Ранок у Стамбулі
Ми під'їжджали до Стамбула на світанку, коли боєголовки мінаретів невиразними силуетами пронизували передсвітанковий туман. Минаючи нескінченні квартали «диких» забудов східних переселенців, в'їхали в сонне місто. Автобус петляв по безлюдних вуличках, де поруч із дрібними крамничками дрімали дзеркально-скляні монстри сучасних офісів. Наші в автобусі жваво зашушукалися, уточнюючи поточний курс ліри та обмінюючись адресами найвартісніших торгових точок. А Стамбул прокидався. Він ліниво й безпристрасно дивився на нас - прибульців, чужих за вірою, духом і звичаями.
«Мегаполіс» - це лише слово. Тринадцять мільйонів мешканців, п'ять мільйонів машин - це лише цифри. Вікові міські стіни, які пам'ятають війська Дарія та Олександра Македонського, - це лише історія. Незліченна кількість магазинів і крамничок, у вітринах яких красуються шкіряні плащі та дублянки, - це лише бізнес. А саме місто - це неспокійне відчуття власної мікроскопічності в безкрайньому космосі. Ось він перед нами - колишня Візантія, колишня Антонія, колишній Другий Рим, колишній Константинополь, колишній Царгород і теперішній Стамбул. Його ще називають чудом світу, перлиною Босфору, обителлю переказів, столицею імператорів. Останнє безсумнівно: місто було резиденцією 10-ти римських і 82-х візантійських імператорів, 30-ти османських султанів.
Це місто, у якому немає центру - кожен район має власний, і багато мешканців роками не покидають свого району: там народжуються, навчаються, одружуються, працюють і помирають... Стамбул недаремно називають містом двох континентів. Тут зійшлися на розмову Європа та Азія. За $55 з носа ми, російськомовні туристи з болгарських пляжів, отримали дозвіл приєднатися до цієї розмови...
Пил історії
Історію Стамбула переказати неможливо, її треба заучувати, як сури Корану: греки, римляни, візантійці, варвари, турки-селюки, турки-османи... Змінювалися династії та релігії, руйнувалися фортечні мури і зводилися палаци, «доми Бога» переходили від християн до мусульман... А місто жило своїм життям.
Досі тривають суперечки щодо назви «Стамбул» - звідки воно пішло і що означає. Наш гід Шеніл, смішливий коренастий хлопець, розповів таку байку. Кажуть, колись місто вкотре взяли в облогу турки-османи. Облога була млявою і не кривавою, тож багато городян її й не помітили. Уранці торговий люд поспішав із передмість на базар і на здивовані запитання облоговців - мовляв, куди йдеш, війна ж? - спокійно відповідав: «Іст там були» («Я йду в місто»).
Прагматизм Стамбула вражає. До мечеті не можна заходити з оголеними ногами, руками та головою. Але тут-таки біля входу можна отримати величезне полотнище (за суто символічну суму, а при трохи нахабства - і зовсім безкоштовно). Мусульмани не вживають у їжу свинину: жирне м'ясо в спекотному кліматі швидко псується. Зате з яловичини та баранини готують такі страви - пальчики оближеш. Пияцтво в спеку, самі розумієте, задоволення сумнівне. А от за кальяном розслабитися Аллах не забороняє. Багатоженство, гарем - ах, жах! А коли останній ханський гарем було скасовано, звільнені жінки Сходу залишилися без засобів до існування, але із запитами принцес. І не розгубилися - у дусі стамбульського прагматизму організували шоу-групу «Таємниці гарему», з якою успішно гастролювали по всій Європі.
Мечеті та мінарети, мінарети та мечеті
Мечетей у Стамбулі багато, дуже багато, до жаху багато і ще більше. Кажуть, близько п'ятисот. Усі вони побудовані або архітектором Сінаном, або його учнями. (Складається враження, що цей Сінан узяв підряд на все стамбульське мечетобудування.) Найвідоміша - мечеть султана Ахмеда, побудована на початку XVII століття. За інтер'єр, оздоблений голубуватими кахлями, її називають Блакитною. Величезна і водночас граціозна, оточена шістьма мінаретами, вона здається легкою та витонченою. Усюди - на стінах і на стовпах - вислови з Корану, написані рукою вправного каліграфа. Зліва від міхраба, на стіні в рамці закріплений шматок священного каменю з Кааби - тонка мармурова плитка з гарним візерунком. По обидва боки від міхраба стоять два величезні підсвічники з такими ж величезними свічками.
А найбільша мечеть у Стамбулі - мечеть Сулеймана. Султан Сулейман II, її будівничий, вважається одним із найвидатніших османських монархів. Саме за нього до складу імперії увійшли Угорщина, Родос, Ірак та Ємен. За своєю пишнотою вона мала перевершити всі чудеса світу. За переказами, перський шах надіслав Сулейману скриньку з коштовностями, натякаючи, що в того не вистачить коштів на завершення такої мечеті. Сулейман наказав використати шахський подарунок у будівництві нарівні зі звичайним камінням. Так мечеть і справді стала коштовною.
У мечеті лише тиша і дивне, майже містичне відчуття чужого Бога. Мені завжди було цікаво, як по-різному люди спілкуються з Богом. Ми, православні, стоїмо під час богослужіння або опускаємося на голу холодну підлогу на коліна. Католики і протестанти моляться, по-школярськи сидячи на зручних партах-лавках і розклавши перед собою молитівник. А мусульмани вміщують людську гординю на крихітний квадратик килима, схиляючись ниць перед величчю Бога. Чи фанатики вони? Як сказати...
Входжу в мечеть. Час пізній і глухий.
Не в жазі чуда я і не з мольбою.
Колись килимок я вкрав звідси.
І він стерся. Треба б інший...
