Головний біль політиків і страшило правих радикалів
Конституційне право на притулок є давнім подразником політиків, органів влади та юстиції. Підставу для невдоволення дає статистика Відомства у справах біженців. Квота позитивних рішень за заявами про надання притулку надзвичайно мала. З січня по жовтень 2003 року вона становила 1,7%. За цей же період часу приблизно 27% прохачів забрали свою заяву про надання притулку, а 70% отримали відмову на своє прохання. Ці цифри дають підставу говорити про те, що переважна більшість шукачів притулку вигадує легенду про переслідування в країні походження або об'єктивно не має достатніх підстав для претензії на статус біженця.
Слід також із жалем зазначити, що в країнах СНД функціонують шахрайські фірми, які за великі гроші постачають своїм клієнтам фальшиві легенди про переслідування та гарантують їм отримання притулку в ФРН за підробленими документами. Зазвичай такі пригоди закінчуються досить плачевно. Особливо, якщо, повіривши обіцянкам обманщиків, шукач притулку продав квартиру, звільнився з роботи та ліквідував свої інші справи в країні походження.
Цілі таких псевдобіженців очевидні. У країні походження шукачів притулку панують внутрішня нестабільність та соціальні негаразди. Через отримання притулку низка іноземців намагається створити собі право на проживання в політично стабільній країні з високим рівнем життя. Це прикре зловживання демократією є страшилом для різномастих правих радикалів, які під приводом виправданої боротьби з вадами права на притулок намагаються завоювати симпатії частини виборців.
«Дранг нах Дойчланд» і як з ним боротися
На початку 90-х років минулого століття в Німеччині просили притулок до 400.000 осіб на рік. Федеральний уряд був змушений реагувати на цей «дев'ятий вал», що загрожував поховати під собою всю соціальну та політичну систему. Через парламент були проведені закони, що ускладнюють фактичне отримання права на притулок. Основними стримуючими факторами стали поняття про безпечну третю країну та внутрішню альтернативу втечі за кордон.
Перше положення передбачає позбавлення шукача притулку права вибору країни подання заяви. Своє прохання про надання притулку він повинен подавати в першій доступній для нього демократичній державі. В'їде шукач притулку до ФРН через Чехію - і його без розгляду буде відправлено назад до Чеської Республіки із зазначенням про можливість подання заяви про надання притулку чеським властям. Друге положення передбачає можливості для біженців перебратися з неспокійних регіонів у більш надійні зони в межах однієї й тієї ж країни.
Тлумачення цих понять є постійним предметом спору між шукачами притулку та компетентними відомствами. Подекуди офіційні органи відіграють роль Цербера, а не стражів закону. Загалом, у результаті вжитих заходів, кількість заяв про надання притулку на сьогодні знизилася приблизно до 45 тис. на рік. Близько 10% від цієї кількості становлять заяви громадян країн колишнього СРСР.
Око великого брата не може встежити за всіма
У цій статті я хотів би представити читачам одне рішення Федерального конституційного суду (Bundesverfas-sungsgericht, Az.: 2 BvR 134/01) за скаргою громадянки Туреччини курдського походження. Своє клопотання про надання притулку жінка обґрунтовувала посиланнями на знущання та навіть зґвалтування з боку турецьких солдатів під час проживання у своєму рідному Курдистані. Заяву про надання притулку було відхилено компетентними органами. Як остання інстанція позивачка звернулася за підтримкою до Федерального конституційного суду.
Слід сказати, що цей високий суд приймає остаточні рішення у справах, де дотримання основних прав людини відіграє велику роль у судовому розгляді справи. Точний перелік основних прав людини і громадянина міститься в Основному законі ФРН (Grundgesetz). У даному випадку йшлося про ст. 16 абз. 1 Основного закону. Згідно з цією статтею, політично переслідувані особи мають право на притулок. Також слід знати, що політичним вважається переслідування, що виходить від державних структур проти осіб певної національної, релігійної або політичної належності.
У Курдистані, Чечні, а також раніше в Азербайджані та Таджикистані йдеться про пригноблювані протягом багатьох десятиліть національні меншини, які ведуть тривалу і жорстоку війну з елементами терору проти своїх центральних урядів. Фінансується ця війна з найрізноманітніших, зокрема кримінальних і зарубіжних, джерел. Життя в цих регіонах визначають злидні, нічні вилазки повстанців, підриви фугасів, засідки, денні зачистки місцевості урядовими військами, бомбардування по площах, залякування населення з усіх боків та інші жахи нещадної партизанської війни.
Ключовим моментом розгляду за скаргою курдки була думка нижчих інстанцій про непричетність державних структур до актів насильства щодо позивачки. Відомство у справах біженців вважало, що не кожне невиправдане застосування сили з боку турецьких солдатів і поліцейських слід відносити на рахунок турецької влади. В охоплених партизанською війною регіонах такі дії силовиків є «звичайними» способами ведення війни та наведення «порядку». Тому воно відмовилося надати жінці право на притулок у ФРН.
В принципі, аргументація Відомства у справах біженців не позбавлена підстав. Не кожне правопорушення з боку державних службовців, чиновників, солдатів чи поліцейських можна віднести на рахунок держави як факти політичного переслідування. Інакше стоїть справа з ініційованими владою генеральними нападками на певні групи осіб.
Констатація конституційного суду про роль держави в актах насильства військовослужбовців
У цитованому мною рішенні Федеральний конституційний суд уважно розглянув цю ситуацію і класифікував думку відомства як помилкову. Тривалі тортури і жорстоке поводження з цивільним населенням з боку урядових військ повинні вважатися політичним переслідуванням, організованим з ініціативи держави. Федеральний конституційний суд відправив справу позивачки з Курдистану на перегляд у систему адміністративної юстиції. Компетентний адміністративний суд повинен прийняти остаточне рішення за позовом з урахуванням вказівок Федерального конституційного суду. Ці керівні вказівки щодо критеріїв розгляду позову є достатньо однозначними. Тому позивачка може розраховувати на позитивний для неї вирок і присвоєння статусу біженця.
Певний елемент невпевненості вносить положення про внутрішньодержавні можливості для втечі або міграції. У справах шукачів притулку курдського походження Відомство у справах біженців має звичай вказувати на можливість внутрішньої міграції з небезпечних зон у більш спокійні регіони. Наприклад, у Стамбулі та великих прибережних містах Західної Туреччини є безпечні райони проживання курдського населення, куди могла б переїхати позивачка. У справах про надання притулку громадянам Росії германське Відомство у справах біженців зазвичай вказує на можливість переселення з конфліктних регіонів Кавказу в центральні області Російської Федерації.
Компетентний адміністративний суд має можливість вказати позивачці на цю альтернативу втечі до Німеччини і відмовитися присвоїти їй шуканий статус. Все ж рішення Федерального конституційного суду за позовом турецької курдки дозволяє сподіватися на справедливість і в інших подібних ситуаціях. В окремих випадках можна домогтися відходу судів від відірваної від життя думки про манеру дії урядових військ і паравоєнних формувань на охоплених конфліктами територіях. Паралелі між ситуацією в Курдистані та рядом регіонів колишнього СРСР напрошуються самі собою.
Томас ПУЕ,
німецький адвокат.