Моя перша зустріч з Ніком Міддлтоном відбулася в оточенні глобусів та атласів, що свідчать про найекзотичніші куточки нашої планети. Ми знаходимось у підвальному поверсі Stanfords, найбільшого в Лондоні книжкового магазину для мандрівників, який відвідували такі відважні дослідники, як сестра милосердя Флоренс Найтінгейл, дослідник Антарктики Ернест Шеклтон та знаменитий мандрівник Ранульф Файнс. Проте мета моєї розмови з Міддлтоном – дізнатися про країни, про які не пишуть у більшості книг, що продаються тут.
Цих держав, як правило, немає на картах. Нік називає їх неіснуючими країнами, їхні назви можуть здатися фантастичними (Атлантіум, Християнія, Елгаланд-Варгаланд), проте всі вони реальні й населені патріотично налаштованими громадянами. Більше того, ви напевно були в одній із цих країн, самі про це не підозрюючи.
Виявляється, у світі повно регіонів найрізноманітнішого розміру, які мають усі зовнішні атрибути реальної країни – постійне населення, уряд, прапор і валюту. У деяких навіть видають громадянам біометричні паспорти. Проте з тих чи інших причин їм не дозволяють відправити представників до Організації Об'єднаних Націй, і на більшості карт світу їх ігнорують.
Нік Міддлтон, географ з Оксфордського університету, наніс ці невидимі землі на власну карту в новій книзі під назвою «Атлас неіснуючих країн» (видавництво Macmillan, 2015). Гортаючи її сторінки, ви відчуваєте, ніби потрапили в паралельний всесвіт з насиченою, але забутою історією та своєю особливою культурою. У цьому паралельному всесвіті навіть є своя міжнародна футбольна ліга.
Дослідження Міддлтона, як і слід було очікувати, почалося з Нарнії. Він читав книгу «Лев, чаклунка і шафа» Клайва С. Льюїса разом з шестирічною донькою і дійшов до сцени, коли головна героїня Люсі, минаючи шуби та нафталінові кульки, потрапляє в чарівну країну. Щось у цій історії привернуло географа. Він подумав, що опинитися в країні, «не існуючій» з точки зору інших держав, можна і без чаклунства. Однак Міддлтон не очікував, що феномен «неіснуючих» країн настільки широко поширений. «Коли я почав їх вивчати, я був вражений їх кількістю, – каже він. – Мені б вистачило матеріалу на кілька таких книг».
За його словами, досі не існує однозначного визначення того, що таке країна: «Як географа мене це, м'яко кажучи, дивує». Часто цитують документ, підписаний у 1933 році під час Панамериканської конференції, яка відбулася в столиці Уругваю Монтевідео. Згідно з «Конвенцією Монтевідео», щоб стати країною, регіон повинен мати такі характеристики: визначена територія, постійне населення, уряд і «здатність вступати у відносини з іншими державами».
Однак багато країн, які відповідають цим критеріям, не є членами ООН (часто саме це вважається остаточним підтвердженням державності). Ось, наприклад, Тайвань (Китайська Республіка), чий представник засідав у Генеральній Асамблеї. У 1971 році замість Тайваню до ООН прийняли материковий Китай (КНР), який тимчасово втратив представництво в ООН після громадянської війни в країні.
Навіть з Великою Британією не все так просто, каже Нік Міддлтон. Згідно з британськими законами, Англія, Шотландія, Уельс і Північна Ірландія вважаються окремими державами. У них свої спортивні команди, які змагаються одна проти одної, але у британців лише один представник в ООН. «Отже, Англія – країна? За цим критерієм – ні», – пояснює Міддлтон.
У підсумку Англія та Шотландія не потрапили на сторінки його атласу. В остаточному списку опинилися країни, які відповідають конвенції Монтевідео – визначена територія, населення, уряд, – але не мають представництва в Генасамблеї. Зате багато з них є членами Організації Об'єднаних Непредставлених Націй – альтернативної організації, що захищає їхні права.
Деякі з назв знайомі кожному, хто колись брав до рук газету, – наприклад, Тайвань, Тибет, Гренландія та Північний Кіпр. Інші не такі відомі, але серйозності їм не позичати. Міддлтон наводить багато прикладів, коли місцеве населення намагається повернути свій суверенітет.
Сильну стурбованість викликає ситуація навколо Республіки Лакота (її населення – 100 тисяч осіб), яка знаходиться якраз у центрі Сполучених Штатів – на схід від Скелястих гір. Активісти вимагають визнання держави, на території якої знаходяться священні для індіанського народу лакота-сіу гори Блек-Хіллс. Проблеми у аборигенів почалися в XVIII столітті, а до 1868 року вони підписали угоду з американським урядом, яка гарантувала їм право проживати в районі Блек-Хіллс. На жаль, ця угода не враховувала подальшу золоту лихоманку – і коли старателі спрямувалися на священні землі, уряд забув про досягнуті домовленості.
Лакота довелося чекати вибачень більше ста років: у 1980 році представник Верховного суду постановив, що «грубішої, цинічної, безчесної угоди в нашій історії ще не було». Суддя присудив грошову компенсацію (майже 600 млн доларів) лакота-сіу, однак вони відмовилися від грошей. «За їхніми словами, взяти гроші фактично означало б визнати, що злочин був виправданий», – пояснює Нік Міддлтон. У 2007 році делегація вирушила до Вашингтона, щоб оголосити про формальний вихід зі складу США. Наразі юридична боротьба за незалежність республіки триває.
