуатація з військової точки зору втратила практичний сенс. Операція «Френтик» наближалася до завершення.
Але літо 1944-го залишилося в серцях усіх, кого доля звела в той суворий час. Американці багато дізналися про характер радянських людей. «Все для перемоги!» - вони побачили, що означають ці слова для нас. Великих жертв зазнали зенітники, які втратили управління та цілевказання, але продовжували стріляти. Американці в цей час сиділи в окопах і здивовано розводили руками. Однак найсильніше враження на них справила поведінка військовослужбовців 169-ї АБОН під час ліквідації наслідків нальоту. Радянські солдати, озброєні щупами, прочісували поля, намагаючись виявити та знешкодити дрібнокаліберні бомби, якими німці буквально засіяли територію. Командувач операцією генерал Уелш був короткий у своєму визначенні побаченого: «Їхня поведінка робить честь їм самим і Червоній Армії».
«Дівчата, війна, війна - а молодість пропала...»
Пам'ять про ті дні зберігають не лише історики та генерали. Є пам'ять і в серці.
Тоді, в ті далекі дні, вони були молоді й жадібно прагнули щастя - хай короткого, хай нездійсненного, хай небезпечного. У Полтаві відкрили Американський клуб, де показували американські фільми, спеціальну бібліотеку з американською літературою і навіть місце для відправлення релігійних обрядів. Не одна українська дівчина втратила голову від завзятих американських хлопців.
Серед полтавських старожилів ходить напівбувальщина-напівлегенда про те, що один закоханий льотчик так надійно сховав на борту свого бомбардувальника українську кохану, що про це не знав навіть командир екіпажу. Над ціллю літак був підбитий німцями. Насилу втримуючи на курсі охоплену полум'ям машину, командир віддав наказ екіпажу залишити борт. Озирнувшись, він із подивом побачив збожеволілу від страху дівчину. Зайвого парашута не було... Тоді її коханий одягнув свій парашут, схопив її в обійми і вистрибнув за борт. Його командир, дивом уцілівши й повернувшись на батьківщину, розповів про цей випадок.
Серед пожовклих вирізок з американських газет воєнного часу в архіві Ігоря Васильовича мені на очі попала розповідь капітана американських ВПС Пола Дорана. 1944 року він залишив у Полтаві наречену, Віру Ленську, і, розповідаючи про це кореспонденту навесні 45-го, він сподівався після закінчення війни вивезти її до себе додому в Олбані. Чим закінчилася ця історія? Хто знає.
Операція «Френтик» стала першим досвідом бойової співпраці СРСР і США. «Човникові операції» тривали три місяці, за які було здійснено понад 2.000 вильотів, сотні зруйнованих об'єктів і збитих німецьких літаків. Зараз на місці Полтавського аеродрому - земля, поросла травою, і скромний меморіал. Але, можливо, найбільшою цінністю пережитого залишаться в пам'яті наших народів прості слова Східного авіаційного командування США, звернені до свого особового складу, коли перші американські льотчики вирушали на Батьківщину:
«Пам'ятайте: 1. Росіяни прибрали всі бомби й міни, скинуті німцями 21 червня 1944 р., і, прибираючи їх, вони зазнали великих жертв. Бомби були призначені для американських літаків та особового складу.
2. Росіяни зробили велику фізичну роботу, створюючи нам хороші умови життя. Жодна інша нація не зробила для нас так багато, як зробили росіяни.
3. Ви повинні бути чесними й правдивими у своїх висловлюваннях про Росію».
Слова честі, вдячності й пам'яті - найкращий у світі пам'ятник.
Катерина ПРОВОЗІНА.