Омар Хайам
Раніше на високі мінарети п'ять разів на день видиралися муедзини і дзвінким голосом скликали правовірних на молитву. Тепер сучасні служителі культу віщають знизу в мікрофон, а гучний заклик транслюється за допомогою гучномовців.
Стамбульські звичаї
...Ми шукали знаменитий Гранд-базар - Old Bazar, Капали Чарши. Перспектива побачити чотири тисячі крамниць під одним дахом приємно лоскотала жіночі нерви. Натовп байдуже обтікав нас, повз проносилися нахабні стамбульські машини, безперестанку гудучи й то й діло намагаючись вискочити на тротуар. Я розгублено крутила головою, вишукуючи відповідне джерело інформації. О, нарешті! Назустріч неквапливо пливла літня турецька бабуся - чорнява, одягнена більш-менш на європейський кшталт: у довгій спідниці та кофті, що знавала кращі часи. «Please, where is Old Bazar Kapaly Charshi?» Ох, моя англійська лишала бажати кращого, але ж і бабуся не була нащадком Шекспіра. «Тобі шо, базар потрібен? То він прямо, пройдеш повз церкву велику і там одразу побачиш», - бабулька махнула рукою і поплентала далі. Я закрила рота і вирішила більше нічому не дивуватися.
Російську мову в Стамбулі розуміють, ще й як! Серед оголошень на стовпах можна зустріти заклик «Шукаю вчительку російської мови». Вивіски рясніють російськими словами, головним з яких, природно, є «шкіра». За нашою непереборною прихильністю до шкіряних виробів можна подумати, що всі ми відчайдушно ностальгуємо за «Мурками в шкіряних тужурках».
Що купити на базарі? Мабуть, тільки сувеніри - тарілки, подушки, килими й килимки, дешеві золоті прикраси. Товар не надто якісний, але бере за душу своєю наївною недолугою природністю. Роблять його тут же. Скрізь у будинках на першому поверсі є крамничка або магазин, а на другому - міні-фабрика, де весь цей товар і строчать. Дахи будинків теж не пустують. На дев'ятиповерхівці ми побачили кілька крихітних будиночків, а біля одного з них був ще й... мікрофонтанчик!
А на базарі я купила турецьку подушку: з місяцем, сонцем, зірками та червоними шовковими пензликами. Вона пахне імбирем і абсолютно не пасує до інтер'єру моєї київської квартири. Чоловік називає її кічем і дешевкою. Кішка на неї шипить.
Про перлини гарему і сьогодення
Турецькі жінки вродливі. Але одягаються жахливо: широкі «макінтоші» (такі носили наші бабусі в пору своєї довоєнної молодості) немарких кольорів, безформні капці або кросівки, намотані по самі брови хустки. А пов'язати хустку (хіджаб) по-мусульманськи - це ще вміти треба. По-перше, вона повинна щільно облягати голову. По-друге, верхній край хустки майже торкатися брів, а нижній край, ретельно приховуючи вуха та частину щік, - трохи заходити на підборіддя. Цього мистецтва мене вчила сувора немолода продавчиня на базарі - мабуть, єдина жінка серед торгівців. З непривички хустка в мене або наповзала на очі, або норовила потрапити до рота. Моя вчителька терпляче розмотувала її і знову і знову наставляла основній процедурі туалету турецької жінки...
У боротьбі політичних партій жіноча головна хустка відіграє значну роль, виступаючи символом відсталості або (у разі її відсутності) - просвіченості. Жінки воліють не зв'язуватися з політикою і носять її в переважній більшості. Але обличчя дала їм природа, і жоден уряд - ні релігійний, ні світський - над їхньою моторошною красою не владний.
Рідко побачиш самотню перехожу, здебільшого всі вони пересуваються містом зграйками. Іноді майне в натовпі одягнена по-європейськи бізнес-вумен - і нічого, на неї не озираються, не хитають докірливо головою. Але за столиками літніх кафе сидять або чоловіки, або літні жінки з малолітніми внуками, яким раптом захотілося чогось з'їсти. Турецькі чоловіки не дивляться на турецьких жінок. Або, принаймні, так здається нам, європейкам.
Біля газетного кіоску я бачила двох - хлопця і дівчину. Він сидів на перилах низенького парканчика, вона стояла за метр від нього. Він був у тенісці та джинсах, вона - у хіджабі та «макінтоші». Обидва дивилися прямо перед собою на потік городян і вели тиху розмову, зрідка кидаючи одне на одного швидкі погляди. Ніколи я не відчувала такого відвертого і потужного сексуального напруження, як у цій милій, добропорядній сценці...
До речі, чутки про красу Роксолани сильно перебільшені. Як писав її сучасник, «дочка Лісовського здорова та гожа, але вродою не сліпить...». Іншим, ох, іншим узяла шустра Настя в’ялого Сулеймана Пишного.
Що можна побачити в місті за один день? Так, майже нічого. Тільки саме місто. Або, вірніше, відчути. Знаєте, є міста, де хочеться жити. Пам’ятаю, я блукала старим Таллінном (ще коли він був з одним «н») і думала: ось де б жити. А що? Я вихована, говорю тихо, не лізу без черги, там би прижилася. А ще є міста, огляд яких потрібно планувати, вивчаючи путівники й намічаючи маршрут з олівцем у руках. Санкт-Петербург, Париж, Лондон - їх багато. А є міста, дивні, непривичні, де ходиш, принюхуючись до незнайомих запахів і дратуючись від місцевих красивостей і стилю життя. Вони чужі, як місячні кратери, де нам ні жити, ні дихати неможливо. Ти не можеш їх описати - звичайними словами свого повсякденного життя не передати те, що відчуваєш, згадуючи їх. Просто я ніколи не забуду Стамбул.