Аналогічні баталії відбуваються на всіх континентах. Наприклад, в Африці є королівство Баротселенд з населенням 3,5 млн осіб, яке намагається відокремитися від Замбії, а також Огоніленд, формально розташований у межах Нігерії. Обидві території проголосили незалежність у 2012 році.
Рік потому в Австралії було засновано Республіку Мурраваррі, аборигени якої написали листа королеві Єлизаветі II з проханням довести її легітимне право на управління їхньою землею. Мурраваррі дали королеві 30 днів, але відповіддю їм була тиша. Тоді аборигени формально оголосили про свої претензії на управління рідним краєм.
Не всі країни, згадані в книзі Міддлтона, мають таку давню історію. Часто їхніми засновниками стають ексцентричні особи, які сподіваються організувати нову, більш справедливу державу.
Як приклад автор наводить невелике австралійське «князівство» Хатт-Рівер, засноване родиною фермерів у спробі обійти квоту на вирощування пшениці, встановлену урядом. Незабаром у них з'явилися власні титули, валюта та поштова служба. За словами Міддлтона, у Хатт-Рівер «процвітають друкування та продаж поштових марок» (спочатку листи відправлялися через Канаду). Через кілька десятиліть уряду набридло боротися з місцевими фермерами: членам родини Кеслі більше не потрібно платити австралійські податки.
У Європі варто назвати Форвік, один із Шетландських островів – міні-державу на півночі Шотландії, засновану англійцем в ім'я забезпечення прозорого державного управління, князівство Сіленд у Північному морі біля британського узбережжя, а також Християнію – анклав у серці Копенгагена.
Останню створено в 1971 році сквотерами, які оселилися в колишніх армійських бараках. 26 вересня 1971 року вони оголосили про незалежність і «безпосередню демократію», що виражається в тому, що кожен житель (їх зараз 850) може проголосувати з будь-якого важливого питання. Дотепер уряд Данії заплющував очі на їхню діяльність: так, куріння марихуани в Християнії дозволяється, а за її межами – порушує данські закони (хоча самі християнці прийняли рішення заборонити на своїй території важкі наркотики).
Усі ці екстравагантні приклади, однак, не спонукали Міддлтона спробувати самостійно заснувати державу. «Вивчивши таку кількість історій пригноблення людей, я не вважаю, що до подібного питання варто ставитися легковажно, – каже він. – Для багатьох це питання життя і смерті».
Незважаючи на всі зусилля щодо досягнення незалежності, навряд чи жителям багатьох невизнаних країн вдасться домогтися визнання в усьому світі, вважає географ. «Якби мені потрібно було підтримати одну з них, я б вибрав Гренландію», – розповідає він. Цей автономний регіон Данії вже управляється зсередини, що часто вважають першим кроком до формального визнання незалежності.
Враховуючи те, що ми не можемо навіть домовитися про визначення країни, можливо, варто переглянути поняття національної держави як такої?
Нік Міддлтон наводить Антарктиду – континент, права на який мирно ділять між собою члени міжнародної спільноти – як приклад того, що не обов'язково нарізати землю на маленькі шматочки. Можливо, це лише початок. На останніх сторінках атласу Міддлтона наводяться два радикальних приклади, які змушують нас задуматися про значення, яке ми вкладаємо в слово «країна».
Візьмемо, наприклад, Атлантіум. Його столиця Конкордія знаходиться у віддаленій австралійській провінції, населення якої складається переважно з кенгуру. Але це стосується лише адміністративної частини: Атлантіум позиціонує себе як «нетериторіальна» держава – будь-яка людина, де б вона не знаходилася, може стати її громадянином. Ось що сказано на його сайті: «В епоху, коли людей по всьому світу все частіше об'єднують спільні інтереси та цілі, Атлантіум представляє альтернативу дискримінаційній історичній практиці, відповідно до якої людина отримує національність випадково, за фактом народження, або ж через збіг обставин».
Нарешті, є Елгаланд-Варгаланд, вигаданий двома шведськими художниками. За їхнім задумом, країна складається з ділянок нейтральної території по всьому світу, включаючи землю на кордонах інших країн і море за межами їхніх територіальних вод. Таким чином, ви проїжджаєте через Елгаланд-Варгаланд щоразу під час поїздки за кордон.
З усіх країн, які розглядав Нік Міддлтон, ця найбільше схожа на надихнувшу його Нарнію – адже художники стверджують, що уві сні або в мріях ми також перетинаємо кордони і тимчасово опиняємося в державі Елгаланд-Варгаланд.
Втім, Атлантіум та Елгаланд-Варгаланд навряд чи можуть розраховувати на серйозне ставлення більшості людей – Міддлтон поважає їхніх творців насамперед за спробу спровокувати громадську дискусію на тему міжнародних відносин. «Всі вони порушують питання про те, що країни у відомому нам вигляді не є єдиним легітимним способом організації життя на Землі», – пише він у своїй книзі.
Можна бути впевненим в одному: у світі відбуваються постійні зміни. «Ніхто з моїх ровесників не думав, що розвалиться Радянський Союз – все може несподівано змінитися», – підкреслює автор. Постійно з'являються нові країни, а старі зникають. Колись, у далекому майбутньому, будь-яка відома нам територія може виявитися неіснуючою країною.