Інша справа – нинішні новачки. Тут поняття «євроскептицизм» означає повне неприйняття Євросоюзу. Втім, одразу слід зазначити: з десяти країн-новачків рух євроскептиків існує лише у восьми. Громадяни Мальти та Кіпру на 100% задоволені своїм становищем, і єдині їхні побоювання пов'язані з майбутнім введенням євро: мальтійці та кіпріоти побоюються підвищення цін, а торговці нерухомістю лякають довірливих іноземців ціновим вибухом, наполегливо рекомендуючи купувати будинки та вілли, як то кажуть, «уже вчора».
Однак в решті восьми країнах євроскептики (або, можливо, правильніше сказати «єврокритики») мають серйозний політичний вплив. У Латвії, наприклад, існує ціла однойменна партія, якій аналітики пророкують непогані шанси на майбутніх у жовтні виборах до Сейму. Єврокритики доводять, що Латвія від вступу до Євросоюзу тільки програла: інфляція зростає, зростання цін випереджає зростання заробітної плати, а латвійські підприємства скуповуються іноземним капіталом.
Слід зазначити, що на побутовому рівні, згідно з останніми соціологічними опитуваннями, незадоволених вступом до Євросоюзу в Прибалтиці на диво багато – близько 40%. Причини незадоволення різні. Російськомовні жителі Латвії почуваються покинутими Брюсселем, який допускає дискримінацію їх з боку влади. А праві активісти латвійського політичного спектра обурюються європейськими лібералами, які лають їх за оспівування доморощених есесівських легіонерів. До речі, всупереч поширеній у Росії думці про те, що прибалтійські євроскептики сплять і бачать, як би повернутися в «великий-могутній», це не так. Абсолютна їх більшість бачить свій шлях окремо від усіх – така собі Швейцарія на Балтиці, ні від кого не залежна. Наскільки такий шлях реальний, точаться запеклі суперечки.
У деяких країнах-новачках єврокритики навіть перебувають при владі. Найкращий приклад тому – Польща. Її президент і прем'єр, брати-близнюки Лех і Ярослав Качинські, зі своїх переконань таємниці не роблять: на їхню думку, Польща повинна або керувати Європою, або не бути в Євросоюзі. Постійні конфлікти з Брюсселем з будь-якого приводу – від кількості польських місць у Європарламенті до наполегливого просування ідеї «енергетичного НАТО», від нарікань на недостатнє фінансування Євросоюзом польської економіки до суперечок про те, хто має очолити миротворчу місію UNIFIL на Близькому Сході – все це симптоми антиєвропейських настроїв польських лідерів. Втім, на «нижніх поверхах» польського суспільства картина зовсім інша: абсолютна більшість поляків дуже задоволена вступом Польщі до Євросоюзу і вважає, що країна від цього тільки виграла. У цьому немає нічого дивного: з часів падіння Берлінської стіни поляки інтенсивно освоюють Західну Європу, а паспорти громадян ЄС дозволяють їм тепер робити це з подвоєною енергією.
Саме така активність новачків, до речі, чимало лякає жителів Старої Європи. Праворадикальні партії Німеччини, Франції та інших країн отримують додаткові голоси на виборах, обіцяючи виборцям не допустити приходу «Войцеха з викруткою». А статистика показує, що західні європейці цього самого Войцеха вельми побоюються: так, у Німеччині, згідно з опитуваннями соціологічної служби Forsa, 42% громадян вважають, що їхні робочі місця опинилися під загрозою через «нашестя зі Сходу».
Як відомо, 13 з 15 «старих» країн Євросоюзу ухвалили рішення про те, що громадяни держав-»новачків» протягом семи років не мають права працювати на їхній території (що також стало причиною затяжного конфлікту між Варшавою та Брюсселем). Але, по-перше, два з половиною роки з цих семи вже минули, а страх «робочої сарани» залишився. По-друге, безліч західноєвропейських фірм переносять свої виробництва на Схід, позбавляючи тим самим працівників із Західної Європи заробітку, а уряди – податкової бази.
Цей процес спостерігався і раніше, однак вступ до Євросоюзу полегшив перенесення західних підприємств до країн Східної Європи. Саме ці концерни (в основному – автомобілебудівні та електронні) «продавили» в Єврокомісії рішення, яким донині обурені жителі західноєвропейських країн: ось уже рік, як на етикетках товарів, що виробляються в межах Євросоюзу, стоять написи «зроблено в ЄС». Не «made in Germany» – своєрідний знак якості німецької продукції, відомий усьому світу, не «made in Italy» – відмітне клеймо чудового взуття, а невиразне «made in EU», нічого не кажуче покупцеві про походження продукції, зате забезпечує вельми сумнівну рівноправність високо- та низькоякісних товарів.
Немає правил без винятків: Великобританія та Ірландія, на відміну від решти країн Старої Європи, не відгородившись від потоку трудових мігрантів адміністративними бар'єрами, зовсім не відчувають від цього якихось незручностей. Щодня сюди прибувають тисячі тих, хто шукає роботу громадян східноєвропейських країн – і робота знаходиться. Тисячі низькооплачуваних, за британськими мірками, місць виявилися зайнятими вихідцями зі Сходу, цілком задоволеними своєю зарплатнею та всім навколишнім. Якщо ж говорити про «європейську Силіконову долину» – Ірландію, то її високотехнологічне виробництво із задоволенням приймає спеціалістів з усього світу.
Є й ще один аспект «зростання» старих та нових країн Європи – побутовий, якщо можна так висловитися. 1 травня 2004 року багатотисячні натовпи на вулицях та площах нових держав Євросоюзу захоплено зустрічали нову еру, на честь вступу до Євросоюзу гриміли салюти – прямо весняний Новий рік. Зараз, через два з половиною роки після цієї події, дуже цікаво подивитися на те, як почуваються «нові європейці» в сім'ї народів ЄС.
Найбільш пристосованими вважаються все ті ж кіпріоти та мальтійці – вони, по суті, нічим не вирізняються на загальному тлі, і для них, за великим рахунком, майже нічого не змінилося. Енергійні чехи, поляки та угорці, а також словаки та словенці видні одразу – вони впадають в очі дещо іншою манерою одягатися та поводитися. Втім, відторгнення у західних європейців це не викликає, і стосунки вибудовуються цілком дружньо. Про мешканців країн Балтії можна було б сказати те саме, якби не одне «але». Їх плутають з росіянами. Причому не з сучасними росіянами, а з радянськими. «Нове покоління» з ходу вжилося в Європу, почувається тут, як знамениті ризькі шпроти в банці, і не ламає собі голову над питаннями належності до ЄС. Однак їхні батьки та матері все ще несуть на собі невловиму печатку радянського способу життя.
На закінчення хотілося б зауважити, що процес вростання країн Східної Європи в Євросоюз виявився більш затяжним і болючим для обох сторін, ніж подібні процеси, пережиті в інших державах – скажімо, в країнах Скандинавії. Взаємна недовіра нікуди не поділася, хоча об'єктивно плюсів від цього вступу поки що все ж більше, ніж мінусів. Очевидно, позначається масштаб «Великого Вибуху», розмах останнього розширення ЄС. Остаточні висновки робити поки що рано.
Борис АЛЬТНЕР.
Росбалт